Початок за посиланням.
Страти на Губернаторській продовжувались щонайменше до кінця 1921 року. Спроба втечі з таємної в’язниці у будинку №13 сотника Федора Божка сталась у ніч з 12 на 13 грудня 1921 року. Тоді ж до цієї в’язниці було привезено вісьмох старшин та урядовців УНР, захоплених у бою з Партизансько-повстанською армією Юрка Тютюнника під селом Малі Миньки. Шестеро з них померли внаслідок поранень та хвороби у в’язниці чи лікарні. Інші двоє – сотники Іван Ващенко та Євген Копац, були засуджені до страти 22 січня 1922 року.
Визначити місця страт на Губернаторській можна навіть у наші дні, якщо ретельно обстежити місцевість. Сучасний будинок № 13 у 1920–1930-х роках був перебудований. Вочевидь, більшовики замітали сліди своїх злочинів – будинок дуже змінився зовні. Проте й сьогодні він нагадує фортецю зі своєю огородженою територією. Велике подвір’я, обнесене парканом із залізними ворітьми, крізь які можуть пройти лише мешканці будинку. У задній частині садиби – старі автомайстерні та гаражі; вони тут знаходились і у 1917–1920 роках. Поміж майстернями та житловим будинком – колишнє місце великого палісаднику та двоповерхова споруда, початкове призначення якої вже визначити годі. Цей палісадник – дійсно ідеальне місце для розстрілів: зазирнути сюди з вулиці неможливо, почути, що тут діється, також не можна, надто, якщо увімкнути двигун машини, до того ж за допомогою автівок можна легко вивезти трупи.
Ще одне цікаве місце Губернаторської – це торець будинку № 9, де мешкали чекісти. Поміж будинками № 9 та № 7 колись існував закритий проїзд. Перший ряд щогли на будинку № 9 у цьому проїзді повністю вибито на довжину людського зросту. Може, тут теж розстрілювали, а потім вибили щоглу, аби зліквідувати сліди куль?
Той самий проїзд поміж будинками № 9 та № 7. (Фото автора 2010 року)
Харківські краєзнавці встановили, що страчених чекістами людей ховали у братських могилах на цвинтарі Кирило-Мефодіївської церкви, нині це – парк. Взимку 1921–1922 років траплялися випадки, коли тіла своїх жертв чекісти везли до цвинтаря… у трамваях по нинішній вулиці Шевченка. Напевно, у них не було зайвого бензину, а, може, так було простіше: вулиця Губернаторська йде під гірку. Будинки № 13 та № 14 знаходяться на горі, тож від них можна було спускати трупи на санях униз по Губернаторській майже до самісінького трамваю… Можливо, саме таким був останній шлях сотника Божка та бранців – учасників Другого Зимового походу. Адже, у слідчих матеріалах цих людей трапляються згадки, що декого з них поховали саме на Кирило-Мефодіївському цвинтарі.
Коли саме припинились страти на Губернаторській – доки що достеменно не встановлено. Але вже у 1923 році це була чи не найбільш елітна радянська вулиця Харкова – Революції, де мешкало усе чекістське начальство. Та не тільки воно! Серед чекістів розселяли й вчорашніх іменитих ворогів, які з різних причин згодились перейти на бік радянської влади.
Так, влітку 1923 року до помешкання № 6 на вулиці Революції, 9 заїхала родина… колишнього генерал-хорунжого УНР, легендарного Юрка Тютюнника! Чи знав він, що в його та у судніх будинках чекісти ще нещодавно страчували українських патріотів та білогвардійських офіцерів? Не виключено, що знав, адже сусідами родини Тютюнників були чекісти. Вони мешкали і в будинку № 9, і в сусідніх будинках, і в кількох комунах на вулиці Садово-Куликівській, що знаходилась поруч. А неподалік від Тютюнника, у будинку комуни чекістів на вулиці Садово-Куликівській, 11/21 замешкав його друг та соратник – Йосип Добротворський. У будинку № 5/7 (не зберігся), у помешканні № 27 мешкав колишній близький соратник Симона Петлюри Омелян Волох. Цікаво, чи зустрічалися «сусіди» Тютюнник та Волох на вулицях радянського Харкова? Напевно, зустрічалися, але у слідчих справах жодного з них ці «зустрічі» не відображені. Тютюнник, Волох, Добротворський та інші були заарештовані на своїх вулицях, коли настав їхній час…
Про перебування Тютюнника у харківський в’язниці, а потім – спільне проживання на вулиці Революції, залишив спогади один з радянських чекістів – його особистий вартовий та наглядач. Ось що він пізніше згадував:
«Однажды, приблизительно в 1924 году или позже (мемуарист помиляється, йдеться про 1923 рік – прим. Я. Т.), работая в контрразведывательном отделе ГПУ Украины в Харькове, я был вызван к начальнику КРО т. Добродицкому Николаю Ивановичу, который объявил мне, что я буду охранять одного человека, который содержится в помещении КРО, и дал мне расписаться в книге дежурства, что я отвечаю головой за охрану человека под номером… Когда я спросил: „Кто это?“ – Добродицкий мне сказал: „Потом узнаете“.
