Рублі з Рубльовки

 

Оксану після її рідного Чернігова вразило, що у метро періодично лунають оголошення із застереженнями про можливі теракти. Злякав її довідковий автомат «Правила поведінки в критичній ситуації», що стоїть на вул. Тверській. Натиснувши на екранну пимпочку, вона побачила розповідь «Як поводитися, опинившись у заручниках».

 

«Місцеві до цього звикли», – заспокоїла подруга, яка її зустріла, допомогла влаштуватися та призвичаїтися.

 

Сидимо на Луб’янці у «Кофє хаус» на розі провулку Б. Черкаського та вул. Нікольської. Біля вішака висить попередження з проханням не залишати цінні речі в кишенях пальт і плащів. Лунає шансон – приємний, французький. Оксана зараз – посудомийка в трактирі, як називаються деякі новоросійські ресторани. Працює старанно, платня їй подобається. «Але ж і зарплати які в Москві! Звичайний кур’єр заробляє 17 000 руб. на місяць (3500 грн), рядовий бухгалтер – 24 000 руб. на місяць (5000 грн), прибиральниця, нянька, електрик отримують більше, ніж у Києві професор», – впевнена Оксана.

 

Вона їздить додому тільки на свята, мешкає в Тьоплому Стані на околиці Москви в квартирі комуналці разом з іще вісьмома гастарбайтерками. Єдиний вихідний проводить удома: пере по черзі з іншими, відсипається. Московських музеїв або театрів ще не бачила. Її подруга і співмешканка Лілія Кунне родом із Одещини, за національністю молдаванка. Доглядає за двома дітьми в сім’ї, яка живе на околиці Москви в Бітцево. Дуже гарна робота: Лілія заробляє $2 тис., ще й безкоштовно харчується, щодня гуляє з дітьми й собакою в лісопарку. Проте її можуть незабаром звільнити. «Мода на українок, кажуть, пройшла, й тепер зручними няньками вважаються філіппінки. Й вони начебто погоджуються на меншу платню».

 

Марина Бурдейна влаштувалася значно краще. Працює менеджером із продажу будматеріалів, а живе в офісі на Маросєйці. По суті, не платить ані копійки за проживання, зароблені ж гроші пересилає дорослій дочці й онукові в Хмельницький. Фірма торгує ламінатом. Від замовників немає відбою, бос цінує Марину за розум і готовність працювати цілодобово без вихідних, їздити у відрядження. «Раніше ми знімали офіс у нежитловому секторі. Вмивалася там із пластикової пляшки над унітазом. Тепер переїхали в квартиру-сталінку. Є величезна ванна кімната, хоч танцюй. Але психологічно не надто добре: сидиш у офісі, навколо – папки, комп’ю тери, клієнти. А поруч – двері, за якими я сплю, іноді й не сама».

 

Традиційні сфери, де працюють українці, – будівництво й ремонт житла, догляд за людьми похилого віку і дітьми, сфера послуг у ресторанному та готельному бізнесі. Наших охоче беруть продавцями чого завгодно – від церковних свічок до жуйки в ларках.

 

Біля станції метро «1905 року» – ряд павільйонів, де торгують продуктами. В кожному продавщиці розмовляють із помітним українським акцентом. «Я із Закарпаття, – каже Віра Садова. – Чоловік працює тут на будівництвах вже третій рік. Я спочатку хвилювалася, як він без мене, а тоді вирішила також десь знайти місце… За житло віддаємо більшу половину заробленого, спимо покотом на підлозі. Але, мабуть, ще з півроку протримаємося, бо треба хату добудовувати».

 

Найзатребуваніший у Москві фах для приїжджих – будівельник. «Добре було працювати в котеджі на Рубльовці: там і гроші чималі, й годували з ресторану», – каже зварювальник Сергій, маючи на увазі Рубльовське шосе – ареал, де мешкає російська еліта.

 

Сергій теж із Чернігова, вже не перший рік, як він каже, «промишляє в Білокаменній» разом із бригадою кваліфікованих земляків. «Дивлюся на Василя Блаженного (собор – Тиждень): важко було б такий побудувати. А от Мавзолей – нема проблем, нам тільки замовляй». Залежно від спеціальності й рівня кваліфікації, будівельники тут отримують $1500– 5000 на місяць. Вакансій – море, на кожному стовпі. Але, щоб зачепитися тут, багато чого треба, та, крім усього, бути обачним.

