Кіноінсценізація перенесеного з репертуарного плану Театру імені Моссовєта однойменного спектаклю є тим випадком, коли маргінальний артхауз і попкорновий мейнстрим тут ні до чого: маємо виняток, таке собі збочене поєднання бульдога з носорогом. При цьому захват ця почвара викликає непідробний і цілковитий.
Мандрівка столичної антрепризної трупи до задрипанська ніби чудово демонструє таку бажану для вуаєристично налаштованого загалу картинку зворотного боку сцени, виявляючи і залаштункові, внутрішні проблеми акторів – те, що перебуває поза усмішками. Гаразд, ідея достойна у своєму ревізіонізмі, та, розкривши скриньку Пандори, не чекай небесної чистоти створінь.
Актори, такі відомі й такі бажані всіма, виявляються звичайними людьми: хто пияком, хто хамлюгою, а хто пройдисвітом. А сам задум – тупим і прямолінійним паразитуванням на бажанні мас вгледіти, якого кольору спіднє у знаменитостей. Та такого самого, як і у вас! Проблема «… в прекрасному» та, що потворне переважує. Хоча такий ефект, цілком можливо, був запрограмований класним театральним режисером і ще кращим актором Віктором Шаміровим. Ось тільки зривання покровів вийшло так само недоречним, як слова Януковича про Чєхова: всі безсоромні, вульгарні, анекдотичні ситуації, у які потрапляють герої, програються в словах, так би мовити, театрального ґатунку.
Високий стиль, пишномовність і відверта літературність дисонують із ситуаціями, і це навряд чи може сприйматися адекватно. Звісно, регочеш із п’яного Гоші Куценка, фанат якого, місцевий божок, виявляється самодуром і небезпечним ревнивцем. Глузуєш із Константіна Юшкєвіча, що нестримно заливається алкоголем, і самого Шамірова, який хоч і нетверезий, але все одно пишномовний. «Вправи у прекрасному» – дотепна комедія ситуацій, але штучність її творення, відчутна чи не на кожному кроці, може обірвати такий солодкий і такий бажаний сміх.
Тож після перегляду виникає відчуття, що тебе професійно «розвели», як це можуть зробити лише актори і режисери.