У залі поволі гасне світло, відвідувачі стишують і врешті припиняють розмови, а на екрані з’являються намальовані кадри, яких найближчі кілька днів буде вкрай багато і які ще не раз здивують, приголомшать, обурять і розчулять. Це означає, що розпочався Міжнародний фестиваль актуальної анімації та медіамистецтва LINOLEUM із загальною темою «Життя-буття». Цьогоріч фестиваль відбувся вже вдесяте, і його ювілей тільки підсилив інтерес до події. Зрештою, цей інтерес не був безпідставним, адже на самому лише міжнародному конкурсі LINOLEUM було аж 5 блоків, а це цілі 42 (!) фільми. Окрім того, відбувся конкурс української анімації, до якої, варто визнати, також зросла цікавість, особливо після довгожданого виходу анімації «Мавка. Лісова пісня».
Цьогорічний LINOLEUM відбувся 4–8 жовтня в Києві в комплексі UNIT.City, що неподалік від станції метро «Дорогожичі». І сприйняття всього фестивалю насправді починається саме з локації. По-перше, комплекс UNIT.City чималий, тож у ньому ще треба було знайти потрібний корпус. А якщо зайти з неправильного боку чи просто прийти трохи завчасно, коли організатори ще не розставили орієнтири, то це перетворюється на такий собі квест. По-друге, абсолютно різноманітні анімаційні фільми інколи напрочуд добре резонували зі шляхом від комплексу назад до метро, а подеколи, навпаки, контрастували: дорога повз будівництва, Бабин Яр, Лук’янівський цвинтар і Київську телевежу в перші по-справжньому холодні київські дні дещо таки додавала до рефлексії після перегляду. Та все-таки про що розповідають самі фільми сучасних аніматорів?
Програма «Сад мого серця», якою де-факто розпочався фестиваль, об’єднала в межах 90 хвилин фільми, що розкривають проблеми дорослішання, тілесності, долання травм та упереджень. Наприклад, стрічка «З найкращими побажаннями, кохана. Твій коханий» Ґабріеля Ґабріеля Ґарбла (Малайзія, Швеція) розказує про інклюзивність і відкритість світу, «Усе рухоме і живе» Ноемі Марсілі (Бельгія) — про досвід материнства та пізнання власної тілесності, «Сад мого серця» Олівера Хеддь (Угорщина) візуалізує внутрішні переживання художника, «27» Флори Анни Буди (Франція) розкриває проблему (не)пізнього дорослішання й самовідкриття, а «Тож метелик помер того літа» Цзиюе Ван (Китай) концентрує переживання від втрати вчителя.
І вже після перегляду самої цієї програми стають очевидними переваги анімаційних короткометражок. По-перше, короткому метру як формі взагалі притаманна надзвичайна концентрація сюжету, щільність і густота історії. Це змушує робити фокус тільки на кульмінаційному моменті, який водночас є і емоційним апогеєм, і втіленням всього сюжету, що його глядач може зчитати лише з одної події. Така особливість потребує майстерності всіх залучених до роботи над фільмом людей, а за роботою майстрів спостерігати завжди приємно. По-друге, інструментарій аніматорів значно багатший, аніж арсенал кінематографістів, адже, на відміну від знятого на камеру кадру, анімація може реалізувати абсолютно все, будь-який задум, будь-яку неможливу фантазію. Зрештою, ті автори, чиї роботи були представлені на цьогорічному LINOLEUM, уміло цим користувалися.
Зокрема, усе зазначене можна відстежити в міжнародному конкурсі «Наш тісний дім», де були представлені анімації, теми яких так чи так зачіпали проблеми батьківства та співіснування родини. Окремо можна згадати роботи «Блукати світом» Стівена Ірвіна (Велика Британія), що зображує важкість рішення відпустити свою дитину, «Слід» Аспаруга Петрова (Болгарія), який виражає страх стати батьком, «Сім міфів про павуків» Овена Робертса (США), де алегорично переказано уроки матері щодо взаємодії з іншими людьми, і «Вечерю» Даніеля Барані (Угорщина), що гротескно демонструє дрібні сімейні чвари.
