Під час читання дистопій, буває, виникає відчуття: автор пропустив кілька ходів від руйнації демократичних спільнот до утворення диктатур різних кшталтів, надто скоро бо відбувається цей перехід. Від Нової Англії до Галааду, від Великої Британії до Океанії: бракує кілька ходів, здається, доба Т завжди наступає надто швидко. От, скажімо, сто днів президентства Трампа — і ми, досвідченні, розуміємо: автори антиутопій були до читачів надто дбайливими, щосили загальмовували свої світи, адже на практиці модифікації демократичних суспільств на антигуманні покручі відбуваються ще швидше, потребує ще менше зусиль.
«Розриті могили» Павла Шикіна — альтернативна історія де-факто, а не антиутопія, адже події її припадають на минуле літо 2023 року, але, по суті, це дистопія, позаяк зображує майбутнє, якого ми спромоглись уникнути 2022-го, однак небезпека якого нікуди не поділася.
Павло Шикін пише світ, де повномасштабна війна Росії проти України в лютому 2022-го фіналізувалася перемогою РФ, за півтора року утворилася страшнюча рєспубліка Україна та від України ніби й не залишилося вже нічого ніде. Україна вся окупована, Молдова, здається, теж, принаймні її називають союзницею ерефії, але поки що бойові дії зупинені, бракує ресурсів іти війною на НАТО, але не бракує такого бажання. Нові підручники історії, три стандарти української мови (а отож, нормативною мовою вона не є), нові пам’ятники, повернуті радянські назви вулиць, демографічне заміщення…
Надто швидко — хочеться тут же сказати, але чітко розумієш, отримуючи чергові новини з тимчасово окупованих регіонів України: автор милосердний і тягне для нашого комфорту свій антиутопічний час, як тільки може.
Читайте також: «Діти вогненного часу»: вихід до залізничної платформи через дуже підземний перехід
Ні, читати цю книжку непросто, часто гидко, місцями травматично, але емоційний стан читача (хоч яким він був би в кожен окремий момент) не підважить факту: Павло Шикін написав напрочуд сильну продуману прозу (і тут не буде приписки «як на дебютний роман», «Розриті могили» — сильна проза безумовно). Отож, «Розриті могили» варто читати відповідно до умов, які пропонує цей світ, але й мати на оці суто виховне завдання дистопії як жанру, читати як попередження. Відраза (як техніка письма) тут виконує своє пряме завдання: означує гостру кризу самоутвердження проти інакшості, що її неможливо засвоїти чи асимілювати, означає момент зіткнення з радикально чужим.
Іванові Гнєдому двадцять три роки. Досі він жив у Хотіні Сумської області разом з батьком-п’яницею і виснаженою матусею, яку остаточно розорила остання інфляція, і грошей бракує навіть на догляд за літньою бабусею (матір та бабцю ми не побачимо й не почуємо, звістка про їхню смерть від голоду нікого в просторі роману не зачепить; батька пару разів послухаємо, щоб зрозуміти: спільнота, яка відповідальна за виховання Івана, дисфункціональна на старті). Іван після школи працював поштарем, на інше не спромігся, та й вважав себе неамбітним. Аж тут Гнєдому присвоюють шосту категорію (дядька попрацював із паперами) і відправляють учитися в Київський республіканський університет ім. М. А. Булгакова. Шосту категорію здобувають ті, чия робота кваліфікована й украй корисна окупантам, туди ж потрапляють ідейні колаборанти, яких завербували ще до 2022 року.
Іван — корегувальник: скидав у телеграмі фото військових об’єктів. Тепер йому за це привілєї: статус «розвідника», навчання на престижній радной історії в колишньому КНУ, посилений донку (харчовий пайок такий), казьонна однушка в новому мікрорайоні й погано прихована огида, з яким на юнака дивляться дівчата на київських вулицях. Іван не ідейний. Він довірливий і дурний. Коли поруч людина владна й сильна, засвоює її риторики та починає транслювати її ідеї (це відбивається на мові персонажа: Іван говорить суржиком, часом стрибаючи в українську чи в російську мову залежно від співрозмовника).
В університеті майбутній історик Гнєдой знайомиться з юнаками з паралелі — двоє киян та один з Пирятина. Хлопці потай збирають заборонену літературу — Грицака й Забужко, нишком слухають заборонені пісні «Пирятина» та «Жадана із Собаками», читають напам’ять Шевченка й Лесю Українку. Вони шукають виходів на підпільні організації, які діють на окупованих територіях. І самі вже на олівці у відповідних органів: Назар як син ворога народу, Саня як католик, бо ця церква заборонена, і як неконтрольований безумець (діагноз уже придумали), Мозя як релігійний фанатик. Івана юнаки випадково атрибутують як свого, зауваживши сліди від наручників: бач, Іванка допитувати. Гнєдой не зовсім і розуміє, що хлопці роблять, йому самотньо в універі, а з ними — цікаво.
