Початок за посиланням
— Скажіть як історик: чи була війна невідворотна?
— Абсолютно. Ця історія ніколи не зупинялася, просто набувала різних форм. Боротьба проти РФ не припинялась із закінченням національно-визвольних змагань. З радянською окупацією почалась партизанщина і війна з українським націоналізмом вже всередині України. Виселення, переселення, репресії, заселення московитів на українські території, зросійщення Донбасу, Криму, півдня України, Києва, зросійщення буквально всього, що можна. Боротьба не зупинялась і тривала.
З Другою світовою — знову ж таки, активна фаза збройної боротьби. Знову проголошення української держави, знову війна. Відкрита війна, справжня чоловіча перестрілка. Закінчується вона аж у 1950-х роках. Знову ж таки, репресіями, партизанщиною… Куди вона дівається? Нікуди. Маємо дисидентський рух.
Навіть коли радянська окупація завершилась поваленням радянського ладу і становленням незалежної України, хіба Росія відпустила нас зі своєї сфери впливу? Ні. Ми мали конфлікт на острові Тузла, з Чорноморським флотом на мисі Сарич. Це ж було буквально позавчора. Хіба не було поглинання української економіки РФ? Було. Кому належали всі великі промислові підприємства в Україні? Росіянам або проросійським колаборантам. Ці підприємства знищувалися, доводились до банкрутства, розпилювалися, все цінне вивозилося в РФ, люди звільнялись, скорочувались, підприємства продавались за безцінь. Кому? Не нам, Росії. Для чого? Для знищення. І це творилось три десятки років незалежності.
Тобто, коли збройна боротьба зупинилась, почалась незбройна і почалось національне утиснення. РФ воює з нами в усіх можливих площинах. Вони знищують пам’ятки Херсонесу, щоб, не дай Боже, не було жодного доказу — археологічного, чи історичного, — що Крим колись був не російським. Вони переписують історію на свій лад.
Ми знаємо, що Київ набагато древніший за Москву, і маємо цьому численні підтвердження. У нас набагато старіший історичний спадок, і державність у нас була власна. Нам не треба були якісь князі, які прийдуть і покажуть, «как государство сдєлать». У нас уже була тут держава, вже жили люди, і вони були здатні на самовизначення, на оформлення цієї держави тими силами, які у них були. Бо ми — корінне населення. Але РФ прагне це знищити. І тому неважливо — це збройна боротьба, економічна, дипломатична, ідеологічна чи історична.
У цієї імперії немає сенсу існування, якщо у неї немає Києва. Тому Київ — це зосередження їхній зусиль. Він потрібен, щоб використовувати цю нібито історичну належність для подальшої війни. Хоча насправді це не відповідає дійсності, й ми це знаємо, але як можна довести правоту того, що не відповідає дійсності? Зруйнувати всі підтвердження протилежного і просто вигадати собі історію, вигадати «вєлікую побєду». Це не закінчиться ніколи, поки існує РФ. Вона має бути деколонізована і повністю роздержавлена. Ось тоді ми поговоримо про історичні спадки. Тоді поговоримо про якусь там демілітаризацію України. Зараз ми не можемо собі цього дозволити, бо у нас існує РФ під боком. Хоча є і хороші новини — у нас достатньо ресурсу, щоб воювати. Бо вони не протримаються стільки, скільки можемо протриматись ми.
— Чому?
— По-перше, проблеми з логістикою. Тому що Росія — це неймовірної далечини території. І коли ми говоримо про Росію, то варто зазначати, що говоримо про європейську частину. Тому що все, що за Уралом — це необжиті території. Вони не належать нікому. Там якісь поселення з якимись шахтами, але це вкраплення. 85 % територій РФ незаселені. Там є місця, де нога людини не ступала взагалі ніколи за історію людства. І доставити щось з одного місця в інше — проблема, бо неможливо просто сісти і проїхати дорогою. РФ має системні проблеми з управлінням, тому що побудована саме на корупції, на тоталітарній ієрархії. А оце тоталітарне підпорядкування, воно…
— Не ефективне?
— Воно ефективне, просто дивлячись, чим ефективність міряти. Якщо взяти 100 000 тарганів і відправити їх на амбразуру — це ефективно. Ми не можемо собі такого дозволити. Тому що у нас хлопчик бере телефон і в твітері пише, що у нього диктатура. Але його ніхто за їжу не змушує працювати на Оборонпром. А там можна це зробити без проблем. Чому? Бо є диктатура, тоталітарний режим, ієрархічне підпорядкування.
