Розвінчувач міфів

Роман Шпорлюк перебуває на тому етапі, коли починає думати про себе як про об’єкт історії, причому не у зарозумілій формі, а цілком адекватно сприймаючи дійсність. Професор Мічиганського і Гарвардського університетів, Шпорлюк творив позитивний образ незалежної України тоді, коли її ще не було на мапі. Ще в 1976-му переконував, що для майбутнього СРСР особливе значення матиме радянський Захід: країни Балтії і Галичина, що були мостом і вікном у Європу. Вивчаючи націоналізм, радикальним націоналістом не став: у часописі української еміграції «Сучасність» підписувався псевдонімом Павло Чернов, щоб підкреслити: добрим українцем можна бути і з прізвищем на -ов. Тепер він нагадує слова Наполеона: «Байдуже, якою мовою говорять мої вояки, важливо, щоб французькою говорили їхні рушниці». Кожну лекцію читає як останню, щоб донести до слухача якнайбільше корисного. З Тижнем Роман Шпорлюк зустрівся, перебуваючи в Києві за сприяння Українського наукового клубу (за що останньому окрема подяка).

 

– Навряд чи. Їх я називаю націоналістами, бо вважаю, що Велика жовтнева соціалістична революція хоча й була запланована і проведена як перший крок до транснаціональної спільноти, проте закінчилася соціалізмом в одній країні. І радянська Росія, замість стати вже у 1917 – 1920 роках першою ланкою транснаціональної корпорації (а революція вже відбулася в Угорщині, Баварії, Польщі, після чого повинна була поширитися до Берліна, – мала виникнути ця супернаціональна географічно не обмежена спільнота), замкнулася на собі. Не пішовши шляхом Маркса й Енгельса, вона успадкувала територію та ідеологію імперії. Радянські чиновники, вважаючи себе інтернаціоналістами, де-факто поводилися як імперські на­ціоналісти. Необов’язково російські, – радянська влада нічого хорошого і росіянам не принесла. Вони були службовцями імперії, тому будь-яка незалежна думка для них була націоналізмом.

 

 

– У післясталінську епоху з’я­вилися тенденції критикувати радянську систему не тільки у її сталінській, а й у хрущовській версії, зокрема, з російського національного погляду. особливо це виражалося в російській літературі, у тих «дєрєвєнщіков», які вимагали існування російської культури як самодостатнього явища. З’явилися російська православна думка, філософія – у Радянському Союзі виник напрям ро­­­­сійських національних дисидентів, які відкидали «совєтщину» як невідповідну російському народові. У 1980-х роках зародився російський політичний національний рух. Його члени розуміли, що й росіянам потрібна демократія, тож виник парадокс, що проти всесоюзної Москви виступила Москва російська.

 

Певні політичні кар’єристи на кшталт першого секретаря Свердловського обкому Єльцина використали російський рух для того, щоб прийти до влади – за прикладом українців і балтів побороти імперський центр. У ЗМІ тоді писали: «Росія проти Кремля», «Росія відокремлюється від Радянського Союзу»… Слід відрізняти наміри політичних кар’єристів від прагнень мислителів, які розуміли цей феномен. Завдяки їхнім зусиллям Єльцин із радянського апаратчика перетворився на російського політика. Раніше від України було ухвалено декларацію суверенітету Росії. Державний візит Єльцина до Києва у листопаді 1990-го, визнан­ня кордонів у межах СРСР фактично стали революцією в українсь­ко-російських відносинах.

 

 

– Так, але це був не націоналізм ОУН, а націоналізм різних напрямів, альянс компонентів українського національного руху. Утворилася своєрідна національна коаліція. Формування об’єднаної італійської держави у ХІХ ст. нагадує те, що сталося з Україною у ХХ. Таким собі аналогом бандерівців в Італії були гарібальдійці, які у загальнонаціональному вимірі перебували у політичній меншості. Об’єднання Італії – результат великого історичного компромісу між Північчю та Півднем, між консерваторами і революціонерами. Також формування незалежної України в 1991 році було результатом боротьби і націонал-комуністів, і УПА, ­­і дисидентів – завершенням національного руху. Воно не могло відбутися без договору з Росією, причому такий договір могли укласти між собою лише російські й українські комуністи: складно уявити, щоб радянські генерали в Україні присягнули на вірність Чорноволу, а не Кравчукові.

Отже, сталося політичне диво. Славетний американський політолог писав: «Якщо ви думаєте, що те, що сталося в Югославії, де всі воювали проти всіх, – це погано, то це видасться дитячою забавкою порівняно з тим, що трапиться в Україні». Поміркованіші експерти від великої політики вважали: Україна розпадеться. Натомість в Україні російськомовні голосували за незалежність – я саме тоді тут був і висловив думку, яка поширилася у ЗМІ: «У Києві говорять, як у Донецьку, а голосують, як у Львові». Запрацював історичний компроміс. У дискусії «Існує українська політична нація чи не існує» відповідаю: існує, але нації постійно трансформуються. Американська нація нині виглядає зовсім інакше, ніж я її побачив ­47 років тому. Сьогодні ми можемо уявити напівчорну-напівбілу люди­ну на посаді президента. Тоді чорно­шкірих не було навіть серед поліцейських і стюардес. Життя нації – це поїзд, який на шляху може затримуватися на різних станціях, але він не має останньої зупинки.