Окрім навчання Іван має роботу за новим профілем: він працює в конторі, яка підчищає інформацію в інтернеті й напряму пов’язана із «центрами зайнятості». ЦЗ — спецслужби. Ваня вносить зміни у вікіпедії: прибирає там згадки про українське походження відомих людей, міняє назви адміністративних одиниць. Працює старанно під началом куратора дяді Сєрьожі, піднімається кар’єрними сходами, заробляє грубі гроші. І тут теж не відстрелює, що саме він робить: сказали сиди-працюй, сидить і працює.
Читайте також: Вибране Наталі Романович-Ткаченко: дві автобіографії та обидві уявні
Наразі Іван живе в стерильному інформаційному просторі, та й до війни він не цікавився нічим, що впливало на його життя. Герой стерильний.
Особливої роботи уяви до створення умов світу Шикіну докладати не довелося, правду кажучи: добрі дистопії — то завжди компіляція з давно знайомого зла. Автор бере соціальну модель часів радянського застою, а мова його героїв примандрувала з радянської прози тієї ж доби. Та світ «Розритих могил» насправді дуже динамічний і водночас регресивний: за пів року, поки відбуваються події в романі, від брєжнєвського застою він стрімко рухається до сталінських чисток. До того ж наголошують на трьох украй важливих аспектах тієї системи, вони міцно пов’язані між собою.
Насамперед мова, те, що дослідники звуть авторитарною мовою: усі герої на публіку говорять сталими формувала, штампами, повтор яких виконує суто ритуальну, на рівні релігійного ритуалу функції, жодного змісту — ні прямого, ні опосередкованого — такі фрази-штампи не мають. «Новояз» Республіки Україна справляє сильне враження, він буквально жахливий. Усі новоутворення пов’язані з ідеєю продуктивної праці на користь суспільства. Це головна утопічна концепція побудови прекрасної спільності майбутнього, яку ми знаємо від соціалістів і через радянські риторичні практики. На практиці вони значать прямо-протилежне. Головна пенітенціарна структура — центр зайнятості. Він опікується працевлаштуванням, часом гуманітарним працевлаштуванням. Варіантів для тих, хто із ЦЗ не співпрацює, два: термінова гуманітарна евакуація і вища міра соціального захисту. Те, що в прямому значенні несе із собою безпеку й піклування, стає тепер знаком покарання та примусової опіки. Авторитарна мова працює на всіх рівнях роману. Дуже вдало.
Наступний фактор: тотальна втрата приватного простору, нівеляція самої ідеї приватності.
І нарешті: радикальна криза довіри й кастовість суспільства.
Комплекс із тих трьох факторів має створити чітке й однозначне послання: Іван — точка перетину імперативів, що розташовані зовні нього, не надаються до редукції, але зіткнення яких із цінностями суб’єкта не уникнути. Ідеальні умови для антиутопії насправді, от тільки вони не вигадані, а відтворенні (страшне саме тому, що роботи уяви не потребує). Одна зі сцен роману — косплей засідання сталінської енкавеесної «трійки», троє суддів і звинувачуваний; ми цих людей знаємо, провели з ними чотири сотні сторінок, але лише тут прозвучать прізвища гєбістів. Єжов, Євдокімов, Квачов — реальні прізвища: ефект простий, але сильний.
Читайте також: «Погляд Медузи» Дереша: психодрама на три дії без антракту
«Розриті могили» — це очевидний та очевидно вписаний у сюжет омаж «Розритій могилі» Шевченка. Іван з його університетськими приятелями здійснюють прощу на Березань до кургану Розрита могила й на день народження Шевченка. Там давно вже нема й пам’ятної таблички, й жодного знаку, вірш «Розрита могила» давно підчистили з «Кобзаря» та з наукових праць про Шевченка. Ця мандрівка смертельно небезпечна, бо область — під жорстким карантином: оголосили нову хвилю ковіду, а насправді влаштували штучний голод та зачищають села. Юнаки на кургані записують вірш Шевченка (скільки згадали) і ховають там листом під каменем. Там же вони вперше відкрито говорять про свої наміри приєднатися до підпілля. Оскільки акцент у цитатах з «Розритої могили» припадає на ці рядки: «А тим часом перевертні нехай підростають та поможуть москалеві господарювати», головний герой роману — Іван, а не ті хлопці. Та й назва твору не випадково використовує множину: розриті могили чекають тут на тих, хто чинить спротив. Я навряд викрию таємницю: молоді люди опиняться в ЦЗ, їх репресують. Та більше: їхня група видається ізсампочатку агітаційним набором чи то пропаганди, чи то контрпропаганди. Назар Кравченко — етнічний українець, католик із польським прізвищем Саня Вітковський, єврей та іудей Мойсей Шорр. Перший поцілунок під пошепки наспівану баладу на вірші Шевченка — такий саме штучно-незручний момент, як і розповідь екскурсовода про те, як українські нацисти підірвали самі себе в Михайлівському золотоверхому. Боюся, що ця змайстрованість такою і планувалася. Рух опору всередині окупованої України поволі, просто в нас на очах стає такою ж риторичною вправою, як і робота окупаційної влади, утрачає під собою фізично верифіковану реальність. (Один момент таки є: ми побіжно дізнаємося, що підпілля вбиває значні постаті серед манкуртів, та цю справу тут вішають на юнаків із «булки», і вона втрачає значущість у світі роману. Одна з героїв-партизанів каже, що може передати інформацію про репресії в правозахисні служби на Захід, але результатів цієї дії ми теж у межах сюжету не побачимо).
