Після десятків років командно-адміністративної моделі розвитку економіки вона потрапила в реалії хаотичних рухів та пасивного споглядання з боку держави за тим, як вона руйнувалася. Відсутність економічної політики в національних інтересах із боку держави природно була заміщена системою орієнтирів, що їх вибудовували під власні інтереси окремі українські олігархи та інші країни. І решта економічних агентів під ці нові орієнтири швидко перебудувалася. При цьому очевидні вигоди, які отримували в результаті ключові бенефіціари, поєднувалися із прогресуючими втратами, деградацією країни та зубожінням більшості її громадян. Лише незначна частина змогла у привласнювально-мародерській моделі відносно поліпшити свій достаток, інша вирішила рятуватися втечею за кордон, але більшість зіткнулася з відносним або й абсолютним збіднінням порівняно з мешканцями сусідніх країн, а подекуди й власним минулим.
Значне погіршення рівня і якості життя навіть порівняно з тим, яке ми мали ще 10–15 років, виявилося специфічною особливістю української економічної реальності останніх десятиліть. Адже у більшості країн, незважаючи на спади під час періодичних криз, простежується довгострокове зростання як економіки, так і рівня достатку. Проте в Україні після завершення циклів зростань і спадів у 2020 році економіка просіла до 66% від рівня 1991-го й 78% від показників 2008 року. (див.«Траєкторія відставання») І враховуючи розшарування, що тривало, для більшості суспільства втрати були ще суттєвіші. Що й казати про те, що за ці три десятиліття ми кардинально відстали від більшості сусідів. Якщо в 1992-му та 2020-му ВВП за паритетом купівельної спроможності (ПКС) на особу в Україні МВФ оцінив у $6,1 тис. і $12,7 тис., то в Польщі за цей час він зріс із $6,6 тис. (майже українського рівня) до $33,7 тис., а в Румунії — із $6,2 тис. до $30,1 тис. І тенденція триває, бо в її основі — значно вищі темпи економічного зростання в сусідніх країнах Центральної Європи порівняно з Україною. (див.«Чим багаті»)
Та й минулорічний економічний спад в Україні, попри запевнення можновладців, також виявився значно глибшим, аніж у сусідніх країнах. Скажімо, на тлі обвалу українського ВВП у 2020 році на 4% у Польщі він скоротився лише на 2,8%, а в Литві — взагалі на 1,3%. І це при тому, що в цих країнах частка сфери послуг, що найбільше постраждала від карантинів минулого року, в структурі економіки є значно вищою, аніж в Україні. Навіть тепер, коли карантинні обмеження переважно в минулому, а в світі відбувається стрімке відновлення, вітчизняна економіка ніяк не може повернутися на докризові рівні. Індекс виробництва базових галузей (ІВБГ), за даними НБУ, у травні 2021 року був усе ще на 5% нижчим, аніж у травні доковідного 2019-го. І найгірша ситуація — у виробничих секторах, на які пандемія в усьому світі і в Україні мала мінімальний вплив. За підсумками 2020 року, під час спаду промислового виробництва у Польщі всього на 1% в Україні воно обвалилося на 5,2%. І за підсумками І півріччя 2021 року, все ще залишається на 5,7% меншим, аніж було у І півріччі 2019-го. А обсяг виробленої агропродукції взагалі на чверть менший, аніж у I півріччі 2019-го.
Брак дирижизму
Пояснюється це доволі просто: не пандемія була причиною економічного занепаду в Україні. Тож з виходом із неї неможливий автоматичний варіант «упав-підвівся». Понад те, пов’язані з COVID-19 заходи стимулювання інших економік світу навпаки, підтримали залежність української економікі від експорту сировини для потреб інших. І в такий спосіб дещо закамуфлювали масштаб кризових явищ. Проте поточні вигоди від кон’юнктурного зростання світових цін на сировину не будуть тривалими, а проблеми, що існували до пандемії, залишаться й після неї, з кожним роком дедалі більше тягнучи українську економіку в прірву деградації.
Природа цих проблем полягає у відсутності послідовної політики, спрямованої на розвиток національної економіки. Замість цілеспрямовано працювати над її зміцненням та розвитком і в уряді, і в НБУ і далі покладаються на те, що побічним результатом успіху інших держав її зростання стане. Тож обмежуються спостереженням, збором і розподілом податків та не надто ефективними спробами утримання цільового рівня інфляції.