 

 

– Ситуація була значно складнішою. Це справа мови, політичного досвіду і практики. Формування громадянського суспільства передбачає не лише мовне питання, а й звичку голосувати і вибирати. Старші західні українці пам’ятали, що у виборах ВИБИРАЮТЬ! У радянській системі виборів вибору не було – голосували за кандидата «блоку комуністів і безпартійних». Говорю про різні виміри формування модерного суспільства. У тому сенсі Схід України був у значно гіршій ситуації. Але Схід – це не один регіон.

 

Треба вирізняти Гетьманщину, Лівобережжя, де були козацька полкова традиція, традиція державності, самоврядування, як-от Полтава (саме там почалося українське національне відродження, а не на Галичині, як вважають деякі галичани) чи певною мірою Харків, – порівняти їх із ­Донецьком неможливо. Є цікава книжка німецького історика Райнера Лінднера про Донбас до революції. Він згадує про позицію валлійського промисловця Джона Г’юза, якого цікавила передусім індустрія: ство­рен­­ня заводів і шахт, але він виступав проти того, щоб Юзівка мала міське самоуправління – вона навіть отримала міську адміністрацію лише у 1917 році. Промисловці заробляли феноменальні гроші, але їх не цікавило заснування в Юзівці шкіл, їх не цікавило, щоб були вибори. Це приклад того, як регіоном легковажили, занедбували його. Щоб мати модерне новочасне суспільство, треба мати і школи, і міське само­управління, і розвинену промисловість. Якщо у вас є те останнє, але немає школи, театру, бібліотеки і міської ради, ви не будете модерними.

 

 

– Євро-2012 має шанс інтегрувати не тільки Україну з Європою, а й саму Україну. Те, що дехто вважає насильницькою українізацією, інші – і я з ними погоджуся – назвуть виправленням старих кривд. Українська мова і культура потребують піклування з боку держави, бо були жертвами дискримінації протягом багатьох поколінь. І я не вважаю формою такої дискримінації нинішню ситуацію росіян в Україні. Вони мають цілковиту свободу мовної культури. Але якщо вони хочуть бути повнокровними громадянами України, то мають знати українську мову, оскільки вона дасть їм змогу функціонувати в українській політичній системі. Я не проти, щоб етнічний росіянин/росіянка стали президентом України, але щоб це сталося, він/вона повин­ні володіти українською мовою, не зрікаючись російської. Коли ми кажемо: держслужбовець має право не знати української мови, то таким чином стверджуємо, що українські громадяни української національності зобов’язані знати російську мову. Бо коли я йду до ресторану і мені відмовляють в обслуговуванні українською мовою, то це означає, що я як український громадянин маю скласти іспит із російської. Юрист скаже: якщо хтось має право, то хтось інший має обов’язок. Якщо я маю право не знати української, інші зобов’язані знати неукраїнську.

 

 

– Абсолютний нонсенс. Якщо не було кровопролиття, це не означає, що ми здобули незалежність безплатно. Я говорю як історик. Ті, хто каже, що «українців примусили бути незалежними», забувають про втра­­ти у світових війнах, про дисидентів, протести інтелігенції у 1950-х роках, Максима Рильського з його закликом на захист української мови, Василя Стуса. Ці люди підірвали СРСР зсередини. Посприяли також національні рухи в республіках Балтії та Східній Європі. Радянський Союз не просто розпався, чимало народів – поляки, мадяри – чинили йому опір і спротив. Різні культурні молодіжні рухи знаходили прихильників в Україні та інших республіках, і молодь росла з переконанням, що далі служити «есересеру» вона не бажає. Коли відбуваються мирні протести, це означає, що серед тих протестуючих немає майбутніх оборонців радянської системи. Ті протести привели до того, що у владі пригадали слова Леніна: «Революції відбуваються тоді, коли одні вже не хочуть, а інші вже не можуть», тому виникла ідея перебудови. Те, що стільки людей вже «не хотіли», паралізувало дії тих, хто вже більше «не міг». Думка, що незалежність Україні подарована, спрямована на те, щоб показати українців неспроможними до самостійних кроків.

 

– Можу погодитися з цією тезою частково. Ми маємо визнати, що у цьому процесі дуже допомогли Російська Федерація, така складна і суперечлива постать, як Ленін. Після громадянської війни більшість партійних кадрів, зокрема й Сталін, виступали за програму автономізації. Сталін казав, що позаяк є Татарська республіка, Башкирська, зробімо Україну, Білорусь, кавказькі республіки частиною Російської Федерації. А Ленін вважав, що найбільшою загрозою для комунізму є великодержавний російський шовінізм. Він бачив, що вже в партійних кадрах радянської держави є люди, які їй служать не тому, що є комуністами, а тому, що бачать, ніби Червона Росія рятує імперію. Тому ця конституційна норма про можливість виходу, яку багато хто вважав фікцією, надала юридичну можливість мирного розпуску Радянського Союзу на засадах договору: ми створили Союз у договорі, зараз на підставі статті такої-то його розпускаємо – gоod byе!