За пів року створити нову диктатуру на місці демократії. Таке стає можливим, бо жоден з героїв Шикіна не готовий розбиратися в нюансах. Три українські мови, дві українські історії, та най буде. А страшною книжкою «Розриті могили» стають, коли ігнорувати нюанси вправний автор пропонує читачу — і в цю пастку вдячний читач точно потрапить.
Обидва простори — знищеної України й України, яка намагається себе вберегти, — Шикін пише, як пишуть сакрум. І це має сенс, адже в обидва простори ми занурюємося разом з Іваном — примітивною людиною (це не образа, це літературний типаж, його ще звуть «простодушний»). От і бачить той Іван радикально різні культури як такі самі по суті. Обидві від нього вимагають бути тим, ким він не є. Сакральне якраз і базується на почутті внутрішнього обов’язку, воно потребує лояльності, потребує не лише інтелектуальної згоди, а й емоційної відданості. Начальниця похвалила Івана, що він самостійно прибрав зі статті у вікіпедії згадку про Холодний Яр, бо то згадка про терористів; він пишається собою, хоча взагалі не розуміє, що то за терористи. Іван організовує поїздку на курган, де слухає «Розриту могилу» й переживає гострий момент приналежності, не розуміючи, що відбувається. Ці два почуття у світі роману однакові: вони про лояльність та обов’язок. «Розриті могили» — страшнючий не тому, що Іван не спроможний розрізняти добро і зло, для нього вони — рівноцінно священні, і він не годний обрати.
Читайте також: «Пам’яті…» Еліс Вінн: ненависть прийде пізніше й зробить його невразливим
Шикін пише книжку про вибір одночасно і неможливий, і потрібний. Захопленню України допомогли не активні аматори руського миру, а саме Івани, хто поза політикою — це послання в романі абсолютне прозоре. Пасивність — зло. Активне включення в процеси — одержимість сакральним, а не робота із соціальною реальністю. В одному з епізодів Іван назве це вибором між «життям у неправді і смертю у неправді».
Поруч із Іваном працює ще один юнак, теж чистить вікіпедію. Той відлинює від роботи, халтурить, виконує мінімум, безініціативний, за що дістає догани. Іван пропонує юнаку допомогу. Той вибухає: він, мовляв, знає, що робить, знає, яке зло обслуговує, і тому намагається мінімізувати шкоду, що її спричиняє. Іванко вбиває з ентузіазмом, той хлопака — без ентузіазму. Результат, до речі, той самий. І ба більше: коли Гнєдова заберуть з контори, той сором’язливим колаборант у ній усе ще працюватиме. Світ «Розритих могил» — вибір не між дядєю Сєрьожою і Назаром, а між Іваном і тим юнаком. Павло Шикін у своїй книжці не допускає ані найменшого способу втекти із цієї чорної реальності.
Так пишеться жахливе — і то жах якогось безпросвітного дурного щоденного абсурду, десь в одній директорії з Камю, Кафкою, Кадаре. Жахливе такого типу завжди пов’язане з тим, що ми не знаємо, уже не знаємо, відчужили від себе це знання. Але саме те забуте й буде правдою про нас. У Києві шистіка Івана поселили в районі новобудов — Черьомушкі — на вулиці Мазєніна. Персонаж, іменем якого назвали вулицю, — найвдаліша зі знахідок Шикіна. Міхаіл Максімович Мазєнін — котрийсь із «героїв СВО», «герой Рєспублікі Україна 1 катєгорії» загинув в останні дні вторгнення, білявий і високий, з відкритою посмішкою, його фото прикрашають меморіали, про зустрічі з ним пишуть як про одкровення у своїх біографіях лояльні режиму перевертні (Іван теж це пише). У чому саме полягає подвиг цього героя ерефії ніхто не каже, нікому це й не цікаво. Наприкінці роману дізнаємося: Мазєніна не існувало, його вигадало й запустило «головне управління», щоб це ім’я стало контрастною речовиною, щоб виявити, де не надто ретельно перевіряють інформацію. Вибрехали, понімаєте, маркер правди. Так, саме так пишеться жахливе.