У нас так не можна. Бо люди завтра вийдуть на Майдан. Народ такий. Це є українська ментальність. Ніколи українець не буде підпорядкованим, окрім випадків, коли він сам того хоче. Керівником можна стати тільки шляхом демократичного обрання, коли всі погоджуються, що він буде у нас за старшого. Ми ніколи не будемо підлещуватися, стояти перед кимось на колінах. Це наша ознака.
Кожен народ має якісь свої етнічні ознаки. Ми знаємо про норов балкарців чи народів Кавказу, знаємо, що не варто жартувати з албанцями, бо це не жарти, знаємо, що італійці вміють вдягатись, французи — смачно готувати, а нідерландці мають чудову інфраструктуру. Це їхні національні ознаки, бо це корінні народи, які прожили в цих країнах уже сотні років. Так само московити мають свої ознаки. Вони — стовідсоткові нащадки монгольського завоювання, а тому знають, що за непокору їх буде знищено. І миряться з цим. На цьому тоталітарна машина якраз і побудувала систему підкорення — раб не хоче бути вільним, раб хоче мати свого раба. Саме це робить Росію такою, якою вона є.
Вони живуть у бруді, не можуть винайти собі нормальну каналізацію, маючи найбільші розвідані газові запаси, не можуть газифікувати половину країни. Але розказують, що у нас вони цілий Дніпрогес побудували, хоча у себе туалет збудувати не можуть. Вони все побудували, але не у себе. Але це дозволяє їм брати 100 000 людей, пускати «врасход» і робити вигляд, що їх ніколи не було. Ми не можемо так вчинити.
— А є в них якісь ментальні речі, які нам на руку і допомагають у війні?
— Звісно. Оце нам і допомагає. Тому що РФ не може воювати вічно. РФ — це колос на глиняних ногах. Це сказано було 200 років тому Наполеоном Бонапартом. РФ не варто боятись. На неї не варто сподіватись. Тому що Російська Федерація — це міф, вигадка. «Ми — одна шоста суші». Та у вас 85 % країни не заселено. Ми зараз Антарктиду Україною оголосимо, і в нас буде більше. Але який сенс у тому? Пінгвінам паспорти повидаємо, чи що?
І тут справа якраз у тому, що Росія знищує сама себе. Росіянам просто не треба допомагати. І, по можливості — нищити їхню живу силу. І вони самі себе з’їдять, прекрасно з цим впораються, вони цього самі прагнуть.
— А чи розуміють вони наш менталітет? У мене таке враження, що вони нас не можуть зчитати. Скажімо, цей план узяти Київ за три дні, без спротиву замінити владу — і буцімто Україна буде їхня. Ця безнадійна ставка на Медведчука і йому подібних лузерів…
— Звісно, вони знають, які ми, знають наш менталітет. Але РФ не може вчиняти інакше. А що може? Дати Медведчуку бабок, хай він усе поламає.
Чи працює у них там Федеральна служба безпеки, щоб воювати проти нас? Прекрасно працює. А тим паче нині, коли є метрики, коли, вибачте, хороший СММник інтернет-магазину нижньої білизни знає свою цільову аудиторію досконало. І вони знають свою цільову аудиторію, знають себе, знають нас, вони все знають. РФ діє виключно в своїх інтересах. Якщо росіяни кажуть, що захоплюватимуть іще дві наші області, бо ми з ними не погоджуємось, то вони це кажуть не нам, а в першу чергу собі та своїй аудиторії. На нас їм однаково. Вони не захоплять ці дві області, але відправлять туди ще 2 мільйони людей, із яких умре 3 мільйони. Звідки взявся ще мільйон — не знаємо, але українців не питайте. Вони працюють таким чином.
Аби вони не знали, які ми, вони б, може, і не прийшли сюди, а попрямували би у Балтію, до кінця колонізували Білорусь чи пішли би у Казахстан воювати. Але за Казахстан воюють Туреччина і КНР, Росією там просто підітруться. Казахи нам дуже близькі за розумінням і за ситуацією, в якій перебуваємо. Вони так само на своїй землі, не прийшли туди, не колонізували ці землі, а живуть там тисячами років. Це корінне населення тих країв. Але росіянам потрібна Україна.
— Тому що тут «мать городов»?
— Тому що тут величезний ресурс усього: сировини, людей. Плюс отримати українських розробників, інженерів, підприємців, господарників — це дуже цінно.
Просто українці також інфіковані цією колоніальною освітою, колоніальним вихованням. І це ми ще будемо довго відхаркувати. Це війна не за сьогодення, це війна буквально за наших дітей. Я не хочу розмовляти російською, бо моя дитина розмовлятиме нею. От за що триває ця боротьба. І вона нам потрібна, щоб ми максимально відсторонилися від росіян. Тоді не буде приводу сумніватися в тому, що ми українці. Це створює бар’єр. Бо ми їм потрібні саме такі — неспиті й свято віруючі у те, що ми один народ. Звідси вся їх риторика про мільйони «рускоязичних».