Цікавою також була робота зі звуком: часто саме він ставав засобом упізнавання абстрактних образів у кадрі. Наприклад, шум листя допомагав зрозуміти, що невиразна зелена форма на екрані — це крони дерев, а приглушений звук, що супроводжує розмиту хвилясту анімацію, допомагав зрозуміти, що дія відбувається під водою. Така синхронізація різних рівнів сприйняття, майже інтермедіальність, також демонструє, як майстерно сучасні аніматори знаходять виходи із формальних обмежень (мовляв, не можеш чи не хочеш показати листя — то дай його почути). Звук додає стрічці глибини, контексту, емоційності, й анімаційні короткометражки від того лише виграють.
До певної міри це все релевантно й щодо українського конкурсу. Тут, ясна річ, переважала тема війни в різних своїх конфігураціях і звуках. Та це не єдиний спільний знаменник показаних стрічок. Наприклад, досить часто автори включених у програму анімацій зверталися до дитячих спогадів, образів і досвідів, як-от у фільмах «Під безкрайнім небом» Олександри Джиганської, «Орка» Микити Ратнікова, «Маріуполь. Сто ночей» Софії Мельник чи «Світанок» Владислава Каленського. Причина цього полягає зовсім не в тому, що «мультики — для дітей», і не в тому (чи принаймні не тільки в тому), що образ дитини на воєнному тлі видається надривно емоційним, а радше в тому, що дитяча свідомість є ідеальною оптикою для того світосприйняття, яке аніматори намагалися втілити у своїх роботах, — і це стосується не тільки українських короткометражок, а й усіх фільмів на фестивалі.
Іншим важливим аспектом цих стрічок є візуальний складник, адже саме графіка (у різних виконаннях) стає ефективним засобом передавання постійної душевної тривоги, яка заміщує значну частину життя. Це вчувається в роботах «Ой, у садочку» Анастасії Мартинюк, «Київ — Ужгород» Дар’ї Терехової, «Сумую» Валентини Романової, «Наново» Марії Степаненко, а особливо моторошно — у фільмах «Мокош» Анни Дудко та «Фантомний аспект» Олександра Ісаєнка. Після українського конкурсу також відбувся показ програми «New Faces», у межах якої представили кваліфікаційні роботи студентів-аніматорів. Після показу автори фільмів зустрілися з аудиторією та відповіли на запитання відвідувачів. Загалом цей показ можна вважати найуспішнішим за весь фестиваль, якщо за критерій успішності вважати емоційний відгук глядачів — здавалося, що під час перегляду програми мало не в усіх був затамований подих, і ті напруження й розчуленість справді були помітні.
Програма «Речі, які зникають» дещо виділялася на тлі інших, головним чином своєю сюжетністю. Якщо, наприклад, лейтмотиви програм «Сад мого серця» чи «Наш тісний дім» орієнтувалися не так на сюжет, як на пошуки форми вираження свого світовідчуття, то тут уже можна було впізнати цілісні історії, зокрема у фільмах «Літо 96» Матільд Бедуе (Франція), «Диво» Нінке Дойц (Бельгія), «Речі, які зникають» Чанг Су Кім (Південна Корея). Те, що об’єднує стрічки цієї програми, — почуття ностальгії та меланхолії, спогад про незворотну втрату колись вагомого елемента життя. Ця емоція зчитується як у вже згаданих фільмах, так і в інших, як-от «День краба» Росса Стрінґера (Велика Британія), «Що вони залишили після себе» Сін Ю Гу (Китай, США), «Ева» Люсії Мрзляк і Мортена Цінакова (Естонія) чи «Тимчасово відсутня» Дотана Ґолдвасера та Йоава Брілла (Ізраїль).
Читайте також: Українське кіно й «Оскар»: чому в нас досі немає омріяної статуетки?
