Три роки тому на аукціоні Christy’s, одному з головних майданчиків для продажу старовини, «пішов із молотка» коментар до Корану Абу Бакра ан-Нішапурі, переписаний османським майстром кримськотатарського походження Абдаллою аль-Киримі. За манускрипт, датований 1558 роком, невідомий покупець сплатив майже 70 тисяч фунтів стерлінгів. Звісно, це далеко не рекордна ціна для арабського, перського чи османського рукопису — вартість деяких із-поміж таких артефактів складає мільйони доларів чи й більше, — проте серед них не так уже й часто трапляються пам’ятки, що мають зв’язок із Україною. Для рукописів не меншу, а часто й більшу цінність, аніж ринкова вартість, яка, ймовірно, то підвищуватиметься, то знижуватиметься (залежно від різних тенденцій), становлять різні обставини, пов’язані з самим артефактом. Крім, вочевидь, історичної важливості своїх свідчень, сам манускрипт міг бути пов’язаним із важливою персоною з минулого, перебувати в чиїйсь колекції тощо, себто нести в собі значно більше, аніж просто написаний на папері зміст. Як сьогодні зберігаються рукописи, де продаються, хто їх купує і чому? А головне — яким чином твір мистецтва стає культурною чи політичною інвестицією та навіть зброєю у війні?
Скарби зі Сходу
На сьогодні в світі нараховують від 8 до 10 мільйонів рукописів, пов’язаних із мусульманською писемною культурою. Не вдаючись до розлогих історичних описів, можна лише сказати, що йдеться про традицію письма (переважно на папері), яка розпочалася ще в VII ст. н. е. й тривала в окремих регіонах аж до середини ХХ століття. Попри масове використання арабського шрифту та його похідних, мовний простір тут був надзвичайно розмаїтим — це, традиційно, перська й різні тюркські мови (чагатайська, османська, татарська), а також, наприклад, урду, амазегі, а згодом і слов’янські — польська, білоруська та боснійська. Трапляються й рукописи діалектами української, створені волинськими татарами. З-поміж цих мільйонів, до яких щороку додаються нові знахідки, описано й каталогізовано, за різними оцінками, від 10 до 30 відсотків. Ці цифри, звісно, умовні, оскільки можна враховувати різні окремі історичні документи (від султанських фірманів і дипломатичного листування до рахунків у стамбульських кав’ярнях імперських часів), а можна обмежитись специфічно «авторськими» працями художнього, релігійного й наукового змісту.
Європейські еліти — і військові, і наукові — дуже рано зрозуміли цінність східної рукописної книги. Середньовічні бібліотеки мусульманських міст, скажімо, тієї-таки андалузької Кордови, суттєво перевищували наповненість аналогічних європейських фондів. Лицарі-хрестоносці, попри очевидний страх перед «єретичними книгами», були не проти узяти як трофей щось із рукописів, особливо тих, де були малюнки, схеми чи ще якийсь ілюстративний матеріал. Враховуючи те, що вправних у читанні й письмі навіть латиною було не так уже й багато, усі ці скарби опинялися в руках тогочасної університетської професури чи церковного кліру (часто це були ті самі люди).