 

 

Москва – велика біржа праці. З тих 5–7 млн українських трудових мігрантів, які перебувають за кордоном, у Росії їх найбільше: понад 2 млн. У Московській області, мабуть, 80% з цього числа. Але офіційно, за показниками Федеральної міграційної служби РФ, тут працює не більше 169 тис. зареєстрованих українців: десь 8,5% проходять за обліком, решта – в тіні, по-партизанськи. «Чому тут так багато нелегалів? Та тому, що російська бюрократія багато хоче», – вважає Марина Бурдейна, порівнюючи чиновників з п’явками.

 

Для дозволу на роботу в Російській Федерації іноземному громадянинові потрібні: копія паспорта, копія перекладу паспорта, копія міграційної карти, посвідка про сплату державного мита (воно становить 1000 руб.) і численні медичні документи. Серед них – довідка про відсутність інфекційних захворювань, аналіз крові на СНІД, лепру, туберкульоз, сифіліс, чи не є працівник наркоманом… Утім, хай хоч тричі хворий, такі довідки можна купити. Для громадян СНД реєстрація в Москві вартує від 250 руб. (50 грн) і вище, залежно від терміну, на який дозволять залишитися. «За юридично засвідчений переклад паспорта з української мови на російську з мене взяли 800 руб. (175 грн), – каже Олена Селезень, – і це ще божеські розцінки».

 

Уряд Москви попереджає працедавців, що «незаконне використання іноземної робочої сили є серйозним злочином». Насправді на нелегалах московська бюрократія, міліція та пов’язані з нею спритники-юристи роблять постійний ґешефт. Приїжджих обдирають також численні посередники. З’являється все більше агентств, що спеціалізуються на підборі іноземної робочої сили.

 

Марина Шерстюк, заступник директора з персоналу підмосковної рекрутінгової компанії «Джобін-вест», говорить Тижню дипломатично: «Кожна організація працює з мігрантами, як уміє. Але все більше компаній нині розуміють свою відповідальність і намагаються оформлювати трудові відносини легально». Але практика свідчить про інше. «У тебе документи хоч є? А ну, показав!» – перепиняє міліціонер особу цілком слов’янської та, вочевидь, таки заробітчанської зовнішності. Можливо, білоруса чи придністровця. Бере паспорт, відкриває… І лагідно посміхаючись, відпускає людину. Секрет успіху простий: якщо немає московської реєстрації, фахівці радять заздалегідь покласти у паспорт 200 руб. (40 грн). Як помітив ще класик, суворість російських законів пом’якшується необов’язковістю їх виконання.

 

 

 

 

Московщина (місто й область) разів у три-чотири більша за Київ, у п’ять- сім – за Харків. Навіть якщо гастарбайтерові вдається пристосуватися до цих масштабів, то не завжди до звичаїв, про які здавна казали: «Москва сльозам не вірить». До цін, до манер поведінки. Зварювальник Віталий Худяков родом із Луганщини, з Алчевська, за національністю росіянин, усе життя вважав, що говорить рідною мовою. Поки не зайшов у магазин «Продукти» в південно-західній префектурі Москви. «Я попросив продавця буханець білого хліба покласти в кульок. А він із презирством, але без злості, відповідає: «Да нє в кульок, а в пакєт, слишь, хахол! І нє буханка ето, а батон – усвоіл, сало нєзалєжноє?». От так за манерою розмови він мене одразу «викупив», та ще й «просвітив».

 

Ми спілкуємося неподалік Кремля, під Манежною площею, в підземеллі розкішних бутиків «Охотний ряд». «Спочатку я нерозумів, що мене ображають, коли чув «лімітчик» абощо, – розповідає луганчанин. – Якось бабця сунула повз калюжі в супермаркет. Я допоміг їй здертися на сходи. Замість подяки бурчить: «Вас тут развєлось больше, чєм москвічєй! Вся Чєчня торчіт в Москвє, вєсь Львов»… Я зроду не був у Львові, львів’ян у Москві не бачив. «Львов єздит в Польшу», – одказую їй. «Ну, і ти єдь ф сваю Польшу», – радить. «Не раз мені – росіянинові за паспортом! – казали «о, хохол», причому в позитивному значенні. Бути хохлом чи бульбашем у Москві нині престижніше, ніж таджиком або чуркою», – розмірковує Худяков.

