Петро Порошенко насправді лише констатував об’єктивні тренди в українській економіці, що спостерігаються принаймні з часів світової кризи 2008–2009 років. Відтоді рельєфне зростання в Україні демонстрували тільки IT-сектор та АПК й різко актуалізувалася потреба зменшення споживання дорогих імпортних енергоресурсів (спершу внаслідок газового контракту 2009 року, а від 2014‑го через утрату значної частини видобутку енергетичного вугілля на Донбасі). Відтак і почалося зумовлене цим скорочення споживання енергоносіїв, посилення ролі атомної енергетики й виникла потреба її балансування в години пікових/мінімальних навантажень за рахунок гідроакумулюючих потужностей.
Фіксація тренду
За офіційними даними Держстату, 2014 року експорт комп’ютерних, інформаційних і телекомунікаційних послуг становив $1,6 млрд, а імпорт — $0,5 млрд. Зокрема, комп’ютерних відповідно $1,06 млрд та $0,21 млрд. Утім, з огляду на невелику прозорість IT-сектору можна припустити, що значна частина його виробництва й експорту поза полем зору офіційної статистики. Тож на увагу заслуговує оцінка експорту IT-послуг 2014 року в $2,3 млрд, що була оприлюднена в спільному дослідженні Ukrainian Digital News та AVentures Capital спільно з асоціаціями та провідними компаніями галузі.
Проте навіть дані Держстату зафіксували у 2010–2014 роках зростання експорту IT-послуг більш як утричі (від $335 млн у 2010-му), які не мали рівних в інших секторах української економіки. При цьому слід розуміти, що в IT-послугах частка доданої вартості незрівнянно вища, ніж у традиційному виробництві. Тобто $1 млрд експорту в цій галузі за внеском у ВВП країни рівнозначний кільком його мільярдам в АПК, а тим більше металургії.
За 2015 рік приватних оцінок іще немає, а Держстат зафіксував значне просідання експорту комп’ютерних послуг за перші три квартали. Що стало причиною (зниження курсів європейських валют відносно долара, падіння попиту на український сервіс, тінізація розрахунків за нього чи комплекс усіх цих факторів), наразі сказати годі. Проте надалі учасники ринку IТ-послуг очікують зростання обсягів зарубіжних замовлень.
Водночас гравці IT-сектору визнають: він не стане панацеєю для всієї економіки та більшості безробітних щонайменше в середньостроковій перспективі. Аж ніяк не кожен може працювати в ньому, а зайнятість хоч і динамічно зростає, проте підняти її від нинішніх менш ніж 100 тис. працівників навіть до 300–400 тис. у 39-мільйонній (без урахування окупованих Росією територій) країні, ані за три, ані за п’ять років неможливо.
У цьому сенсі важливішим є розвиток АПК. Якщо у 2007 році, перед світовою економічною кризою, частка сільського господарства у ВВП України становила лише 6,6%, а обробної промисловості — 19,9%, то у 2014-му відповідно 10,3% та 11,4%. Держстат іще не оприлюднював остаточних даних за 2015-й, однак уже очевидно, що він стане переломним: після тривалого часу значно кращої динаміки валова додана вартість (ВДВ) у сільському господарстві (156,8 млрд грн за І–ІІІ квартали) перевищила аналогічний показник в обробній промисловості (154,9 млрд грн) і в абсолютних обсягах. Даних за останній квартал 2015 року ще немає, однак навіть у 2014-му у ньому було чітко видно перевагу сільського господарства (52,9 млрд проти 49,4 млрд).
Проте сільське господарство — це ще не весь АПК (хоч у нас останнім часом їх часто ототожнюють). Держстат не публікує частки в доданій вартості окремих галузей обробної промисловості, та навіть коли припустити, що вага в ній харчопрому відповідає його вазі у валовому випуску промислової продукції (за 11 місяців 2015 року — понад 33%), то виходить, що принаймні третина ВДВ в обробній промисловості також має бути пов’язана з АПК. Насправді, як буде показано нижче, частка доданої вартості в харчовій промисловості більша, ніж питома вага останньої в загальному випуску продукції.
Таким чином, обсяг створеної в АПК валової доданої вартості мінімум удвічі перевищує її обсяг у решті галузей обробної промисловості і є значно більшим, ніж виробництво в них та добувному секторі разом узятих. Промовистою за останні роки була й зміна питомої ваги основних галузей української економіки в експорті. Якщо у 2008–2015 роках вивіз продовольчих товарів з України зріс у 1,8 раза — від €7,36 млрд (або 16,2% загального обсягу) до €13,24 млрд (або 38,5%), то вивіз продукції чорної металургії за той самий час зменшився у 2,2 раза — від €18,0 млрд (39,6%) до €8,1 млрд (23,6%), а продукції машинобудування — в 1,7 раза — від €7,4 млрд (16,3%) до €4,3 млрд (12,5%).
Причому перспективи українських металургії та машинобудування в нинішньому їх вигляді не надто оптимістичні, що дає підстави очікувати дальшого зменшення їхньої частки на користь виробництва продовольства у структурі українських економіки та експорту. Адже, попри різке зменшення обсягів виробництва, металургія та машинобудування залишаються відірваними від потреб внутрішнього ринку й залежними від експорту на 60–90%.