— А війна допоможе нам перепрошити свідомість українців?
— Звісно. Але тут має системно діяти держава. У нас є чудесний закон про мову, прийнятий у 2019-му. Скільки було смороду, криків — навіщо він, чи вам більше зайнятись нічим. Але я приходжу в магазин і якою би мовою не запитав, мені відповідають українською, бо вони не порушують законодавство. Все. Ти приходиш у школу, а там спілкуються українською. Бо є закон про мову, і це нормально. У нас є закон про гроші, ми ж розраховуємось українськими гривнями, а не будь-чим. Оце дія держави. І закон про мову — це приклад правильної дії держави. Мине ще 10 років, і у людей гадки не буде, що можна в магазині спілкуватись не державною мовою.
Як казав Олександр Авраменко, який Зеленського навчав української мови, — шлях до гарної української лежить через погану українську. І так у всьому. Аби у нас не було в 1990-х роках сотень забутих уже просмажених кабанчиків і курки з майонезом, ми би зараз не мали чудесних українських виконавців і пісень. Аби ми колись не мали зашкварних українських митців, то зараз не мали б чудесних українських художників. Вони всі були вирощені на поганому українському продукті, бо не було гарного. Але вони виросли і створили гарний. Автори — українці, музика написана українцями для українців. Ми слухаємо і не відрізняємо їх за якістю від західних композицій, записаних на студіях Європи. Бо вони не гірші, навіть кращі, якісніші. Ось шлях, який ми пройшли.
Аби у нас 100 років тому, в часи визвольних змагань, були такі можливості, як зараз, оцієї проблеми з Росією не стояло б. І тому це саме історичний момент, коли ми можемо зламати той хід, який 300 років крутив нас із неймовірною силою, ще починаючи з Війська Запорозького. Щоб розмовляти українською мовою, ніхто з нас не має платити додаткових грошей. І робочий день у нас від цього не стає довшим. Від того, що ми слухаємо українську музику, нам теж не стає важче у житті. Нам треба цей шлях проходити далі, не відмовлятись від нього.
Але, по-перше, у нас війна. По-друге, аби був шлях меншого спротиву, ми би пішли ним, але його не існує. Просто є рішення, які варто ухвалювати швидко, а є ті, з якими можна не розганятися. Першочергові рішення — це про модернізацію армії, про застосування передового досвіду сучасної війни. Він не у якихось там міфічних американців із фільмів, він у нас, в Україні. Потрібно його масштабувати й ефективно використовувати.
— Які у війську нині надважливі моменти, що треба конче вдосконалити чи змінити?
— Взаємодія між підрозділами, перш за все. Нам треба прибрати будь-які проміжні ланки, які зводять підрозділ з підрозділом упоперек горизонтального зв’язку. Ми вже до цього йдемо. Армійські корпуси — чудесне рішення. Нам треба поліпшувати модель управління. Треба нарешті почати змінювати зручних старших офіцерів і командирів на ефективних старших офіцерів і командирів.
Треба передусім відповісти на екзистенційний виклик — існування і фізичного знищення нас як людей, як народу, як нації. Цей виклик дуже матеріальний, він не ефемерний. Ми не вилікуємо його шкільними підручниками, хто б їх не написав. Вилікуємо тільки на полі бою. Тому нам потрібні ефективні військові командири.
Бо у нас, з одного боку, некомпетентні люди на посадах, старі совкові офіцери, в принципі не заточені під якісь новації та роботу над помилками. А з іншого — їх підпирають люди, які буквально вчора обійняли посади, тому що вони хороші друзі хорошого друга. І просто продовжувач руки старшого начальника. От із цим треба боротись.
Нам треба застосовувати ефективних людей там, де вони мають бути застосовані. Нам треба зважати на позитивний досвід. Бо поки ми тупо гасимо всюди пожежі. У нас там горить — знімаємо ресурси тут, кидаємо туди. Тепер у нас горить тут, і там також горить. Це метушня, а нам треба застосовувати якусь рефлексію, проводити дебрифінг після значних подій. Це все є у світі. Є натівська система, яка на це заточена. Є люди, які цілі країни перетворили на полігони, щоб це дослідити. І вони це зробили на благо світової безпеки. От ми беремо це і застосовуємо. В чому проблема? Тільки в тому, що має бути ухвалена низка рішень, а їх немає.