Українські історики проводять паралелі між обстрілом Успенського собору в ніч на 15 червня та подіями 1918 року. Тоді російська армія також намагалась захопити Київ, і теж ушкодила будівлі святих київських храмів. У Києві кажуть, що лиш два тижні тому представників московської церкви врешті вдалося виселити з дальніх лаврських печер, і що московити, може, спробували в такий спосіб «помститися» за втрату бодай часткового контролю над територією Лаври. Та, схоже, справи з мотиваціями загарбника набагато гірші. Він нищить усе, до чого дотягнеться, користується нестачею Patriot та захланністю Трампа, руйнує – бо може. От і вся філософія.
«Усі ми – онуки Чингісхана й не можемо інакше», – гордовито промовив один освічений москвич у далекому 2014 році. Ми тоді з ним люто посварились за Крим. За перші місяці неоголошеної війни на українському Сході, за нице маскування московитів під «місцевих сепаратистів», за бездумне загарбництво, якому кінця-краю не видно кілька століть поспіль.
«У вас багато земель та мало мешканців, – апелювала я тоді до здорового глузду. – У вас у тій землі – вся таблиця Мендєлєєва. Що за любов – нищити сусідів, замість того, щоб оте ваше велике багатство розподілити між малою кількістю людей і жити по-людськи?» Колишній приятель туманно відповів про «право на велич, що не всі його мають». Третій Рим, народ-богоносець і весь цей заяложений набір штампів. Ні, він не голосував за Путіна (принаймні, тоді) й визначав себе, на ті часи, «поміркованим лібералом». Знав декілька мов, пишався аж двома дипломами… З тієї, останньої розмови мені запам’яталася суцільна запломбованість мізків. Нездатність бачити себе очима іншого, невміння ставити себе на місце опонента. Бодай щоб зрозуміти чужу логіку й сперечатися по сутті. Але ж ні. Дипломи, стоси прочитаних книжок, сотні побачених фільмів – а наче бачиш перед собою запаяний контейнер, в якому булькає якийсь прадавній, хтонічний суп за рецептом Чингісхана.
Роки війни довели не раз і не двадцять, що переважна більшість уродженців Московії, хоч з престижними дипломами, хоч гопники, – всі вони, за дуже незначним винятком, не бачать проблеми в тому, щоб привласнювати чуже. Землі, історію, славетні імена, заводи, фабрики, пральні машинки, ношені труси… Предмет крадіжки може відрізнятися, сенс – ні.
«Ніхто не зможе забрати в нас небо, що взялося гасити пожежу над Лаврою», – кажуть кияни та благословляють рясний дощ, що випав, щойно запалав Успенський собор. Що стіни? Їх уже відбудовували і знов відбудують. Не повернути людей, загиблих цієї ночі, і минулої, і дванадцять років тому, і місяць тому, на фронті та в тилу. Війна триває, бо у ворога є ще порох у порохівницях, а світ, який би мусив виявляти значно більшу солідарність з Україною, зайнятий іншим.
«Оце знов бензин подорожчав!» – дратується сусід і нарікає, що ніхто не може вплинути на ситуацію в Ормузькій затоці, і по ходу – на Нетаньяху. «Та коли вже американці проженуть Трампа і наведуть на Близькому Сході відносний спокій?» – нервується чоловік, бо зазбирався мандрувати Францією під час відпустки, розрахував бюджет, а тут – така халепа з бензином. Захід стежить за подіями в Ірані, бо йдеться про власні інтереси, про свою кишеню. А Лавра… Шкода Лаври, звичайно, але ж то далеко.
Таким є світ, і таким він був завжди. Що робити українцям у цих обставинах? Чинити опір. Інвестувати передусім у зброю. Ретельно перевірити, що з цінних експонатів музеїв, з інших колекцій треба терміново заховати в надійне місце. Щоб не згоріло від прильоту, як костюмний цех на кіностудії Довженка із найбільшою колекцією одягу України. Будувати бомбосховища, яких критично бракує у великих містах. Бо ворог ще далекий від виснаження. Він передбачуваний лиш у тому, що буде нищити, обстрілювати, руйнувати, вбивати, – це сіль та цвіт цієї дикої імперії, її рушійна сила та єдина базова логіка.
Мати сусіда-піромана – ще той виклик. На жаль, не всі високі можновладці в Україні тверезо приймають факт, що дива не станеться. Нехай так звана російська опозиція експортує на Захід проєкт «прекрасної Росії майбутнього». А чим їй ще заробляти? Важливо, аби мрійників поменшало у нас на Банковій. Озвірілий піроман не напоумиться, не переродиться у милу плюшеву подушечку, щоб її обіймати та плакати. Цей ворог поряд – надовго. Лютий, безжальний, без сорому й совісті.
Українські музейники та мистецтвознавці б’ють на сполох: на п’ятому році війни в багатьох українських музеях залишаються незахищеними стародруки та унікальні артефакти. Їх ніхто не вивіз, не інвентаризував… Не затверджено відповідної стратегії, не здійснюється системної політики на захист культурних пам’яток. Десь ініціативи знизу врятували колекції, але це – всупереч, а не завдяки.
Перепоховання видатних українців з-за кордону, кажете? Після війни. Нині це нелогічно, небезпечно, невчасно. Спочатку – добре захистити все цінне з того, що не можна втратити.