Розрив шаблону
В українських реаліях стереотипи, пов’язані з невеликою зайнятістю в сільському господарстві чи харчовій промисловості й низькою валовою доданою вартістю їхньої продукції порівняно з машинобудуванням чи металургією, не витримують перевірки фактами.
Навіть штатних працівників у вітчизняному харчопромі на листопад 2015 року налічувалося 288,2 тис., тоді як у металургії — 236 тис. У сільськогосподарських підприємствах (без фермерських, а також обійсть населення) їх було 414 тис., а в машинобудуванні — 336,6 тис. При цьому у відповідних даних не враховують людей, зайнятих у ФОП та на мікропідприємствах із персоналом до 10 осіб, де зі зрозумілих причин значно більше зайнятих у харчовій промисловості та агрогосподарстві, ніж у металургії чи машинобудуванні.
Частка валової доданої вартості на одну задіяну в харчовій промисловості й товарному сільському господарстві особу також суттєво вища, ніж у машинобудуванні чи металургії в їхньому нинішньому вигляді.
Так, за даними розгорнутих таблиць «витрати — випуск», які Держстат публікує зі значним запізненням (останні дані наразі за 2013 рік), ВДВ у сільському господарстві становить 9,9% загального показника по економіці, у харчовій промисловості — 3,4%, у металургії та металообробці — 1,8%, а в машинобудуванні — 3,5%. Якщо порівняти це з чисельністю зайнятих у названих галузях та ще й урахувати, що 2013 року частка металургії й машинобудування була вища, ніж сьогодні, то стає очевидно: валова додана вартість на одного задіяного в харчопромі куди вища, ніж у машинобудуванні, й майже удвічі — ніж у металургійній промисловості й металообробці. А це вкотре підтверджує, що сьогодні більшість наших підприємств і в машинобудуванні, і в металургії з металообробкою значно менш економічно ефективні й перспективні, аніж в АПК.
Не відповідає дійсності й поширений стереотип, ніби розвинені країни світу спеціалізуються в міжнародному поділі праці на виробництві готових промислових товарів із високою доданою вартістю й імпортують сировину включно із сільськогосподарською.
Це актуально лише для тих економік, які мають об’єктивний дефіцит певних видів промислової та сільськогосподарської сировини або не забезпечені сільськогосподарськими угіддями, як на свою кількість населення (скажімо, Німеччина, Велика Британія, Японія, Південна Корея чи Тайвань). Одначе так само вимушеними імпортерами сировини й продовольства та експортерами готової продукції є низка бідних країн зі значною густотою населення та браком ресурсів і сільськогосподарських земель. Натомість розвинені економіки, які мають достатньо промислової сировини чи великий аграрний потенціал, не комплексують із приводу того, що спеціалізуються на обміні за кордоном своєї сільськогосподарської продукції на готові промислові товари включно із продукцією машинобудування.
Наприклад, США з їхнім великим дефіцитом торгівлі. У них експорт продукції сільського господарства та харчової промисловості у 2014 році на $28,36 млрд перевищував імпорт. І досягнуто цього результату було завдяки торгівлі такими здебільшого сировинними групами, як насіння олійних (головним чином сої) — $25,26 млрд переважання вивозу над ввозом; зерно — $19,56 млрд; залишки та відходи харчової промисловості, які використовуються як корми для худоби — $8,94 млрд; бавовна — $5,44 млрд; плоди та горіхи — $2,22 млрд; м’ясо — $9,35 млрд; молочні
продукти, яйця та мед — $3,65 млрд тощо.
Загалом продовольчі товари й сільськогосподарська сировина, за якими США є чистим експортером, забезпечили їм сукупно у 2014 році $78,73 млрд позитивного балансу зовнішньої торгівлі, ставши таким чином однією з основних статей спеціалізації країни у світовому розподілі праці. Що ж до більшості інших товарів харчопрому (насамперед тих, які вважають продуктами з вищим ступенем обробки та більшою доданою вартістю) Сполучені Штати є ринком збуту для закордонних виробників. Серед імпортованої продукції вина та інші алкогольні напої, готові вироби із м’яса й риби, овочі, цукор та готові кондитерські вироби з нього, готові вироби з овочів, фруктів та горіхів, шоколад тощо.
Натомість якщо не брати до уваги нафту й нафтопродукти (обсяг чистого імпорту яких у США останнім часом стрімко зменшився через падіння цін і зростання внутрішнього видобутку), то три найбільші товарні групи, за якими країна у 2014 році була чистим імпортером, — це різноманітне обладнання (машини, ядерні реактори, котли) — $104,54 млрд; наземний транспорт, окрім залізничного, — $125,08 млрд; електроніка та електротехніка — $142,4 млрд. Сукупно це сформувало для США $372,02 млрд торговельного дефіциту. Інакше кажучи, вони були ринком збуту для виробників відповідної готової продукції з інших країн, а не продавцем її за кордон.