Читайте також: В ім’я хіджаба
Так Європа познайомилася з арабською традицією коментування Аристотеля й Платона, а також багатьма іншими науковими здобутками Сходу тих часів. Зміст, утім, це одне, а форма — інше; вже в добу Нового часу, коли в технологічному й військовому плані Європа пішла далеко вперед, східні тексти розглядали як трофеї. І йдеться не лише про іспанський Ескуріал, до якого потрапили викрадені піратами східні манускрипти, а й, наприклад, про німецьку Готу. Починаючи з герцога Ернста І (1601–1675), учасника Тридцятилітньої війни, в цьому містечку почала формуватися колекція рукописів, серед яких чимало й орієнтальних. Уже в наступні століття європейські книгозбірні почали масово поповнюватися ісламською старовиною, і орієнтальна романтика, популярна серед еліт тих часів, вдало поєднувалася з колоніальним наступом. Національна бібліотека Франції, Британська бібліотека та різні університетські книгосховища (Оксфорд, Лейден тощо) швидко наповнювалися східними фоліантами. Знову ж таки, спрацьовував колоніальний вектор — так, у Франції напрочуд багато західноафриканських рукописів, тоді як, наприклад, у Британії зібрано чимало єгипетських та індійських колекцій. Німеччина ж із її вічним пріоритетом культурної політики в цьому сенсі чи не найбагатша в Європі — у Державній бібліотеці в Берліні зберігається понад 40 тис. східних рукописів 140 мовами, серед яких практично всі мови мусульманських традицій. Саме там зберігається й унікальний автограф (себто власноруч написаний автором) праці кримського містика Абу Бакра бін Расуля, витворений у 1612 році в Кафі (нині місто Феодосія).
Спадок під загрозою
Іще багатші в цьому плані книгосховища Туреччини, де нараховують чи не мільйон рукописів. Писемна спадщина тут завжди була в пріоритеті: рукописи дуже рано, ще в часи злету імперії (а це ХVI–XVII століття), почали розглядати не лише як джерело знань, а і як культурне явище. Засвоївши арабські й перські каліграфічні традиції, османи сформували ідеал освіченої людини як людини «книжкової», а переважна більшість стамбульських можновладців (від самого султана й нижче) мали свої книгозбірні, які потім жертвували в мечеті й медресе. Навіть зараз основу багатьох бібліотек складають колекції, пов’язані з певними особистостями: славнозвісна стамбульська Сулейманіє зберігає величезні фонди Рагіба-паші, Фазила-паші та інших знаних діячів минулого. Попри появу тут уперше в ісламському світі книгодрукування (це сталося в 1728 році) та його активне впровадження, рукописна традиція продовжується й досі, і навіть зараз туристичною цікавинкою Стамбулу залишаються майстерні знаних каліграфів. Та і вправно виконані написи арабським шрифтом (від цитат з Корану й класичної поезії до імен клієнтів) є важливим компонентом турецького стилю та дизайну. Ба більше, сотні тисяч рукописів оцифровані й навіть доступні онлайн — Міністерство культури й туризму Туреччини доволі ліберальне в цьому сенсі, а тому отримати доступ до того чи іншого рукопису тут значно простіше, ніж у деяких бібліотеках країн ЄС. «Виграють» у європейських колег і бібліотеки інших держав регіону, зокрема Іран і країни Перської затоки. Там взагалі в оцифрування вкладено величезні гроші й формується культура доступу до історичної спадщини як суспільного надбання, не прихованого за жорсткими нормами права власності. Показово, що залишається позаду й ідеологічний аспект — скажімо, оцифровані рукописи з Саудівської Аравії часто належать до традицій, жорстко критикованих одержавленим у цій країні салафізмом/ваггабізмом (ті-таки суфійські праці), проте зберігаються так само пильно, як і «канонічні» трактати.
Не так добре, на жаль, склались обставини в проблемніших регіонах — Ємені, Іраці, Малі, Афганістані. Окремі радикальні рухи відзначалися показовим винищенням культурної спадщини, і лише завдяки зусиллям окремих ентузіастів чимало томів було врятовано. Розголосу набула історія Абд аль-Кадіра Хайдари з малійського Тімбукту, який зумів вивезти до столиці країни, Бамако, понад 500 тисяч томів. Значна ж частина спадщини з різних куточків світу продовжує обертатися на чорному ринку, і оголошень про продаж старих рукописів за доволі мізерними цінами (враховуючи справжню вартість окремих речей) справді чимало: у якийсь десяток доларів оцінюють те, що коштує чи не встократ більше. Не втратили свого значення й етнографічні експедиції: під час них у деяких регіонах, наприклад на пострадянському просторі, віднаходять рукописи, сховані ще в часи войовничого атеїзму. Буквально в підвалах і на горищах досі знаходять цілі бібліотеки (Кавказ, Середня Азія). Свого часу один колега з Дагестану розповів мені, що під молитовною нішею (мінбаром) однієї з сільських мечетей виявили… аж три тисячі надійно перехованих томів, опис яких триває вже декілька років.