 

Буває, що заробітчани потрапляють у міліційні зведення. Типова ситуація з кримінальної хроніки: троє будівельників-кавказців (таджиків, молдаван) побили ломом або молотком українського колегу. Задля спра ведливості треба сказати, що іноді беруть гору й українці, а страждають азербайджанці чи молдавани. Та загалом кримі- нальне сере довище від таких перемог не поліпшується.

 

Худяков звертає мою увагу, що в проході між бутиками стоїть пальма Мерцалова (символ Донеччини, викуте зі сталевого залізничного рельсу дерево, схоже на справжнє, у 2001 році копію пальми подарували Москві в рамках «Днів Донбасу» – Тиждень). «Невже з Донбасу?!» Жодної пояснювальної таблички немає. Питаю в бармена, що це за металеве дерево. Той стинає плечима, посміхається: «Подарунок «Охотному ряду» від уряду Анголи».

 

 

«Робітники не мають Вітчизни» Маркс & Енгельс

 

На численних обмінниках валют біля метро «Білоруська» величезними цифрами написано курс долара: $1= 23,35 руб. Цілком офіційний. Міняю сотку, підраховую – дали менше, ніж очікував. «Не зрозуміло, чи що? Російською мовою написано: вгорі – курс для сум понад тисячу доларів, – пояснює роздратована працівниця кіоску. – Нижче он, роззуй очі, – звичайний курс: по 21,45». А ще нижче зауважую напис зовсім дрібними літерами: за кожну операцію пункт обміну додатково стягує 5 руб. Намагаюся пояснити, що в мене немає тисячі, й ледве вициганюю свою сотку назад. «Ну, й чого ти приїхав у Москву без грошей? – усміхається кавказець, який торгує шаурмою поруч із обмінником. – Ах, за грошима… Розумію!» «Не встигнеш заробити, як тебе ошукають», – бідкається Лілія Кунне. Її співмешканець Віталій Кубатій обіймав «таджицьку» посаду – працював двірником за $200 на місяць. Чотириповерховий сталінський будинок на вул. Алабяна потребував чимало клопотів, платня як для Москви не була зависокою. Однак Кубатій – нелегал, дозволу на роботу не мав, і за документами оформили когось іншого. Аж ось чиновники з префектури почали наводити лад у кадрових питаннях, і Кубатія звільнили за п’ять хвилин без жодного попередження. «Добре, хоч дали частково платню за останній місяць, – зітхає Лілія. – Тут варто підвищити зарплату двірникам, як одразу виникне двірник-посередник, який замість себе ставить таджика й бере в того більшу частину офіційно заробленого».

 

Лілія звертає мою увагу, яка гарна мозаїка над входом у підземний перехід. Написано, що цей витвір мистецтва – дарунок корпорації «Єдині енергетичні системи України» до 850-ліття столиці Росії.

 

 

…Українському росіянинові Худякову відчуття другосортності прикре, бо він людина з освітою, закінчив технікум у Луганську, працює валютним брокером. «Крім елементарного вміння й розуміння фінансових трендів, потрібен ще фарт, – каже Віталій, – а це не залежить від твого місця проживання. Я працюю в квартирі за комп’ютером. А чому б і не в Москві?» Худяков хоче знайти стабільнішу роботу, додому поки що повертатися не збирається. «Що мені ловити в задимленому Алчевську? От і завис у Москві – тут більше можливостей».

 

Москва має потребу у фахівцях-українцях, при цьому не платить ні копійки за їхню підготовку й приїзд. Будівельники самі оплачують квитки, реєстрацію, довідки й дозволи, іноді влазячи в борги під майбутній дохід.

 

Є статистика, що за останні роки на заробітках загинули близько 3 тис. громадян України. Івано- франківське громадське об’єднання «Бюро з прав людини» навіть заявило, що хоче встановити на Привокзальній площі пам’ятник загиблим і зниклим безвісти українським робітникам-мігрантам.

 

….У московському метро на станції «Київська» помічаю жвавого заробітчанина: мабуть, щойно приїхав «підкорювати Москву». Він упустив на мармур підлоги пластиковий пакет (не кульок!), і в усебіч розкотилися мило, зубна щітка у футлярі, хліб і консерви. Не виключено, що саме ця людина стане моделлю для невідомого трударя, з якого виліплять монумент.