Неподалік столичного мікрорайону Теремки на трасі Київ – Одеса нещодавно з’явився великий стенд із зображенням царя Ніколая ІІ й написом: «Прости нас, Государь, заблудших чад своих…» Кажуть, торік такий самий було помічено на трасі під Харковом. Мабуть, ішлося про зондування політичного ґрунту: чи пройде… Вдалось. І тепер, вочевидь, пошесть покотиться цілою Україною. Громадяни незалежної держави раптом стали «заблудшими чадами» монарха Російської імперії.
1654 року українські козаки в Переяславі миттю перетворилися на холопів, коли московський боярин Бутурлін відмовився їм скласти присягу від імені царя, популярно пояснивши, що «государ, самодержець всеросійський, холопам своїм не присягає». Вільні люди, які будували свої відносини з Варшавою на засадах римського права і звикли почуватися рівними юридичними суб’єктами з другою стороною угод, опинилися в зовсім іншій цивілізації. Здається, сьогодні виникає реальна небезпека знову туди втрапити.
Імператор Ніколай ІІ віднедавна став святим Російської православної церкви. Але до чого тут Україна? Ніколай ІІ, як і австрійський Франц Йозеф, як і польські королі, ні до чого зобов’язувати українців не може, і прищеплювати їм комплекс провини перед «авґустєйшим» можна, лише вважаючи їх не суверенним народом, а етнобіомасою російської нації. А тверезі оцінки особистості й діяльності Ніколая Алєксандровіча Романова ніяк не можуть бути компліментарними.
Свого часу Алєксандр Пушкін надзвичайно критично характеризував імператора Алєксандра Павловіча Романова:
Властитель слабый и лукавый,
Плешивый щеголь, враг труда,
Нечаянно пригретый славой
Над нами властвовал тогда.
Але порівняно з Ніколаєм ІІ Алєксандр І є визначним російським політиком і державним діячем. Він переможець Бонапарта, в його активі – похід царської армії в Європу, участь у Віденському конгресі, де він був серед головних дієвих осіб.
А Ніколай ІІ? Провокатор двох революцій та кривавих розправ («столипінські галстуки» й «столипінські вагони»), за його правління імперією прокотилися хвилі звірячих єврейських погромів (цар не перешкоджав бурхливій діяльності «чорної сотні»). Водночас українці завдячують цій особі терором проти них на окупованій у 1914–1915 роках Галичині. Там палали книгарні, закривалися «Просвіти» й українські школи, а діячів національної інтелігенції відправляли на заслання.
Таке варварство спонукало відомого науковця й політика Павла Мілюкова з трибуни Державної думи засудити дії царської адміністрації: «Ви відштовхнули від нас рідний нам український народ і затьмарили світлий образ великої визвольної війни». Крім того, Ніколай ІІ розпочав дві бойові кампанії і обидві програв. Японську війну посилено провокувало коло найвищих урядовців та спритних ділків Російської імперії на чолі із сановником Бєзобразовим, їхньою збірною назвою була «бєзобразовська кліка». Вони марили новими територіальними загарбаннями на Далекому Сході, зокрема приєднанням земель Кореї та Маньчжурії, для яких уже було готове ім’я – «Жовторосія».