Читайте також: Іслам і консерватизм: несумісна сумісність
Колекціонування рукописів також залишається дуже цікавим явищем. Далеко не завжди це роблять люди релігійні чи якось пов’язані з ісламом або, в ширшому сенсі, орієнталістикою як такою. Наприклад, одна з найвідоміших і найбагатших колекцій у США (яка, до речі, налічує до трьох десятків манускриптів із Криму), була започаткована легкоатлетом і олімпійським чемпіоном, а згодом успішним банкіром Робертом Гарретом (1875–1961). Випускник Принстона, який успадкував інтерес до старовини від свого батька, Роберт Гаррет у 1942 році передав своїй альма-матер понад 11 тисяч рукописів, серед яких чимало вартісних раритетів — не лише арабських чи османських, а й грецьких та ефіопських. Мрією Гаррета було мати рукописний примірник найдавнішої пам’ятки кожного відомого шрифту, і щодо Близького Сходу це йому частково вдалося. Та й Мічиганський університет, який активно скуповував рукописи в 20-х і 30-х роках (із залученням донорів), нині нараховує у своїй колекції майже 2000 рукописів арабською, перською й османською мовами. Тут у певному сенсі спрацювала сформована у США модель меценатства, коли вартісне капіталовкладення в університетську освіту значно підвищувало соціальний статус жертводавця і зазвичай також ставало відкритим для доступу громадськості. З особистого досвіду роботи в книгозбірнях багатьох країн (України, Польщі, Туреччини, Німеччини, Угорщини, Саудівської Аравії) можу впевнено сказати, що саме університети США — чи не найбільш ліберальні в питанні доступу до текстів із науковою метою. Чого не скажеш про комерційне використання: воно потребує значних коштів.
Проте рукописи, як і чимало інших історичних пам’яток, — це ще й культурна зброя, актуальна в умовах сучасних конфліктів. У складному південнокавказькому вузлі, зав’язаному навколо Нагірного Карабаґу, обидві сторони, вірменська і азербайджанська, тривалий час дискутують на тему етнічного складу населення регіону. Вірменські історики посилаються на вірменомовні документи, створені ще в часи раннього модерну й пізнього середньовіччя авторами на теренах сучасного Азербайджану. Натомість азербайджанські науковці цитують тюркські й арабські рукописи, написані не менш давніми авторами в межах того самого регіону. Враховуючи тісне переплетення обох народів, а також негативні наслідки імперських політичних процесів у цій частині світу (Сефевідської, Османської, а надто Російської імперії), в багатьох питаннях важко вийти на «однозначність». Такого штибу «культурні війни», які супроводжують реальні конфлікти, мають і чимало інших прикладів. Моральною дилемою залишається питання про те, чи краще було певним рукописам зберігатися в автохтонному середовищі, де вони могли постраждати як із об’єктивних, так і суб’єктивних причин, а чи все ж опинитися в руках колонізаторів, які принаймні їх збережуть.
