Денис Казанський член Тристоронньої контактної групи від представників Донецької області

«Русская весна». Чотири роки потому

Суспільство
15 Березня 2018, 17:26

У четверту річницю «русской весны» жителі територій, підконтрольних бойовикам «ЛНР» і «ДНР», активно згадують події березня 2014-го та обговорюють їхні підсумки. Зараз уже можна з упевненістю казати про те, що перехідний період сумбурної невизначеності вже пройдено й нинішній устрій в ОРДіЛО — результат усвідомленої та зваженої політики російських кураторів «ЛДНР». І цей результат, судячи з численних коментарів і скарг місцевих жителів, дуже їх не влаштовує.

 

«Рівно чотири роки тому Донецьк вийшов на багатотисячний мітинг за проведення референдуму про незалежність Донецької області від України, вступ до Митного союзу та приєднання до Росії. Люди тисячами весь день скандували «Росія! Росія!», махали російськими прапорцями, бо повірили в РФ. Пізніше Москва заявить, що жителі Донбасу не хотіли до Росії, так само, як того хотів «кримнаш», — написали в популярному макіївському пабліку сепаратистів із нагоди річниці тих подій.

 

Читайте також: Валентина Бучок: «Мене змушували зізнатися у вбивстві Мотороли»

 

Практично нічого з того, що обіцяли людям лідери сепаратистів у березні-квітні 2014 року, так і не було виконано. Донецьк та Луганськ не стали частиною Росії, навпаки, Кремль вустами міністра Лаврова не раз прямо заявляв, що вважає Донбас невід’ємною частиною України й включати його до складу РФ не збирається. Анонсована «республіка без олігархів» теж не відбулася. Змінився лише головний олігарх. Якщо раніше таким був Ахметов, який володів кращими шахтами та металургійними комбінатами в регіоні, то тепер усі ці активи взяв під контроль Сергій Курченко. Особистість ще суперечливіша, ніж Рінат Леонідович. Ахметов хоча б жертвував малу частину заробленого на благодійність і роздавав людям в ОРДіЛО гуманітарну допомогу. Курченко ж ніяких сентиментів до безправного населення «ЛДНР» не відчуває та ніяких продуктів нікому не роздає.

Не настало й обіцяне покращення економічної ситуації після того, як Донбас скинув «українське ярмо». Раптово виявилося, що регіон, який, за твердженнями політиків-популістів, «годував усю Україну», не може прогодувати й себе самого. Після розриву економічних зв’язків із ненависними «западенцями» рівень життя в ньому різко впав. Економіка зупинилася. Із колись успішного промислового регіону Донбас перетворився на дотаційну діру. За визнанням польового командира бойовиків «ДНР» Олександра Ходаковського, приблизно 70% бюджету ОРДіЛО становлять російські дотації, без яких Донбас не зможе прожити. І якщо у 2014–2015-му таке скрутне становище сепаратисти списували на війну, то останні три роки активні бойові дії вже не ведуться.

 

Читайте також: «В вигнанні дні течуть, як сльози…»

 

У всіх невдачах тепер звинувачують українську блокаду, але тут претензії абсолютно незрозумілі. Адже у 2014-му, підбиваючи народ підтримати незаконний референдум, бойовики якраз і домагалися відділення від України й розвалу «країни 404». Тепер же, коли за підтримки російських «відпускників» вони нарешті здобули бажану незалежність від Києва, висувати останньому якісь претензії щонайменше дивно. До того ж ОРДіЛО, на відміну від того самого Придністров’я, не оточене з усіх боків недружніми країнами, має довгий кордон із Росією та не повинне страждати від жодних блокад. У 2014 році прихильники Росії пояснювали своє неприйняття Майдану та євроінтеграції якраз тим, що економіка Донбасу передусім орієнтована на російські ринки, і тому регіон зацікавлений в інтеграції з РФ. Ніякі «бандерівці» між Донбасом і Росією вже не стоять та інтеграції не заважають. Тільки економіка себе все одно краще відчувати не стала. А «братський народ» чомусь не поспішає купувати продукцію донбаських підприємств. Свою дівати нікуди…

 

Буквально днями так званий «міністр промисловості та торгівлі ДНР» Олександр Грановський в інтерв’ю одному з місцевих телеканалів обговорював важку ситуацію на Донецькому електротехнічному заводі та бідкався, що підприємство втратило український ринок, а на російському працювати не може, бо заважає конкуренція.

 

«Вийти на територію Російської Федерації нам дуже складно. Річ навіть не в сертифікатах, а в тому, що ці ніші вже зайняті. І нам треба демпінгувати ціни», — розповідав Грановський.

 

Він додав, що завод закуповує сировину за кордоном, тому змушений нести значні транспортні витрати, і зменшувати ціну не виходить.

 

Читайте також: "ЛДНР". Процес без прогресу

 

«Це довге плече лягає на собівартість і важко конкурувати з російськими виробниками», — поскаржився «міністр ДНР».

