Турбота царя-батюшки про співвітчизників, насправді, річ природна. Хто ж, як не він вінценосний? Лихо лише в тому, що піклується він, коли сам того забажає, тобто час від часу, або коли припече. А «соотєчєчтвєнніки» в оточенні ворога змушені свою «неповторність» і належність до «великої культури» Пушкіна і Достоєвского відстоювати щоденно.
Утім, як переконує досвід, якраз такий наплювательський підхід до справи царя-батюшки і виявляється, хоч як дивно, найпродуктивнішим. Що більше його високоблагородіє та вірні адепти «Руского міра», а-ля патріарх Кірілл, відкривають свої чорносотенні роти в захист «стройки вєка» і «соотєчєственніков», то менше довкола залишається «соотєчєствінніків», що бажають той «мір» будувати.
Однак щойно вони замовкають, поринаючи в інші газові справи, як кількість блаженних носіїв «великої місії» рятівників Вітчизни знову зростає і «стройка» чи то «третього риму», чи «русского міру» продовжується. Така циклічність, звісно, не відповідає нормативам «п’ятирічку за три роки», однак повільно та впевнено просуває справу вперед. І навіть, якщо б цар-батюшка ніколи не згадував про великий проект, його б все одно було кому будувати, особливо в Україні, бо де-де, а у нас хворих на голову ніколи не бракувало.
Будівничих «русского міра» в Україні чимало. Значно більше, ніж можна собі уявити. На їхні сліди можна натрапити всюди – у найнесподіваніших місцях у найнеймовірніших образах та іпостасях. Останнім часом в «битві за Україну» вони домоглися значних успіхів. В їхніх лавах вище керівництво країни, міністри стратегічних відомств, люди зі зброєю, судді та ключники в’язниць.
Іноді вони буйні, але їх неможливо з кимось сплутати, іноді – надто законспіровані. Буйні бувають ідейні та за гроші, але особливої загрози не становлять. Їхню «клініку» видно неозброєним оком, а тому завжди можна застосувати протиотруту. Вони ходять хресними ходами, протестуючи ледь не проти таблички множення і моляться вбитому більшовиками царю Миколі ІІ, якого вважають святим. Їх легко впізнати за неголеними обличчями, засмальцьованою одежею та божевільним блиском в очах. Часом, щоправда вони мають і більш пристойний вигляд. Багато хто з них навіть носить у кишенях депутатські мандати і брендовий одяг.
Гірша справа із законспірованими. Більшість з них «косять» під цілком нормальних, звичайних представників середнього класу, політологів, журналістів, діячів культури, громадських активістів тощо. Вони монотонно провадять свою підривну діяльність, кожен на своїх місцях, тим самим завдаючи непоправної шкоди українській державності. Лише іноді, втративши пильність чи піддавшись спокусам прославитись, вони виходять на денне світло та демонструють свою справжню сутність. Їх поява не завжди феєрична, проте завжди скандально-емоційна, позаяк має за мету дешевий піар. У таких випадках важливо не потрапити під бризки їхньої слини – вона отруйна і може вбити.
«От ми зараз живемо з людьми, з територіями, які маємо лише тому, що 1939 року товариш Сталін так вирішив, що ми маємо так жити. Ніхто не запитував мене, моїх дідусів і бабусь, прадідів «таксказать». Разом нас помістив в одну державу, а відтак сказав, що ми з ними однієї нації та мусимо з ними жити і вважати їх своїми братами і сестрами.» Це уривок зі спічу «таксказать» журналіста Олександра Чаленка, який він виголосив на «таксказать» презентації нової книжки академіка Петра Толочка «Украіна в оранжевом інтерьєрє», закамуфльованій під круглий стіл на тему «Помаранчеві» пішли – Україна продовжує жити. Потрібно переписувати історію?» Щоправда, круглий стіл радше нагадував таємне зібрання «союза меча і орала» присяжних і засідателів з роману «12 стільців», які зійшлися послухати гіганта мислі, отця «русской демократії» і особу, наближену до імператора Іполита Матвійовича Вороб’янінова, але не в цім річ. Такими сходинами ветеранів-інвалідів нікого не здивуєш. Важливо інше – продовження думки «таксказать» журналіста Олександра Чаленка, де відкривається глибинна суть отрути «Русского міра»:
«А я не хочу їх вважати своїми братами і сестрами. Я хочу жити окремо від них. От якщо я буду про це говорити, це сприйматиметься як епатаж, як якась єресь. Але якщо ви будете про це говорити, коли це говоритиме академік. Коли ви (Петро Петрович Толочко) скажете, що все, західні українці – це зовсім інший народ, я про це написав книжку. Тоді тут стоятимуть 23 камери. Від «Інтера» і до якихось дрібних… Ви маєте як історик сформулювати, як воно має бути. Є жовто-блакитний прапор, гітлерівсько-бандерівський, нашим прапором чи ні, є тризуб нашим гербом чи ні, а щодо російської й української мов, чому так багато слів польського походження. А наші предки, вони б зрозуміли зараз тих, хто спілкується українською, а кажуть, що це одна і та сама мова, якою говорили, наприклад, ваші прадіди і мої… Давайте братимемо приклад з українських націоналістів – українофілів ХІХ століття. Вони сказали: ми не руські – ми українці. Давайте ми також зречемося цього нашого етноніма націоналістів «Україна для українців» і давайте казатимемо, що ми малороси, не знаю як…»
Ідея зрозуміла. Стара як світ, випробувана вже тисячі разів різними окупантами над численними народами. Поділяй і владарюй. От лише в цьому разі вона ще витонченіша й досконаліша. Треба не просто загарбати і користуватися, а перетравити його підневільний мозок так, щоб він вже ніколи не міг скласти його до купи. Махлюванням, брехнею, підміною понять, як завгодно. Інакше рано чи пізно окупована територія знову захоче звільнитися з-під чобота чужинця, а підневільний народ, шкірою відчувши власну окремішність, візьметься вивчати генетику і виявить, що «він» і «воно» – дві різні субстанції.
