«Постійність – ознака обмеженості». Здається, цей принцип став головним motto політиків, які хоч раз (а деякі примудрилися зробити це кілька разів) змінили своє політичне зафарбування і перейшли в табір колишніх опонентів.
Утім, потрібно раз і назавжди позбутися ілюзій, що зміна «білих» на «червоних» або «синіх» на «помаранчевих» тотожна корекції ідеологічних уподобань перебіжчика. Ікона для багатьох політиків, символ політичної непохитності та стійкості – британський прем’єр-міністр і національний герой Великої Британії Вінстон Черчілль – яскравий приклад «конструктивного» підходу до зміни політичного «даху».
Майбутній сер Вінстон Черчілль почав свою політичну кар’єру 1899 року, балотуючись від Консервативної партії (торі). Хоча старт був і невдалим (Черчілль провалився), вже наступного року у віці 26 років він став депутатом Палати громад від торі. Це не завадило йому чотири роки потому змінити партійну прописку – будучи депутатом-консерватором, він перестрибнув на потяг Ліберальної партії. Як зараз сказали б українські політологи, за це майбутній лицар Британської імперії отримав від своїх «хазяїв» політичний хабар – посаду заступника міністра у справах колоній, щось на зразок нинішнього Міністерства регіонального розвитку.
Плідна робота на лібералів не залишилася непоміченою – 35-річного Черчілля призначають міністром внутрішніх справ. (Чим не зразок для екс-соціаліста Юрія Луценка, який проміняв Олександра Мороза на Віктора Ющенка, а останнього – на Юлію Тимошенко?) Зрештою, ці аванси не завадили серу Вінстону після серії невдач на виборах до парламенту полишити лібералів і в 1925 році повернутися у лоно консерваторів. До честі майбутнього прем’єра – це був його останній партійний перехід.
Цей короткий дискурс, як на мене, вельми переконливо демонструє хибність лінійного сприйняття політичного ренегатства. Вчасна втеча – це не зрада, а передбачення, люблять жартувати у вітчизняному політикумі. А в кожному жарті, як відомо, лише частка жарту…
Останній великий «вилов» політичних перебіжчиків приніс мутний прибій після президентських перегонів 2004 року. Природно, що найбільше їх опинилося в сітях президента та Юлії Володимирівни. Вікторові Ющенку дісталися і колишні есдеки (Віктор Балога, Степан Гавриш), і регіонали (Раїса Богатирьова). Тимошенко теж перепало – ті самі есдеки, але в більшій кількості (група Богдана Губського), «заєдисти», згодом нашоукраїнці, рухівці, соціалісти тощо.
Мотивація тих, хто біжить, проста, як у велосипедистів: доки ти крутиш педалі – рухаєшся вперед, щойно зупинився – опиняєшся на узбіччі. Доля таких партійних аутсайдерів невдячна. Охочих наслідувати нечисленних ідейних партійців або тих, хто не встиг вчасно зорієнтуватися і перескочити з корабля, що тоне, на інший, вкрай мало. Адже причетні до політтусовки чудово усвідомлюють, що перебіжчик – ще не небіжчик (політичний, звісно). Натомість той, хто виявився негнучким, ризикує тим-таки політичним небіжчиком стати.
Майбутні президентські вибори здатні навіть перевершити рекорд попередніх. Адже хоча п’ять років тому здавалося, що обрання Ющенка знаменує кінець чергової політичної епохи з відходом «на пенсію» більшості її представників, реальність виявилася дещо іншою. Багато «колишніх» не розчинилися у небутті, а осіли в міністерствах і навколопартійних структурах усіх провідних політсил. Зрештою, чимало з них визначають так звану тіньову політику, що насправді і є realpolitik, на відміну від політики віртуальної, що існує в уяві глядачів численних політичних ток-шоу.
Не дуже помітна сторонньому оку міграція між політичними таборами триватиме постійно. Чимало просунутих політиків давно обрали для себе мантії «подвійних агентів» – чужих серед своїх і своїх серед чужих. Це означає, що в момент Х вони завжди опиняться в числі перших, хто вітатиме з оберемками квітів нового-старого переможця.