Коли я пишу цей текст, саме триває «Книжковий Арсенал», і присутні на ньому хизуються купленими виданнями, а неприсутні роздивляються здобуті стосики щасливіших земляків або ж надолужують свою відсутність на фестивалі тим, що замовляють омріяне в онлайн-книгарнях. Тож сьогодні якраз слушний час поговорити про те, що нас усіх об’єднує, — читання.
Нещодавно на порталі «Нова українська школа» виклали цікаву розмову з експертами про те, як навчити дітей читати усвідомлено. Проблема, звісно, постає навіть не в школі, а тоді, коли дитину навчають читати, але якраз там вона набуває системного характеру: нас навчають читати, але не навчають, як саме вчитуватися. Менш парадоксально й дещо спрощуючи, це можна сформулювати так: у школі не вчать читати художні тексти, а спонукають знати ту інформацію, яку може спитати вчитель, щоб перевірити в конкретного учня знання певного тексту. Якщо ж запитання стосуються винятково змісту, то, зрозуміло, дуже швидко діти розуміють, що твір необов’язково читати повністю й досить прочитати / прослухати його короткий зміст. Саме тому, щоб змусити їх прочитати його повністю, насамперед треба не змушувати, а зацікавлювати — і тоді на перший план, хай як це очевидно, виходить постать учителя. Він має так розповісти про твір, щоб кожен почув у цій розповіді щось важливе для себе, або ж учитель був таким непередбачуваний, що його запитання по тексту неможливо й вгадати. Та ще й відповіді мають бути усні, бо письмові можна завжди десь списати. Тож усе зводиться до того, що без нормальних (співтворчих) стосунків учителя й учнів майже нереально змусити дітей прочитати художній твір. І ніби всім це очевидно, але факт лишається фактом: дедалі менше школярів читають, а ті, які читають, роблять це переважно заради оцінок і/або неглибоко розуміють прочитане. Таке зниження рівня читацької грамотності, зокрема, засвідчують результати міжнародного дослідження PISA-2022, де показано, що базового рівня опанування цією компетентністю досягли лише 59 % опитаних 15-річних підлітків. Тоді як в інших країнах, що брали участь у цьому опитуванні, цього рівня досягли 74 %.
Експерти «Нової української школи» пропонують кілька варіантів того, як поліпшити наявну ситуацію. Передусім треба відійти від хибної стратегії «Ми вчимо літератури, а не читанню», тож і компетентності в учнів мають сформуватися не зовсім такі, які нині передбачає програма. Що ж таке розумне чи усвідомлене читання? Це «активна інтелектуальна взаємодія з текстом: розуміння змісту, аналіз підтекстів, рефлексія над прочитаним і формування власної інтерпретації». Найбільше заважає усвідомленості читання те, як ми загалом сьогодні звикли сприймати інформацію: у цифрову епоху найкраще схоплюється короткий текст, значущий фрагмент, тоді як стає дедалі важче розуміти довші тексти (лонгриди), що вже казати про повість чи роман. Школа ж дуже повільно відходить від традиційної орієнтації на довгі тексти, тож, як зазначає вчитель Артур Пройдаков, через перенасичення програми великими творами «страшенно бракує часу на якісний аналіз тексту». Утім, це не значить, що треба лишити в програмі лише найкоротші, але можна давати їм ключові уривки більших текстів для повільного тлумачення, а інше переказувати. Однак тоді ми постаємо перед проблемою розуміння цілісного задуму твору, який ніколи не зводиться до теми й ідеї. І знову таки ми повертаємося до постаті вчителя, який має бути віртуозом, щоб за відведений час встигнути це пояснити й проконтролювати те, чи всі його зрозуміли. Чи багато таких віртуозів нині працюють у школах? З огляду на результати PISA-2022 критично недостатньо.
Заступник директора Українського центру оцінювання якості освіти Василь Терещенко слушно зазначає, що вміння працювати з текстами мають закладати ще в молодших класах: «У початковій школі треба активно розвивати й спонукати учнівство долучатися до книжки: там це зробити набагато легше, ніж у базовій. Мета початкової — привчити звертатися до джерел інформації. А для цього дітям треба показати різноманітність цих джерел і навчити постійно відчувати потребу читати художнє, нехудожнє, те, що відповідає інтересу». Учителька української мови й літератури, авторка читацького щоденника для підлітків, а нині військовиця Юлія Бондаренко доречно пропонує насамперед налагодити контакт з дітьми, дізнатися їхні інтереси, а тоді вже пробувати зацікавлювати книжкою саме в контексті того, до чого не байдужі учні. Однак усе це впирається у вимоги програми й брак часу, тож уже вчитель має на власний страх і ризик зменшувати програму, щоб дбати не про кількість прочитаного, а про його якість. Артур Пройдаков справедливо каже, що краще вголос прочитати на уроці кілька абзаців і всебічно обговорити їх, аніж давати повний текст, а потім нашвидкуруч ставити контрольні запитання по сюжету.
Усі експерти «Нової української школи» говорять про потребу робити читання престижним і на власному прикладі показувати, що читати класно, однак не варто забувати, що це завдання не тільки вчителів, а й батьків. Серед дієвих практик назвали такі: книжкові клуби, зустрічі з письменниками, походи на фестивалі, заохочення позапрограмного читання й стимулювання індивідуальної інтерпретації (наприклад, блогів). Важливо змінювати сам формат роботи з твором із сухого аналізу на інтерактивну взаємодію та обов’язково вписувати літературний текст у найсучасніший контекст.
Отже, найбільше все ж залежить від самого вчителя, спроможного лавірувати між приписами програми й інтересами учнів, шукаючи компромісів. Імовірно, це навіть буде повернення до принципу «розважаючи, навчай», але в цьому ракурсі варто робити акцент на креативності, демонструючи, що взаємодіяти з текстом можна не лише читаючи його, а й творчо переосмислюючи: дописуючи, переписуючи (наприклад, пропонуючи альтернативні сюжетні лінії) і трансформуючи. Треба акцентувати на тому, що навіть старий класичний текст — це живий організм і його легко адаптувати до сучасності, бо людина зі своїми психологічними й екзистенційними проблемами не надто змінилася за останні кілька століть. І найголовніше, як на мене, — справді треба відходити від бажання прочитати якомога більше, утовкмачивши в учнівські голови сотні сюжетів та імен персонажів, до настанови прочитати менше, але якісніше. Усебічно проаналізована сторінка-дві твору чи один вірш на уроці — значно краще, ніж стрімголов переказане оповідання чи поема. Тож в ідеалі вчитель має бути прекрасним теоретиком і практиком, щоб уміти все це збалансувати, але в освітню сферу завжди йшли ідеалісти, герої та героїні, для яких навчити нас усіх читати, попри всі несприятливі обставини, — місія можлива.