Міжнародний конкурс «Приховані бажання» також працював із проблемними моментами життів, але цього разу вони були пов’язані з різними вимірами кохання чи навіть перверсії. Фільми «Понад хмарами» Вів’єн Харшеддь (Угорщина), «Солодке, як лимон» Дженні Джокела (Велика Британія) та «Амок» Балажа Турая (Угорщина) гіперболізовано змальовували болісне зародження чи переродження кохання, а такі стрічки, як «Любов по-справжньому» Інес Седан (Франція), «Приховані бажання» Ґвідо Депаолі (Аргентина), «ФУРІ» Люсі Ґраннек (Франція), «Е6-D7» Ено Свіннен (Бельгія) візуалізували залежність і деструкцію, які час від часу виникають у коханні. На цьому тлі вирізнялися роботи «Роз’єднаність» Марти Маґнуської (Польща) та «Наша любов — вічна» Ендера Їлдіжана (Туреччина), у яких драматично й комічно постають кризи в стосунках.
Ця програма, либонь, була найбільш провокативною. А втім, саме на цей показ прийшло чи не найбільше глядачів, які по-різному реагували на побачене: хтось розчулено аплодував, хтось нервово сміявся, хтось мовчки бентежився, а хтось просто виходив із залу. Тут варто зазначити, що на всіх показах фестивалю в залах не бракувало місць, але тим глядачам, які не встигли зайняти собі передні ряди, щастило менше: їм було непросто розгледіти нижню третину екрана з-за спин тих, хто попереду. А це неабияка проблема, адже зокрема в цій частині кадру показували субтитри, які в такий спосіб годі було побачити починаючи вже із четвертого ряду. Це дещо дратувало, адже далеко не всі вільно володіють, наприклад, китайською, щоб сприймати її на слух. З іншого ж боку, це змушувало ще більше зосередитися на картинці, яка тут була важливіша, адже йдеться таки про анімацію.
Програма «А журавлі і далі танцювали» повертала до емоційного клімату конкурсів «Наш тісний дім» і «Речі, які зникають», адже цей показ об’єднав фільми, що розповідають про дистанціювання від минулого, яке є водночас і фундаментом для становлення життя, і тягарем, що не дозволяє рухатися далі. Тому ключовим словом у контексті цього конкурсу є «примирення»: з підлітковою травмою, як-от у «Пестощах» Марґо Ремон (Бельгія), зі старістю, як у «Її фінальній сукні» Мартіни Местровіч (Хорватія), зі втратою вагомої людини, як у «Торговцях льодом» Жоау Гонсалеса (Португалія), чи з відсутністю колись наявного почуття убезпеченості, як у «Різаках коробок» Наомі Ван Нікерк (Франція, Нідерланди, Південна Африка). Звичайно, таку загальну конотацію не могла оминути й тема війни, покинутості, занедбаності, втрати власного коріння. Про це, власне, були анімації «Війна» Дімітара Дімітрова (Болгарія) та дві стрічки з вірменським контекстом — «Від кордону» Артура Сарібекяна (Вірменія) й «Армат» Елоді Дерманж (Швейцарія).
Як можна виснувати, така загальна, на перший погляд, тема всього фестивалю — «Життя-буття» — є насправді чи не найбільш вичерпною, адже всі фільми, які цьогоріч показували на LINOLEUM, були напрочуд різноманітними. З одного боку, це становило проблему, адже відвідувачі не мали змоги емоційно переключатися: після мінорної короткометражки відразу вмикали мажорну, і глядач мусив з тим миритися. Та й сприйняти десяток абсолютно різних фільмів за один підхід — завдання не з простих. А з іншого боку, у цьому й полягає суть: у нарочитій строкатості, у виразній неоднаковості, в абсолютній несхожості. Одні стрічки коротші, інші — довші. Одні фільми чорно-білі, інші — кольорові. Одна анімація схожа на рухомі картини Мотоі Ямамото, інша ж нагадує картини Тіма Бертона. Одні роботи надихають, інші — змушують сумувати. Тут різні техніки виконання, різні культури, різні контексти, різні теми. Бо, зрештою, всі ці фільми — точнісінько як наше життя-буття: так само рухомі, так само різні.