 

Нині, за словами Грановського, завод, який раніше поставляв свою продукцію на шахти й підприємства всієї України, працює тільки на внутрішній ринок ОРДіЛО. З огляду на скромні потреби згаданого ринку за поточного стану це підприємство навряд чи зможе довго протягнути.

 

З усіх обіцянок, які давали лідери сепаратистів у 2014-му, виконана була лише одна — на Донбасі була майже викорінена українська культура, з усіх сфер життя практично зникла українська мова, під забороною опинилися українські символіка, ЗМІ, книжки. Правда, великої різниці, напевно, ніхто не помітив. Адже й раніше українська мова була наявною на Донбасі переважно в документах, шкільних програмах, а також в ефірах всеукраїнських телеканалів. У побуті тотально домінувала російська. Чи варто було платити таку високу ціну, щоби позбутися вишиванок і днів пам’яті жертв Голодомору? Відповісти на це питання позитивно може хіба що патологічний українофоб.

 

Зате після 2014 року сталося багато такого, чого ніхто із сепаратистських лідерів не обіцяв. У житті донеччан і луганчан додалося безліч проблем, про які за часів «українського гніту» навіть не підозрювали. Відсутність банків і банкоматів змушує людей виїжджати на підконтрольну Україні територію, щоб банально зняти готівку з карток. Комендантська година, яка у 2014-му вводилася як тимчасовий захід, діє до сих пір. Ніхто не вірить, що це сприяє зміцненню безпеки в містах. Адже численні теракти й замахи, які зазвичай списувалися на українські ДРГ, відбувалися як під час комендантської години, так і серед білого дня. Проте скасовувати її поки що не збираються. І це накладає серйозні обмеження на життя простих людей. Увечері, із настанням темряви жваві в минулому вулиці Донецька й Луганська вимирають.

 

Найбільшою побутовою незручністю стало відключення українського мобільного зв’язку, який пропрацював у ОРДіЛО до 2018 року. Ніхто не вірив, що бойовики підуть на такий крок, однак рішення все-таки було ухвалене. Відключивши зв’язок МТС, вони створили монопольні умови для свого мобільного оператора «Фенікс», який працює на захопленому обладнанні українських операторів «Київстар» та Life, і стали примушувати населення користуватися послугами тільки цієї монополії.

 

Читайте також: Велика імітація

 

Спочатку Захарченко стверджував, що зв’язок зник через пошкодження кабелю, у чому за традицією звинуватив українську сторону. Та згодом стало ясно, що відключення сталося все-таки з ініціативи бойовиків. У якийсь момент Захарченко перестав соромитися й зізнався, що український зв’язок на території «ДНР» просто не потрібен.

 

«Україна — ворог! Уже всім давно зрозуміло, що рано чи пізно це станеться. І я вважаю, що потрібно було потихеньку купувати ті картки. Ще раз звертаюся: купуйте картки «Фенікса». Так, черги на них ще залишатимуться якийсь час. Зрештою, ви повинні розуміти, що зв’язок «Фенікс» державний. А Україна в будь-який момент може вимкнути тумблер. Купуйте картки «Фенікс» — зв’язок буде хорошим», — радив Захарченко ще на початку лютого.

 

Але якість зв’язку не поліпшилася й до середини березня. Щоб зателефонувати в Україну, людям доводиться тепер їздити в ті райони, де приймається сигнал з української території. А мобільні оператори бойовиків просто не витримують навантаження та не можуть впоратися з напливом абонентів. Зв’язок раз у раз не спрацьовує. У соціальних мережах люди скаржаться, що додзвонюються на «Фенікс» часом лише після двох десятків спроб.

 

Є й ще одна фундаментальна відмінність від колишніх українських часів — це цілковита безправність і несвобода. У створених за участю Росії квазіреспубліках російськомовні жителі Донбасу живуть менш вільно, ніж до війни, у «фашистській Україні». Якщо «київська хунта» дозволяла прихильникам Росії спокійно збиратися на мітинги, встановлювати сцену й казати що завгодно, то в «народних республіках» будь-яка критика чинного ладу заборонена. Жодні публічні збори без санкції згори неможливі. Більше немає виборів, політики, громадської діяльності. Правий той, у кого зброя та за ким стоїть впливовіший «дах» із Росії.

 

Безумовно, лідери антиукраїнського путчу виграли від того, що сталося. Вони не тільки здобули владу, а й отримали гроші. Захопили чуже майно: заводи, супермаркети, нерухомість. Тож зрозуміло, навіщо їм було це все. У своїй «республіці» вони стали господарями життя. Але мільйони простих громадян виявилися заручниками ситуації. Обман розкрився занадто пізно, коли повернути події назад уже неможливо. На жаль, наслідки тих чи інших людських кроків не завжди бувають зворотними. І невідомо, чи вдасться колись мешканцям Донбасу виправити помилку 2014 року.