У своїй статті «Німецьке питання» (Тиждень № 27/2010) я припустив, що для Німеччини тісне співробітництво з Україною є кращим варіантом за союз із Росією. Відтоді багато людей просили мене обґрунтувати свою позицію.
Упродовж сторіч велика частина України жила обличчям до Європи в складі Речі Посполитої та Австро-Угорської імперії, що мало значний культурний вплив. У середньовіччі Київ та більшість українських міст жили за магдебурзьким правом. Тож географічно, історично та соціально Україна ближча до ЄС, ніж Росія з її величезною азійською частиною.
Кожен має власну думку щодо політичного та економічного успіху Помаранчевої революції, але один її результат очевидний: вільні вибори, на думку всіх спостерігачів. Іронією історії є те, що ті, хто маніпулював виборами раніше, перемогли на вільних виборах тепер. Також із усіх країн-членів СНД Україна все ще має найвищий рівень свободи слова.
Чи хочуть у ЄС бачити в Україні путінську «керовану демократію»? Можете бути певні – ніхто цього не хоче. «Владна вертикаль» Путіна та жорсткий командний ланцюжок Кремля несумісні з поділом влади та західною політичною системою стримування й противаг. Російська «диктатура демократії» не передбачає верховенства права.
Україна відмовилася від ядерної зброї та прагне до «позаблоковості». Нейтральними є й такі країни – члени ЄС, як Австрія, Швеція, Фінляндія, Мальта та Кіпр. А отже, для України не буде проблемою вступити до Євросоюзу, не будучи членом НАТО. Членству в ЄС суперечитиме лише вступ до Митного союзу Росії, Білорусі та Казахстану. На відміну від Росії з її гегемонічними амбіціями, Україна не становить для Німеччини загрози в ЄС. У Києва та Берліна також немає конфлікту інтересів в інших частинах світу (як-от Близький чи Далекий Схід).
Для Німеччини та інших західних країн могла би бути цікава й українська військова продукція. Економічні переваги співпраці очевидні. До речі, безвізовий режим дозволяє німцям та іншим громадянам ЄС легко відвідувати Україну, на відміну від Росії з її бюрократичними перепонами. Це сприяє не лише туризмові.
Торік Німеччина експортувала товарів на €81,9 млрд до свого найбільшого торговельного партнера – Франції (на цю країну припадає приблизно 10% німецького експорту). Російська частка в експорті вчетверо менша. У структурі імпорту з Росії (€25,2 млрд) 75,3% становлять нафта й газ; 11,6% – руда, вугілля та мінерали; 6% – кокс та нафтопродукти. Тобто 93% імпорту – сировина! Імпорт технологічної продукції, як-от обладнання та автомобілі, хімічна та фармацевтична продукція, сягав лише €680 млн.
Як бачимо, російський експорт до Німеччини – переважно сировина. Це або нафта та газ, яким у найближчі десятиріччя Німеччина хоче знайти заміну, або вугілля та мінерали, які могла би постачати й Україна. Якщо ж Німеччина потребує кваліфікованих працівників для виробництва технологічної продукції, то вона може їх знайти не лише в Росії, а й в Україні. Зрештою, частка технологічної продукції в загальному імпорті з України вища, ніж із Росії (27,5% проти 2,7%).
Якщо Німеччина насправді замінить газ і нафту відновлюваними джерелами енергії, то їй усе одно будуть потрібні сільськогосподарські землі та продукти. А це можна знайти швидше, бо насамперед ближче, в Україні, ніж у Росії. Звісно, Україна потребує модернізації своєї промисловості, але, на відміну від РФ, вона не обмежиться військово-промисловим комплексом.
Отже, український варіант (якщо порівнювати з німецько-російським альянсом) не змусить нікого нервувати на міжнародній арені. Новообраний польський президент Броніслав Коморовський матиме кращі відносини з Берліном, ніж його попередник, а оскільки Польща дотепер була найбільшим прихильником членства України в ЄС, це може стати доброю нагодою для Києва. Питання в тому, чи український уряд нею скористається.[2094]