Власне, щоби такого знову не сталося, «русский мір» відтепер заглиблюється під шкіру і навіть у кістковий мозок. Підтасовується майже все. Стираються одні факти, а натомість вигадуються інші. Починаючи від форм хрестів і стилів новозбудованих в неукраїнському стилі церков з типово московськими цибулинами замість нормальних бань, та завершуючи трактуванням у шкільних підручниках війни 1812 року як «вітчизняної». А те, що у нас переважно всім байдуже до цього, то просувати диявола в деталях дуже просто.
Насправді, галичани – це не українці, це русини тобто русскі. Українцями їх зробили австріяки, втіливши на них свій український проект. Потім цих жертв габсбурзької пропаганди галичан-українців, як вірус, перекинули на Наддніпрянщину, тож вони там почали псувати повітря та робити українцями вірнопідданих малоросів царя-батюшки. Козаки на Січі з тіла і крові українці, як колись вважалося, виявляється були не зовсім українцями, позаяк послуговувалися не такою українською, як вважають буржуазні націоналісти, а такою, якою нині спілкуються на околицях Донецька, і служили не Україні, а царю й отєчєству, як показав Бортко у своєму «ідеологічно правильному» «Тарасі Бульбі». Всі, хто боровся за незалежність України, були колаборантами, або щонайкраще бандитами, вони не лише не можуть бути героями України, а й навіть українцями, адже насправді вони також вигадки габсбурзької пропаганди, тому що і Україна вигадка, та й українці також. Є лишень «свята Русь» і «русскій мір»…
Ще трохи – і саме таку концепцію можуть викладати в українських школах. Паралельно прибравши з програми українську мову і літературу як суцільні містифікації, які передбачають вивчення творів такого «вовкулаки», за твердженням Бузини, як Тарас Шевченко, що дозволяв собі вживати у віршах образливі слова «москаль», «жид», «лях» тощо. Справжній український патріот на посаді міністра освіти, вчений і педагог Дмитро Табачник, якого ці слова образили до мозку кісток, докладе всіх можливих зусиль, щоб більше ніколи таких вовкулак-антисемітів на уроках з української літератури не вивчали, та й сама українська література зникла, як цілком нікчемне явище на тлі великої російської.
Дико? Аніскілечки. Люди, які вірять у таку ахінею або займаються її продукуванням і просуванням в маси, нині, виявляється, неабияк занепокоєні… ви не повірите – фальсифікацією історії. На презентації нового «шедевру» академіка Толочка, який взявся вивести на чисту воду сучасних українських істориків, що досліджують білі плями і намагаються розповісти світові про всі жахіття більшовицької окупації України, більшість присутніх справді висловлювали занепокоєння з приводу того, що замість вивчати перемоги в соцзмаганнях і біографії героїв соціалістичної праці молоді історики копирсаються у таємних архівах і витягують на світ Божий скелети й шантажують ними суспільство.