Я принял дежурство от дежурившего до меня сотрудника и приступил к дежурству. Через замочную скважину я увидел коренастого полного мужчину, лет 45, с крупными чертами лица, без бороды и усов, волосы на голове светлые, подстриженные ежиком. Он беспрерывно ходил по комнате из угла в угол и напряженно что-то думал. Время от времени он подходил к столу, на котором были бумаги, чернила и ручка, и писал. Хотя он был в штатском костюме, но по стрижке волос на голове я определил, что это военный человек, но не советского времени. Ему была отведена комната, изолированная от остальных комнат КРО маленьким коридорчиком, из которого был ход в отдельную туалетную, до этого комната использовалась как служебное помещение. Я находился с наружной стороны двери, ведущей в коридорчик, должен был все время прислушиваться, что делается за дверями и время от времени неслышно и незаметно для заключенного проверять на месте ли он.
Комната находилась на 3-м этаже и окно выходило во внутренний двор ГПУ УССР, закрытый со всех сторон и имеющий охрану. Разговаривать с ним было запрещено. Дверь, ведущая из общего коридора к нам, запиралась с той стороны, где я сидел. Почти всю ночь мой опекаемый не спал. Ходил, писал и снова ходил. Утром я сдал дежурство другому сотруднику, так и не узнав, кого я охранял.
Между прочим я и не добивался этого узнать, так как в чекистской работе любопытство считалось плохим качеством для работника. Если нужно будет мне узнать, то мне скажут.
Принявший от меня дежурство также не знал, кого он будет охранять. Прошло некоторое время и над моей комнатой, где я жил по Губернаторской улице в Харькове, поселился новый жилец, который обратил на себя внимание тем, что почти всю ночь он ходил по комнате из угла в угол и звук его шагов гулко отдавался на потолке и мешал мне ночью спать. Когда я поинтересовался, кто это надо мной живет, то я узнал, что поселился генерал Юрко Тютюнник и, спустя несколько дней я увидел Тютюнника, гуляющего по двору. Он оказался тем самым лицом, которого я охранял „под номером“ и только тогда я узнал, что охранял генерала Юрко Тютюнника.
Будинок на Куликівському узвозі, № 9: фото 2010 та 2024 років. На жаль, за час, що минув, цей будинок значно більше постраждав від сучасних «реставраторів», ніж від війни. Усі оригінальні дерев`яні, мистецьки викладені шибки дореволюційного періоду були брутально знищені новітніми прихильниками євровікон. Останні частково закриті фанерними щитами – внаслідок вибиття вікон від прильоту російських ракет
Тютюнник был устроен на работу в ВУФКУ (Всеукраинское фото-киноуправление) в Харькове и работал там над сценарием кинокартины „Пилсудский купил Петлюру“, в которой должна была получить отражение эпопея наступления белополяков совместно с Петлюрой на Украину и их позорного бегства. Кинокартина была выпущена и я ее смотрел то ли в кино, то ли на просмотре. Тютюнник снимался в кинокартине в роли, которую он выполнял в действительности.
На вагонах эшелонов с войсками белополяков и петлюровцев при их наступлении на Украину было написано: „Панствові колеї Польщі“, а при обратном движении эшелонов с Украины под ударами советских войск было на вагонах написано: „Пилсудский купил Петлюру».
Вулиця Губернаторська для багатьох мешканців Харкова, білогвардійців, вояків Армії УНР стала останньою трагічною адресою. Нині про ті події на Куликівському узвозі нічого не нагадує.
Нині ця вулиця переживає нову історію: вже кілька разів вона була обстріляна російськими агресорами. Постраждали також ті самі будинку № 13 та № 9 – де знаходився особливий відділ та мешкав Юрко Тютюнник.
Ріг будинку № 13, побитий уламками внаслідок «прильотів» на Куликівському узвозі у наші часи (фото Дмитра Куцевого)