Найбільш показовим серед них, напевно, є анархізм. Історично він містить у собі вельми багатоманітний набір ідей, а серед них: протидія централізованій державі як репресивній силі (антиетатизм) чи формування суспільної організації винятково знизу догори на основі вільних асоціацій або федерацій трударів (природний порядок), антиклерикалізм, економічна свобода. Анархісти не терплять застосування насильства як морально неприпустимого заходу. На думку американської анархістки, народженої в Росії, Емми Ґолдман: емблемою уряду є «палиця, пістолет, кайданки чи в’язниця».
Анархічні погляди народжувалися під впливом даосизму, буддизму, стоїцизму, кінізму. Британський філософ і письменник Вільям Ґодвін, утративши віру й переставши бути пресвітеріанським духівником, перетворився на безжального критика авторитаризму й здійснив заледве не першу спробу класифікації анархічних переконань, хоча себе й не називав анархістом. Російський аристократ-революціонер Михаїл Бакунін відмовився від військової кар’єри й панславізму на користь анархізму, агітацією й пропагандою якого займався безупинно. Він переймався організацією секретних товариств, які б збурювали постійні політичні інтриги в соціумі. Природу людини Бакунін убачав розкріпаченою та бунтівною.
Читайте також: Тарас Лютий про націоналізм
З ХІХ століття анархізм уже був елементом соціалістичного руху. Серед інших рухів він вирізняється тим, що йому ще не вдалося ніде прийти до влади на рівні цілої країни, ймовірно через те, що його ключовою метою є скасування держави й елімінація будь-яких здирницьких форм політичної влади. Індивіди в громаді, натомість, мають займатися власною діяльністю на основі добровільної згоди, прагнучи самостійності й самоврядування. Тобто анархізм перегукується з крайніми формами лібералізму та соціалістичного колективізму.
Суспільство мусить складатися з низки само-організованих і децентралізованих систем: такою є візія теоретика французького анархізму П’єра Жозефа Прудона. Самоук, він працював друкарем, але втягнувшись у радикальну політику, навіть потрапив до парламенту, хоча й голосував проти конституції. Кілька років провів у в’язниці, після чого зосередився на теоретичній діяльності. У своїй головній праці «Що таке власність» (1840) Прудон атакує традиційні права власності й комунізм, відстоюючи кооперативний спосіб господарювання, скеровуваний радше на потреби, а не зиск. Він був прихильником робітничих асоціацій, які вільно взаємодіють між собою.
Читайте також: Тарас Лютий про тоталітарні ідеології
Важливим різновидом анархізму є синдикалізм (від «синдикат» — зв’язок). Його прихильники помишляли, що упосліджені класи зможуть об’єднатися й гуртом боронити власні права. Французький теоретик синдикалізму Жорж Сорель гадав: революція здійметься в результаті всезагального страйку, що стане символом робітничого класу. Анархо-синдикалісти часто вдавалися до саботажів і бойкотів, вбачали в них курс до неієрархічного суспільства.
Іншу, не менш визначну варіацію, становить анархо-комунізм. Одним із його фундаторів є російський аристократ, географ Пьотр Кропоткін. Він приніс в анархізм науковий дух, зокрема, еволюціонізм, але дещо відмінний від концепції Дарвіна. Кропоткін уважав взаємодопомогу засадничим чинником людського розвитку, що міг би стати підставою анархічного, а заразом і комуністичного суспільства.
Та чи не найвизначнішим речником анархічних переконань був Макс Штірнер, хоча серед анархістів-індивідуалістів були й інші гучні імена, як-от, Генрі Девід Торо чи Бенджамін Такер. До анархізму дотичний також рух пацифізму чи мирного противенства насильству (Лев Толстой, Махатма Ґанді). Сучасним виразником анархічної ідеї є американський політичний дисидент, мовознавець і радикальний інтелектуал Ноам Хомський, який обстоює думку про недовіру до створених людиною інституцій. Його критика влади знаходить вираз у негативній оцінці зовнішньої політики США, котру він іменує неоколоніальною та мілітаристською й атакує демократію, викриваючи маніпулятивну природу медій.
Читайте також: Тарас Лютий про соціалізм
Однак серед ідеологічних рухів, які мають потенціал для мобілізації людей на політичні дії є й захисники довкілля — зелена політика. Ті ж питання порушують представники екологізму — руху серед інших нових ідеологій, які критикують традицію Просвітництва за її антропоцентричний характер і порушують питання про призначення держави, людської природи й соціального укладу. Головні засади цих рухів: дослідження та захист екології на яку впливає зростання народонаселення, безугавне видобування паливних ресурсів, вирубка лісів, забруднення водоймищ, повітря; осмислення долі людства в моральних категоріях; права тварин тощо.
Взагалі, термін «екологія» був запроваджений німецьким зоологом Ернстом Гекелем (1866) і позначав розмаїті дослідження в галузі відносин між живими організмами та їхнім довкіллям. Але поволі це питання стало політичним. Згодом виник рух енвайроменталізму, який передбачає, що людське життя має розумітися в контексті природного буття. Ідеологія «зеленої політики» виростає ще зі стародавніх поклонінь Матері Землі чи східних релігій і вчень (індуїзм, буддизм, даосизм). А вже в ХХ столітті вона стає реакцією на індустріалізацію й урбанізацію, забруднення довкілля, на зникнення видів тварин, кислотні дощі, парниковий ефект, глобальне потепління. Люди, наполягають захисники довкілля й протестувальники, не повинні мати виняткових переваг, позаяк і самі є частиною природи.