Проте Україна сьогодні гостро потребує власного дирижизму — ефективного державного регулювання ключових сфер, що поклало б край спіралі деградації. На часі економічна політика, покликана створити численний, конкурентний та агресивний малий і середній бізнес, зростити великих «національних чемпіонів». Бізнес, який у межах національної економічної політики орієнтуватиметься на узгодження зростання свого статку та країни, стратегію «збільшення національного пирога» та активної зовнішньої економічної експансії, а не компрадорства та паразитування на національних багатствах.
Читайте також: Занепад чи поштовх
Стратегія національного успіху в Україні має базуватися на ідеології загального процвітання і збільшення доступного для широких верств як населення, так і бізнесу «національного пирога». Адже жодним із варіантів перерозподілу наявного національного багатства збільшити доходи переважної частини українців бодай удвічі-втричі не вдасться. І в країні є колосальні стартові умови для того, щоб нові національні бізнеси народжувалися й зростали не лише в новітніх секторах і нішах, що лише з’являються у світовій економіці, а й у тих численних сферах, що наразі насичуються великою мірою або й переважно виробниками з інших держав. Адже наразі ефективна зайнятість у країні — на рівні близько 50% наявних трудових ресурсів. А решта — приховані безробітні, кількість яких сягає щонайменше 8 млн працездатних громадян. У таких умовах державна політика має бути спрямована на пришвидшення економічного зростання через створення нових і розширення наявних бізнесів, підтримку на старті, навчання та перекваліфікацію громадян, готових узяти активну участь в економічному ривку.
Важливо також розуміти, що без формування потужних національних компаній і фінансово-промислових груп країна ніколи не зможе розраховувати на економічну незалежність і суб’єктивність у світовій економічній системі. Саме з цієї причини низка держав, що виходили на світову арену чи намагалися втриматися на ній у ХХ столітті, робили ставку на підтримку так званих «національних чемпіонів» — потужних корпорацій чи фінансово-промислових груп у секторах, де вони мали об’єктивні конкурентні переваги або сильні позиції. Вони діставали підтримку держави, користувалися прямими преференціями, їхні інтереси лобіювалися на політичному рівні, та навзаєм ті мусили узгоджувати власну експансію з інтересами країни свого походження. Остання позиція ключова. Вона кардинально відрізняє модель симбіозу між певною державою та її економічними чемпіонами від олігархічної моделі паразитування тих чи інших бізнес-структур на тілі «своєї» країни, як-от в Україні зараз.
Наявна кредитно-фінансова система наразі також не відповідає потребам забезпечення бізнесу інвестиційними ресурсами, особливо коли йдеться про заохочення до нарощування внутрішнього виробництва й експорту товарів. Вона сфокусована на отриманні надприбутків від споживчих позик і гарантованого доходу від державних облігацій. А розрив між споживчим кредитуванням населення та фінансуванням підприємств стрімко розширюється. Тоді як для сталого й динамічного зростання та модернізації економіка України потребує кардинальної зміни державної політики у фінансово-кредитній сфері. У нинішньому вигляді вона унеможливлює стале економічне зростання, особливо виробничого сектору, та призводить до згортання інвестицій. Тому важливо покласти край вимиванню кредитного ресурсу на потреби споживання та переспрямувати їх на виробниче інвестування.
Так само важливо, щоби в Україні нарешті стало вигідно ризикувати з запровадженням найрізноманітніших інноваційних розробок. Адже нині класичних інвестицій у них мізер. Бізнес якщо і вкладає, то хіба що в модернізацію власних виробництв, закуповуючи обладнання чи технології, вже випробувані в інших країнах. Високі кредитні ставки та висока рентабельність монополізованих великим бізнесом ресурсних галузей економіки роблять недоцільною ризиковану діяльність у сфері інновацій. І ця проблема потребує, з одного боку, демонополізації та позбавлення можливості отримувати надприбутки від ресурсних галузей економіки, а з другого — програм податкового заохочення чи й страхування ризиків, щоб підштовхнути український бізнес до інноваційних експериментів.
