Жодна країна не пережила в сучасній історії такої жорстокої й моторошної розправи, як Руанда, де 1994 року стався геноцид проти народності тутсі. Вбивства почалися у квітні й тривали 100 днів. Солдати й озброєні банди сновигали країною, розстрілювали, заколювали, топили й вішали чоловіків, жінок і дітей, знищивши близько 800 тис. осіб, яких екстремістський режим хуту назвав ворогами й «тарганами» та наказав винищити раз і назавжди.
Відтоді минуло 25 років, і нині Руанда відзначає роковини геноциду, який лишив маленьку центральноафриканську країну в руїнах і крові. У кожному селищі буде виголошено промови і влаштовано скорботні заходи. Школярів повезуть на екскурсії, щоб показати 200 меморіалів у місцях найжорстокіших розправ. Священики служитимуть молебні, а римо-католики вимолюватимуть прощення за причетність їхньої церкви до деяких диких злочинів.
Геноцид стався практично в минулому поколінні, але тільки тепер Руанда починає оговтуватися. Убивці втекли, мертвих поховали, винних заарештували й судили у спеціально створеному міжнародному трибуналі. Тисячі вбивць та їхніх жертв, яким вдалося вижити, зустрілися в імпровізованих сільських судах. Більш як 10 років тому ці суди були створені для того, щоб змусити злочинних хуту, які пішли проти ближніх, визнати провину. Багатьох відправили за ґрати. Але тепер, коли вони відбули покарання і виходять на волю, Руанду роздирають суперечності. Як інтегрувати злочинців? Чи можуть убивці й жертви знову жити пліч-о-пліч?
Читайте також: Планове знищення. Як скоювався злочин Голодомору
Нині в Руанді панують мир і процвітання. Країні добре ведеться, адже 70% населення надто молоде, щоб пам’ятати геноцид. Але примирення насправді не сталося. Минають роки, а ті, хто вижив, і ті, хто вбивав, не можуть взаємодіяти. Їхні діти й рідні теж травмовані. Одні відчувають сором або заперечують провину, інші розгнівані й обурені, тому представники двох таборів тримають дистанцію. Підозри заважають будь-яким офіційним спробам викорінити ідеологію ненависті, яку 1994-го поширювали радіостанції за кілька місяців до початку розправ.
Тож програма сумних роковин зосереджена насамперед на молоді: дітям убивць належить позбутися почуття провини, а дітям жертв — страху. По всій країні створено клуби примирення, деякі фінансує й підтримує британська організація International Alert, що сприяє встановленню миру. Ці клуби дбають про те, щоб вірус ненависті не перейшов до наступного покоління. Руанда не хоче, щоб її спіткала доля Югославії чи щоб етнічна ворожнеча на зразок тієї, яка й досі вирує в сусідніх Бурунді та Кенії, спиняла тих, хто прагне рухатися вперед.
Клуби примирення засновані навіть у малесеньких селах. «Мене звуть Прімітів. Я втратив 20 рідних. Я був самотнім і травмованим», — розповідає тутсі, який пережив геноцид, на одній із таких зустрічей. Присутні сидять у колі в громадському центрі села в Нгорореро, одній із найбідніших провінцій Руанди. «Я постійно боявся, що мене вб’ють. Влаштувався податковим інспектором, але не міг стягувати податки з людей, які намагалися мене вбити. Оцей чоловік, — Прімітів вказує на старенького селянина хуту, що сидить поруч, — убив моїх дітей. Він визнав провину й пробув у в’язниці сім років. Після цього ми ніколи не розмовляли. Я відвертався, коли зустрічав його на вулиці. Потім вступили до цього клубу. І тепер ділимося всім один із одним».
До розповіді долучається Паскаль, що на вигляд старший за свої 60 років: «Я виріс разом із Прімітівом, був йому за брата. Ми були сусідами. Але історія нашої країни нас розділила. Я був серед тих, хто вірив, що тутсі погані й що їх треба вбити. Я скоїв багато вбивств. Викинув двох його дітей у річку».
«Коли закінчилися бойові дії, — розповідає далі Паскаль, — втік і два роки жив у Конго. Коли повернувся, він здав мене поліції і я сів у тюрму. Коли вперше побачив Прімітіва після цього, між нами була велика напруженість. Але торік він переконав мене піти до клубу. Він мені пробачив. Тепер ми всім ділимося. Я хотів би, щоб інші люди шукали прощення й собі».