Усе починалося дуже бадьоро: пресу переповнювали малюнки, на яких російський велетень Ваня, не напружуючись, нищив зграї японських дрібних «макак». Громадська думка була майже одностайна: «Шапками закидаємо!» А закінчилося знаменитим сумним вальсом військового музиканта Шатрова:
Тихо вокруг, ветер туман унес,
На сопки Маньчжурии легла тишина
И русских не слышно слез…
Цікаво, що сучасні імперські неопатріоти Росії (скорочено неопати) доводять, ніби вона Японію майже здолала, але за п’ять хвилин до перемоги зрадницького удару в спину імперії завдала рідна ж таки ліберальна інтелігенція (лідерами якої, на думку неопатів, виявилися… радикальні марксисти Троцький і Лєнін). Це карикатурно нагадує пояснення відомого Адольфа Алоїзовича щодо поразки Німеччини в Першій світовій, тільки там ліберальна інтелігенція була чисто єврейською…
Вплутавши свою імперію в цю війну, Ніколай ІІ, переобтяжений фінансовими боргами перед Францією та Бельгією, на вимогу союзників у перші ж дні бойових дій розпочав наступ у Східній Пруссії, де загинув цвіт російського війська – кадрові армії генералів Самсонова й Ренненкампфа. А ніжна дружба зі старцем Ґріґорієм (Распутіним) – то вже окрема історія…
Чому в добу після перебудови так гостро треба було канонізувати Ніколая ІІ? Відчуваючи ідеологічний вакуум, нова російська влада мусила спертися на православну церкву й здобути підтримку своєї діаспори у світі. Але ж те середовище було переважно антикомуністичним і орієнтувалося на білоемігрантську Російську зарубіжну православну церкву, сприймаючи Московський патріархат як більшовицький новороб. Ця діаспора була ласим шматком для Кремля й геополітичного курсу Владіміра Путіна, адже це тисячі заможних і впливових людей у Західній Європі, США, Канаді, Австралії, Бразилії та Аргентині. Це ж яка агентура впливу пропадає! Проте антикомунізм зарубіжних росіян був непохитним. Тож довелося Кремлю й РПЦ символічно в особі канонізованого імператора Ніколая ІІ об’єднати червону ідею з білою, сказати б, чекістів із білогвардійцями.
Таким чином, біла й червона ідеї тепер у РФ (на великодержавних засадах) опинилися разом, як відповідні смуги на державному триколорі. Тож немає більше перешкод (Російська зарубіжна православна церква за безпосередньої підтримки Владіміра Путіна підпорядкувалася Московському патріархату) для спільних зусиль у справі відновлення «каторжної імперії», як називав її Ґєорґій Фєдотов, російський філософ і православний священик.
Навіщо Партія регіонів так буквально виконує настанови кремлівських кураторів, абсолютно «не фільтруючи базару»? Втім, за Ющенка, коли громадськість зажадала втручання «патріотичного» глави держави під час встановлення пам’ятників Єкатєріні ІІ в Одесі та Севастополі, Віктор Андрійович відреагував суперполіткоректно: «У нас демократія». Про таку «демократію» і таку «свободу» ще 1949 року вельми влучно висловився Дмитро Донцов: «Свобода провідної еліти – з політики, з преси, з театру, з церкви – робити крамничку для інтересу кліки, не дбаючи про загал, ну і свобода – бо майже безкарність – для каналій продавати свою країну».
Плачі за Ніколаєм ІІ є відвертим знущанням із гідності й національної ідентичності українців, свідомо ворожим актом проти їхньої державності. Це робиться в контексті того ідеологічного наступу на нові незалежні країни, що є виявом геополітичних настанов «Русского міра». Це реінтеграція імперії у сфері духовності, що в комплексі з економічною навалою, енергетичним шантажем становить для нашої держави величезну загрозу. Посилює її й те, що ідеологія «Русского міра» є фактично доктриною керівної нині в Україні Партії регіонів. Найближчим часом напередодні 20-ї річниці державної незалежності треба очікувати різкого посилення ідеологічних атак на українську свідомість, спроб знецінити значення подій, що відбулися 24 серпня й 1 грудня 1991 року. Зокрема, буде використано мотиви «невдячності» Російській імперії та дому Романових, адже справді лейб-гвардії Волинський полк, сформований переважно з українців, брав найактивнішу участь у лютому 1917 року в поваленні царського самодержавства. Також педалюватимуть роль України в розпаді СРСР, у цій «найбільшій геополітичній катастрофі ХХ століття» (за Владіміром Путіним).
Якщо про ґорбачовський референдум березня 1991-го «про збереження СРСР як оновленої федерації» у російських та проросійських ЗМІ згадують багато й охоче, то про акти безпрецедентного єднання нації воліють забути, ба навіть змусити забути самих українців. Та оскільки дискредитувати це народне волевиявлення доволі складно, вважають за краще його тихенько ігнорувати.
«Русскій мір» – це дуже серйозний виклик українцям, насамперед духовно-інтелектуальному прошаркові народу, бо ж насправді для нашої культури й ментальності він є антиукраїнським світом, де нам як нації та державі місця немає.