У машинобудуванні США є чистим експортером продукції лише авіакосмічної промисловості — $90,89 млрд, у дуже незначних обсягах, як на масштаби її економіки, вагонів та локомотивів — $2,02 млрд, а також продукції суднобудування — $1,96 млрд. Одначе, як неважко помітити, цих обсягів явно замало, щоб вирівняти дефіцит за іншими галузями машинобудування. Дефіцитною торгівля США є і за низкою інших готових промислових товарів: продукції легкої промисловості — $124,95 млрд дефіциту; меблів та збірних конструкцій — $40,12 млрд; фармацевтичної продукції — $28,6 млрд; чорних металів — $15,62 млрд; виробів із них — $15,01 млрд.
Чим не класична «сировинна колонія» за логікою критиків АПК як однієї із пріоритетних галузей економіки в Україні? Утім, американці мислять не стереотипами, а реальною ринковою мотивацією, рентабельністю і об’єктивними перевагами, які мають їхня країна чи конкретні виробники у
світовому розподілі праці.
Здоровий глузд, а не комплекси
Немає нічого поганого в тому, щоб, розвиваючи свою економіку, Україна орієнтувалася на галузі, які за порівняно незначних капіталовкладень у створення одного робочого місця можуть дати заробіток її громадянам і продукція чи послуги яких знайдуть свою реальну нішу на світовому ринку. Водночас не варто виходити з логіки престижності певних секторів чи виробництв, що переважно потребують колосальних капіталовкладень і збут яких є проблематичним.
Світові реалії такі, що високотехнологічні галузі працюють передусім на замовлення тих країн, де розвиваються, і лише частину своєї продукції можуть збувати поза їхніми межами. Вони потребують колосальних вкладень у науково-технічні розробки. А Україна як держава й тим більше вітчизняний бізнес іще багато років не зможуть самостійно фінансувати потужних замовлень на продукцію високотехнологічних галузей. У низці галузей нашої економіки й досі економічно рентабельніше видавати заробітну плату 20–30 працівникам, тоді як аналогічну роботу можуть виконувати машини, які вже давно існують, та один, двоє чи троє операторів. Однак вартість такого обладнання та оплата роботи цих фахівців є значно дорожчими, ніж ручна праця отих двох-трьох десятків осіб. Це сумна правда, і від неї нікуди подітися в нинішніх умовах гострого дефіциту 
в країні робочих місць навіть у найпростіших галузях.
Країні з ВВП €70–80 млрд, держбюджетом €15–16 млрд (якого, цілком закономірно, не вистачає на найнеобхідніше для 39-мільйонної нації) та державними видатками на всю наукову сферу близько €100 млн за рік конкурувати зі значно розвиненішими й потужнішими економіками в наукомістких та престижних високотехнологічних секторах не під силу. І навіть шкідливо. А щоб дістати таку можливість, потрібно спочатку наростити обсяг виробництва нескладної продукції та послуг, реальну ефективну зайнятість і збільшити як державний, так і приватний попит у рази за рахунок порівняно простих галузей, результати праці в яких запитані на світовому ринку й реальні для українського бізнесу.
Доведеться принаймні на певний час змиритися з тим, що найпрестижніші та найбільш високотехнологічні галузі можуть довго розвиватися лише у формі кооперації чи виконання певних робіт для замовників із передових країн. Зрештою, варто усвідомлювати, що машинобудування та високотехнологічні розробки завжди так чи так пов’язані з котримось базовим сектором. Наприклад, коли йдеться про виробництво сучасніших машин, обладнання для сільського господарства чи харчової промисловості, устаткування вже для їх виробництва або ж програмування, пов’язаного із цими галузями.
Тому незалежно від декларацій влади чи побажань теоретиків фактична переорієнтація української економіки, уваги іноземних інвесторів, та й вітчизняних підприємців, насамперед на АПК, енергозбереження чи ІТ-технології бачиться закономірною, логічною і такою, що в перспективі може дати оптимальний ефект для країни загалом.
В агропрому України є значна перевага — потужний невикористаний ресурс, якому в розрахунку на одного жителя не існує аналогів у Європі, та й у світі їх небагато. Навіщо цим нехтувати? IТ-галузь не потребує значних інвестицій, має достатню кількість мотивованих людей, які готові в ній працювати, і попит на свої послуги за кордоном, цілком реальний, а не гіпотетичний. Сектор енергозбереження в нас теж із колосальним потенціалом, адже економіка надзвичайно енергозатратна й енергетика недостатньо диверсифікована. Необхідність вирішення цих двох проблем гарантує сталий попит на багато років уперед.
Це стосується й розвитку атомної енергії та нарощування акумулюючих і балансувальних потужностей для неї завдяки ГАЕС. Адже Україна — унікальна держава, яка імпортує фактично все атомне паливо на $600–700 млн щороку й платить за тимчасове зберігання його відходів іншим, маючи всі передумови для створення замкненого циклу в себе. Понад те, у нас є великий дефіцит для акумулювання атомної енергетики в періоди малих обсягів споживання та її використання на піках.