Чоловіки при всіх обіймаються. Інші присутні, убивці й жертви, теж згадують страшний квітень 1994-го. Клуб Duhuze, що означає «єднання», допомагає селянам жити далі разом: організовує спільні громадські проекти, виділяє гроші бідним та організовує зустрічі.
У другому селі робота клубу зосереджена на молоді: учасники — жваві ентузіасти в жовтих клубних светрах. Вони зустрічаються щосуботи у сквері. Цього тижня ставили п’єсу, у якій показано болісне відновлення після травми та почуття провини, які відчувають діти вбивць.
Читайте також: Роздратування голодом
Стискаючи в руці палицю, чоловік у ролі жертви каже своїй сім’ї: «Ми бідні, у нас немає взуття. Мій дім розграбували, корів забрали. Суд наказав цій сім’ї віддати мені моє майно. Але вони не віддають. Не розмовляйте з ними. Вони досі наші вороги».
Другий молодий чоловік грає антигероя й зловтішається набутками: «У нас усе чудово, будемо святкувати. Ми нічого не віддамо. Вони просто хочуть наших грошей», — каже дружині й дітям. У наступній сцені діти з обох родин зустрічаються в барі. Діти антигероя п’ють пиво і кепкують із бідних тутсі, а ті відповідають словами в дусі Шекспіра: «Ми їмо один хліб. Якщо нас порізати, у наших жилах та сама кров, що й у ваших».
Дітей антигероя охоплює почуття провини. Вони спонукають батька до примирення. Приходять до тутсі з пивом, їжею й дарунками, і жертва геноциду налякано вигукує: «Вони знову прийшли! Вони прийшли вбивати нас!». «Ні, — смиренно відказує гість. — Я прийшов за прощенням». Поступово жертву вдається переконати. Нарешті вона прощає. Усі плескають у долоні.
Сцени знайомі. Молоді руандійці досі бачать таке повсюди. Вони замолоді, щоб пам’ятати початок геноциду. Усе зав’язалося, коли збили літак президента Жувеналя Габ’ярімани — лідера екстремістського режиму на чолі з хуту, що переслідував тутсі з 1962 року, коли Руанда здобула незалежність. На той час тутсі становили 15% населення. Наступного дня після авіакатастрофи почалися вбивства, які екстремістські ідеологи давно планували. Солдати, поліцейські й молодь мобілізувалися в банди. Людей убивали протягом 100 днів, поки Поль Каґаме, нині президент країни, а тоді лідер Руандійського патріотичного фронту у вигнанні, не привів свою армію з Уганди. Каґаме скинув екстремістів із влади, вигнав учасників геноциду та понад 2 млн хуту в Заїр (тепер Демократична Республіка Конго).
Читайте також: Страшне слово «геноцид»
Одна з найжахливіших розправ сталася в церкві в Бугесері, поблизу столиці країни Кігалі. Там ховалося більш як 5 тис. тутсі. 15 квітня убивці приїхали на автобусах. Утікачів, що тулилися в церкві, зарізали, розстріляли або забили до смерті саморобними палицями із цвяхами. На цеглі будівлі, де розмістилася недільна школа, досі лишилися сліди крові немовлят, яких розбивали головами об стіни. У будівлі, де була кухня, бракує стіни — її скинули на жертв, які згоріли заживо під просякнутими пальним матрацами.
У церкві рядком виставлені черепи, що слугують доказом жорстокої розправи для тих, хто заперечує геноцид. У коробках зберігаються порвані банкноти, Біблії, шкільні підручники та старі документи, де зазначено національність тутсі (тепер у Руанді такі документи заборонені). Лежать купи закривавленого й подертого одягу, який колись носили діти, що навіює моторошні спогади про Аушвіц.
Надворі на довгій стіні з чорного мармуру тягнуться списки з понад 1,5 тис. імен. У трунах підземних склепів лежать тисячі кісток. Під новим дахом, спорудженим над меморіалом, на стінах висять плакати із посланнями й молитвами вражених відвідувачів англійською та руандійською мовами. Повсюди слова «Ніколи знову». Руанда сподівається, що її горе буде уроком для інших країн.