Якщо у вас параноя, це ще не означає, що вас не переслідують», – стверджує мудрість новітніх часів. Справді, якщо розмови про «руку» Москви на горлі української державності, а також роботу проти України мало не всієї ФСБ мають усі ознаки параної, то заперечувати потужний гуманітарний вплив Росії на українське суспільство неможливо. Проте за своєю природою цей вплив нагадує не цілеспрямоване опромінювання, а магнітне поле, в якому Україна перебуває добровільно. Власне, Росія нічого й не мусить робити для його збереження: гарантом є сам український медіа-простір.
Кілька років тому, коли російське телекіновиробництво за підтримки держави ввійшло у фазу бурхливого розвитку, українські телеканали хутенько замінили в ефірі голлівудські фільми та латиноамериканські серіали російськими. Незабаром аудиторія настільки призвичаїлась до легкозасвоюваної та ментально ближчої «жуйки» від північно-східного сусіда, що нині без неї не мислить себе жоден телеканал. Наздогнати «Інтер», який забиває ефір дорогим російським продуктом, інші канали мають шанс лише за допомогою… ще дорожчого, але теж російського. Практично весь цей продукт – секондхенд, який наше телебачення доношує за їхніми центральними каналами. Й коли його дивишся, іноді волосся дибки стає. Тут офіцери ФСБ, підриваючи міліцейські автомобілі, борються зі світовою закулісою, браві російські спецназівці «мочать» підлих чеченців, там порядні НКВСівці наводять справедливість у ГУЛАЗі, а козаки йдуть у бій за «вєлікую й нєдєлімую». Після цього як легенький десерт сприймаються зірки російської естради, котрі висміюють на наших каналах недоумкуватих «хохлов». Найцікавіше, що, Росія не лише не витрачається на цей пропагандистський ширпотреб, але й заробляє на ньому.
УКРАЇНСЬКА РАША
Така-сяка тенденція до відокремлення все ж є. Якщо раніше гумор, документальні програми, жіночі ток-шоу та інші популярні тележанри в українському ефірі були переважно імпортними, то останнім часом наші канали навчились виробляти такий продукт самі. Щоправда, й тут глядач звик до «російського стандарту», тож українським виробникам доводиться штампувати копії «Наших Раш», «Контрольних закупок» і «Максимумів», виконуючи вимоги наглядових органів щодо частки програм вітчизняного виробництва. Котрі – як і вироблені в Україні телефільми й серіали – нічим не відрізняються від російських, крім зазвичай менших бюджетів і нижчої якості. Російським акторам, як «більш розкрученим» (і хто ж, цікаво, їх розкрутив?), дістаються головні ролі, а ведучим – найдорожчі розважальні шоу. Ностальгія за радянським минулим, герої якого переважно залишилися в Москві, знайома й для багатьох – рідна російська мова, значно краще розвинена індустрія шоу-бізнесу та медіа-виробництва, й аж в останню чергу політичні вподобання, – це чинники, в силу яких Україна залишатиметься на російській культурно-світоглядній орбіті ще довго. Натомість, інформаційно-пропагандистський вплив Росії на українське суспільство зазвичай перебільшують. По-перше, російське ТБ доступне меншості українців. Окрім Криму та прикордонної смуги, російські канали можна дивитись лише по кабельних і супутникових каналах, поширених в Україні вельми нерівномірно. Власники сателітарних антен (7,6% телеглядачів) – переважно мешканці сільських та віддалених районів, і найбільше їх на заході країни. Кабельне телебачення (31,4%) найпоширеніше в міських агломераціях, але не дотягується до села. Більшості ж українських телеглядачів (61%), які дивляться вітчизняне ефірне телебачення, пряма російська пропаганда не сягає.
ТОЧКА НЕПОВЕРНЕННЯ
Хоча, справді, в Україні є спорадична, та досить велика аудиторія, для якої російська пропаганда – це слово істини. Але глядач, аби його почути, мусить переглядати новини з життя Вологди та звіти про законотворчу діяльність Держдуми. За винятком надзвичайних ситуацій (катастроф, терактів, збройних конфліктів за участю Росії), коли російські ЗМІ стають джерелом ексклюзивної інформації, новини «РТР-Планети» та «Первого канала» можуть бути цікавими хіба що пенсіонерам, які мають потребу у вбиванні часу. Зайнята людина в принципі мало зацікавлена в новинах, які ніяк її не стосуються. До того ж, образ нашої країни, який малюють «Вести» і «Время» з розрахунком на російську аудиторію, занадто неправдоподібний навіть для найсхибленіших русофілів в Україні. Історії про те, як бандерівці їдять російськомовних дітей, а недоїдених – змушують бавитися з ляльками Гітлера, погано співвідносяться з реальністю, яку глядачі бачать за вікном. У 2002 році, за результатами соціологічних опитувань, російські новини більш-менш регулярно дивилися 70% глядачів, які мали до них доступ. У 2008-му випуски новин на головних російських каналах дивляться від 1% («Россия») до 3-4% («Первый канал») вітчизняної аудиторії, тоді як на українських – у 5–10 разів більше. Це ще не ми кращі, це лише вони гірші, та точку неповернення вже пройдено, й це факт.
Завдяки мас-медіа російське залишається «нашим» і «вітчизняним» у свідомості величезної кількості українців – зокрема й тих, які народилися в незалежній Україні. Але те, що ці люди охоче ридають під Пуґачову та регочуть під Ґалкіна, не означає, що Путін і Мєдвєдєв з’їли їхній мозок і можуть маніпулювати їхньою волею. На відміну від нафто- і газозалежності, залежність від імпортних інформаційних та маскультурних ін’єкцій добре лікується замісною терапією. Головне, щоб було кому й чим заміщувати.