Наша частка
Чи збережено щось цікаве в Україні, де свого часу квітнула писемна культура, передусім Кримського ханства? З огляду на складні історичні обставини абсолютна більшість усього, пов’язаного з цим державним утворенням, опинилося за межами України, проте навіть поодинокі пам’ятки заслуговують на увагу. Так, на теренах окупованого Криму, передусім у Бахчисарайському історико-культурному заповіднику, станом на 2016 рік зберігалося понад три десятки рукописних Коранів, найдавніші з яких датуються кінцем ХVI століття, і всі вони були переписані саме в Криму. Декілька кримських рукописів опинилися у Львівському музеї історії релігій (який раніше був Музеєм атеїзму й отримав матеріали з Криму в 1970-х роках; їх частину повернули до Криму в 2008 році). Що цікаво, усі вони походять із бібліотеки Зинджирли-медресе — чи не першого вищого мусульманського навчального закладу в Східній Європі, що неперервно функціонував з 1500-го по 1920-і роки. Цікавий Львів, утім, не лише кримською спадщиною; іще за часів Австро-Угорщини у Львівському університеті почала формуватися колекція арабських рукописів, вагому роль у наповненні якої відіграв орієнталіст Зигмунт Смогожевський (1884–1931). Один із перших дослідників ібадитського напряму в ісламі, Смогожевський неодноразово відвідував Алжир, де спочатку був російським консулом, а згодом, у середині 1920-х років, знову повернувся до Африки з науковою місією, профінансованою польським урядом. Там він збирав рукописи, переважно з «глибинних» регіонів сучасних Алжиру й Лівії (Джебель-Нефус та ін.). Частина колекції після Другої світової була вивезена до Кракова учнем Смогожевського Тадеушем Левицьким, а решта так і лишилася у Львові; один із рукописних фрагментів датується 1478 роком, інші — переважно XVIII і XIX століттями. На сьогодні це одна з найвідоміших колекцій ібадитських рукописів у Європі. Інші пам’ятки стосуються сунізму й різних напрямів шиїзму (імамізм і дурузизм) і належали Яремі Полотнюку (1935–2012), який вже в роки незалежності відродив академічне сходознавство у Львові. Свого часу вчений привіз їх із радянської Середньої Азії.
Читайте також: Арабський світ: Магічна культура чи втрачена цивілізація?
Не можна не згадати й про Інститут рукопису НБУ ім. В. Вернадського. Частина сходознавчих цікавинок, що там зберігаються, належить до колекції Агатангела Кримського (свого часу зібрані для ВУАН), а частина передана з фондів Київської духовної академії. До останньої, зокрема, потрапили трофеї російського війська, зібрані в румунській Добруджі під час російсько-турецької війни 1877–1878 років. Це передусім рукописи місцевих кримських татар, які масово оселялися там з XVIII століття; цікаво, що вже в радянські часи усі вони опинилися в книгозбірні без характерних для писемної культури обкладинок — хтось старанно обірвав шкіру для якихось інших потреб. Не так багато збереглося орієнтальних документів і з колекції барона Станіслава де Шодуара (1790–1858), який у своєму маєтку на Житомирщині зібрав майже 40 тисяч томів різних рукописів, серед яких були й арабомовні. На жаль, велика частина колекції була втрачена у лихоліттях революцій і війн; збережено, втім, рукописні Корани й праці з арабської граматики. Цікаві й вартісні мініатюри (фрагменти перських і османських рукописів) доступні для відвідувачів у Музеї Ханенків. Одначе загалом переважна більшість східних текстових пам’яток залишається незвіданими теренами навіть для вітчизняних істориків і популяризаторів історичної науки. Усе це ускладнюється консерватизмом наукових установ, дещо сповільненим оцифруванням саме таких «екзотичних» матеріалів та іншими труднощами. Не кажучи вже про втрату значної частини кримської спадщини: історія з колекцією «скіфського золота», яке досі так і не повернулося в Україну з Нідерландів (судові процеси тривають шостий рік), доводить, що головна боротьба за все це ще попереду. Так само, як «чорна археологія», яка, певно, віднаходить більше експонатів, аніж офіційна наука, ринок рукописів і стародруків також продовжує існувати в тіні й часто працює «на експорт», а не «імпорт». Цікаво втім, чи з’являться у нас нині такі меценати, як де Шодуар і Ханенки, готові скуповувати цінні артефакти на світових аукціонах. Як це вже по змозі роблять колекціонери-«середняки».