Таких істориків сам Толочко звинувачує в знищенні історії, неконструктивному підході та культивуванні в українців «комплексу ущербності». Дивуватися йому, загалом, немає сенсу, адже хіба можна дивуватись академіку НАН України, який не вважає Голодомор геноцидом і дозволяє собі називати розділи книжки на кшталт «Русскій язик – общєє культурноє наслєдіє Россії і Украіни», що для історика є повною нісенітницею. Мало того, він є дійсним членом президії міжнародної громадської організації «Всемірний русскій народний собор», створеною під патронатом ФСБ, і запрошує на свою презентацію такого цінного «таксказать» журналіста Олександра Чаленка. Дивуватися не варто, але і недооцінювати також. Бо крапля, кажуть, і камінь точить. Тим паче, за умови належного фінансування зацікавленої сторони, чиї представники в ролі культурних аташе чи працівників якихось інституцій завжди присутні на такого типу заходах і за повної інертності та відсутності спротиву з боку Української держави. Хоча про який спротив може йти мова…
Згідно з оприлюдненим нещодавно дослідженням, в Україні відбувається масова дискримінація українськомовних громадян як споживачів за ознакою мови, заборонена статтями 3, 4, 8 та 14 Конвенції «Про захист прав і основних свобод людини 1950 року». Відповідно до чинного законодавства україномовних клієнтів мають обслуговувати українською, але в нас закон як дишло.
Проведений 2011 року волонтерами Громадського руху «Не будь байдужим!» моніторинг кафе-барів-ресторанів столиці виявив порушення у 66% випадках. Зокрема, це обслуговування, оформлення меню, прейскурантів та розрахункових документів російською мовою. Здебільшого порушення відбуваються внаслідок незнання власниками й адміністраціями закладів чинного законодавства про мови та законодавства про захист прав споживачів. Доволі часто власники, яким повідомлено про порушення, самі змінюють ситуацію. Проте в певних випадках доводиться звертатися до відповідних державних органів чи органів місцевого самоврядування, на які законодавчо покладено функції із захисту прав споживачів. Здавалось би дрібниця, але з таких дрібниць складається все життя і вони є цеглинками в побудові «русского міра», які потроху закладають такі собі «інертні» добропорядні громадяни України, самі того не відаючи.
І таких цеглинок ціла купа і, коли деякі з них ще можна виправити, спираючись на закон, то вплинути на інші неможливо. Коли бардак у голові, то жодному закону не до снаги його вилікувати. Тим паче, в нашій державі. Якою логікою, наприклад треба керуватися, щоб живучи в столиці України, вирішити назвати власний ресторан: «Блінофф», «Тургєнєф», «Апрєль», «Нєвскій», «Шляпа», «Ваше Благородіє», «Калинкинъ», «Столипін», «Собраніє», «ПатіФонъ», «Рестоград Імперія», «Скатєрть-Самобранка», «Романковская Усадьба», «Калінка-Малінка» чи «Купеческій дворъ», «Разгуляєво». Невже не можна вигадати інших назв, які б хоч трохи відповідали місцевим особливостям і колориту? Не варто все зводити до шароварів і хаток-мазанок, але невже успішність та популярність закладу насправді залежить не від якості обслуговування, а від назви, яка закінчується на ффффффф?
З тієї самої опери назва банальної горілки, яка продається в магазинах. Не вдаватимемось у подробиці, пов’язані з якістю, але якого біса українську горілку, вироблену з українського спирту, вигнаного з української пшениці, яка виросла в українському чорноземі, називати Medoff , Nemiroff , Stoletov, «Благов», «Мърная», «Мягков», «Шустов», «Балашовъ», «Бондаревъ», «Калганофф». Вона краще питиметься? …
А назви котеджних містечок довкола Києва: Романово, Плютово, Озьорний хуторок. Та сотні українців, які би із задоволенням хотіли собі придбати хатинку за містом, навіть попри привабливі умови, ніколи не зроблять цього лише через таку «привабливу» назву. Чому в усьому світі люди намагаються зацікавити туриста чи покупця чимось особливим, своїм, автентичним і не схожим ні на що, а в нас плютово і разгуляєво? Де логіка? Це навмисне чи ненароком? Це внаслідок браку інформації, культури, недовиховання, самоідентифікації чи ще з якоїсь причини?
Насправді ця проблема і в головах, і в шлунках, і навіть у хребтах. Комусь чогось бракує (освіти, культури, смаку – потрібне підкреслити), комусь до вподоби прогинатись і він понад усе хоче, подарувавши українські святині – Лаври патріарху «лижнігу», як кличуть блогери Кіріла Гундяєва, комусь для повного щастя вистачить «похлєбать щі», запити літрою «…офф», в якомусь «трактірі» і проронити сльозу під «Мурку», а хтось цілеспрямовано будує «русский мір».
Хоч би як там було, але північний цар-батюшка може і надалі спати спокійно. Його справа жива, «мір» будується, і коли глобальна картинка все ще не така, як хочеться, то деталі пазлів вже дуже навіть правильні. Колись залишиться лише скласти їх до купи та й годі. Готово. «Широка страна моя родная…»