Чужим вершки, своїм — корінці
Натомість сьогодні відбуваються цілковито протилежні речі. Уряди провідних індустріальних держав давно і послідовно кредитують інші країни під закупівлю товарів своїх виробників промислової високотехнологічної продукції та пов’язаних конструкторських і будівельних послуг. Водночас наш уряд системно й послідовно робить ставку на пригнічення власного виробництва, зокрема віддаючи дедалі більше підрядів навіть у держаних закупівлях іноземним виконавцям та постачальникам.
Читайте також: Хто не заховався, той і винен
Лише кілька свіжих прикладів. Нещодавно стало відомо, що для «Укрзалізниці» (УЗ) закуплять 130 вантажних електричних локомотивів за державні кошти та позику від французького уряду. УЗ повинна буде сплатити не менше ніж 15% від загальної суми контрактів через попередню оплату французькому постачальнику. €350 млн надійде як казначейська позика уряду Франції, а ще понад €400 млн — банківські позики від французького агентства експортних кредитів. Аналогічну угоду про кредитування на €70 млн. уклала й місцева влада Києва на модернізацію комунальної інфраструктури. Однак ще небезпечнішим бачиться укладення таємної угоди між Україною та Китаєм. Міжурядова угода, яка передбачає реалізацію спільних проєктів у галузі будівництва інфраструктури за кошти КНР, свідомо приховувалася від українців, доки не відбувся витік інформації у ЗМІ. Водночас умови надання подібних кредитів Китаєм та їхні наслідки для країн, які їх залучають, давно відомі у світі: Пекін дає кошти лише під виконання замовлень його ж постачальниками та підрядниками. Тобто всі кошти повернуться в китайську економіку, натомість Україні дістануться лише борги.
Справді, протягом майже трьох десятиліть незалежності інвестиції у більшість видів інфраструктури були значно меншими за критично необхідні мінімуми. З одного боку, це призвело до формування накопичувального ефекту проблем для економіки та життєдіяльності суспільства загалом. Але з другого, це створило потужний внутрішній відкладений попит на інвестування і, відповідно, постачання необхідних товарів та послуг для модернізації такої інфраструктури. За відповідної економічної політики потреба в модернізації інфраструктури (як транспортної, так і енергетичної чи в сфері ЖКГ) цілком могла б виступити потужним стимулом для економічного зростання у промислових секторах із високою доданою вартістю. Але ті угоди, що останнім часом дедалі активніше укладаються з промислово розвиненішими країнами, мають ознаки просування ними власного високотехнологічного імпорту із високою доданою вартістю. Ми ж у результаті отримуємо не лише посилення боргової залежності, але й втрату можливості для постачання власної продукції з високою доданою вартістю бодай на внутрішній ринок.
Тому від держави потрібна не лише довгострокова стратегія модернізації інфраструктури, а й узгоджена з нею програма заохочення виробництва необхідного для цього обладнання з високим рівнем локалізації саме в Україні. Щоб бізнес міг вибудувати під неї власні виробничі стратегії та налагодити чи модернізувати виробництво в країні. Лише тоді оновлення інфраструктури не буде лише тягарем для економіки й бюджету, а стане також стимулом для зростання в технологічних секторах із високою доданою вартістю. Однак без належної політики держави воно навпаки, легко перетвориться на інструмент консервації відсталості, збільшення боргового тягаря та закріплення сировинної, неоколоніальної моделі економіки.
Читайте також: Увімкнути інстинкт виживання
У результаті, щоб компенсувати невідворотну втрату доходів державного бюджету через відсутність виробництва в країні, уряду доводитиметься й надалі вибудовувати боргову піраміду, в такий спосіб ще більше ускладнюючи умови для роботи національного бізнесу. Бо коли можна купувати державні облігації під 9–12% річних, жоден банк не кредитуватиме бодай під зіставні відсотки бізнес-проєкти під реальне виробництво товарів і послуг у країні. А вилучення грошей із ринку для купівлі ОВДП позбавляє виробників можливості залучати кошти на розвиток свого бізнесу. Це, своєю чергою, веде до скорочення надходжень до держбюджету і змушує погоджуватися на кабальні кредити інших держав, що передбачають закупівлю за отримані кошти товарів і послуг із таких країн. І відповідне порочне коло треба не консервувати, а якомога швидше розірвати. Адже лише активні інвестиції у виробництво готової промислової продукції в Україні здатні системно вирішити проблему із наповненням державного бюджету та наявністю ресурсів для модернізації інфраструктури та економіки загалом.