«Скажіть мені, яку державу будувати, і я збудую», — звернувся якось другий президент України Леонід Кучма до співгромадян, але чіткої відповіді так і не дітав. Може, недочув, а може, її й не було, тому будував, що вмів і як умів. Утім, на відміну від свого попередника, який лише констатував «маємо те, що маємо», і наступників, котрі теж не знали та й досі не знають, яку країну треба будувати, Леонід Данилович виявився хоча б чесним. Звісно, та наївна чесність мало допомогла йому й українцям, але принаймні запустила сякий-такий механізм пошуку. Адже якщо питання прозвучало, то на нього рано чи пізно хтось спробує відповісти. Бо й справді, що будуємо?
Якби не війна з Московією, яка ні з того ні з сього вибухнула 2014 року, процес, очевидно, міг затягтися, але тепер питання, яку державу будувати, на порядку денному. Від правильної відповіді на нього залежатиме багато, насамперед саме існування держави та її громадян. Війна виявилася не так стимулом пришвидшити пошуки ідентичності, як підказкою. І настільки промовистою, що, здавалося, пропетляти в цьому випадку вже не вдасться. Коли по тобі стріляють, відповісти, хто тобі ворог і як не стати його поживою, простіше простого. Втім, виявляється, і тут можуть бути варіанти. Особливо коли йдеться про глибинний ментальний зв’язок із ним, спільне минуле, іграшки та одну на всіх піонервожату. Або, що ще гірше, про наркотичну залежність раба від свого пана, який хоч і бив та витирав ноги, але іноді дозволяв підбирати кістки з-під свого столу.
Читайте також: Фабрика законодавчого спаму
Хто мав би дати цю відповідь? Усі разом і кожен зокрема. І частина суспільства, схоже, її не лише знає, а й готова платити за її втілення кров’ю. Втім, є інша частина, яка навіть за нинішніх обставин вважає нормальним дивитися на ворога не крізь приціл, а як на партнера по бізнесу, брата чи приклад для наслідування. Понад те, влада в країні, на жаль, здебільшого зосереджена саме в руках тих, із другої групи. І доки вона в них буде, стільки триватиме війна. І це ще в кращому разі. У гіршому Україна її не переживе.
Чому так відбувається, не треба гадати. Адже шлях, на який нині ступили і яким ідуть українці, типовий для постколоніальних суспільств із їхніми класичними проблемами пошуку себе та свого місця під сонцем. Проголошення незалежності, як виявляється, лише перший і не найскладніший крок у довгому ланцюжку того, що доведеться зробити, аби стати повноцінною та суверенною державою зі здоровою самооцінкою та гідністю. Чи не важливішим є подолання колоніального синдрому, звички поглядати в бік колишньої метрополії та звіряти з її курантами свій час. На жаль, еліта, на долю якої, власне, і випадає вирішення основного масиву цих проблем, до таких викликів зазвичай не готова.
Українська так точно. Що пояснюється знову ж таки дуже просто. Це штучно вирощена еліта, основним завданням якої було служити панові, забезпечуючи задоволення його інтересів у межах колонії. Потрапити до цього привілейованого прошарку мали шанс хіба що ті, хто робив це досконало, не заморочуючись високими матеріями. Вони з діда-прадіда добряче пригодовані чи банально висіли на гачку, слухняно виконуючи чужі забаганки. Потрапити в цю спільноту людям з-поза колоніальної системи координат було неможливо за визначенням. Спочатку їх відстрілювали, а потім ретельно фільтрували, тому «маємо те, що маємо». Хоча в історії є приклади, коли з такої халепи народам вдавалося вийти доволі безболісно й за короткий час. Найближчий — країни Балтії, які вже на стадії відновлення незалежності не допустили до керма компартійну кліку й зуміли перезавантажити владну систему. Там, звісно, були свої нюанси: недавній державотворчий досвід і коротший період окупації. Втім, теоретично і в України такий варіант був. Але в тих, від кого це залежало, бракувало державної мудрості. Їм вистачило самого факту проголошення незалежності, і цю тактичну поступку колоніальної влади вони вважали достатньою, аби перегорнути сторінку історії. Немає потреби перезавантажувати владу, пояснювали тоді рухівці, комуністи вже не ті, вони проголосували за незалежність, отже, стали українськими комуністами. Те, що відбувалося далі, лише підтвердило хибність фантазій, але було вже пізно. Пристосувавшись до нових умов, «підніжки» і «грязь Москви» зуміли зміцнитися, повернути втрачені позиції й очолити процес розбудови начебто української держави.
Власне, нинішня російсько-українська війна справді є війною за незалежність від імперії. І почався цей її черговий етап лише тому, що остання відчула загрозу остаточної втрати найпривабливішої колонії. Хай там що хтось розповідає, а чверть століття Україна, попри певну театральну незалежність, була звичайнісіньким васалом, який діяв лише в допустимих государем межах. Надійно забезпечували такі розклади численна армія служивих, усі ці медведчуки, азарови, олійники, януковичі, бойки та інші «имъ же нсть числа».
Війна на Сході є тільки одним із фронтів імперії. Куди страшніший (бо складніший) розгорнувся нині всередині України. Але визначити, де саме пролягає лінія зіткнення, непросто. Війна старого з новим, рабства й свободи, споживацтва та ідеї, врешті, війна поколінь, народжених в імперії та після її розпаду, — це ті поля битв, на яких вирішується майбутнє України як держави. На якому боці ворог і кого підтримує у всілякий доступний спосіб, неважко здогадатися. Але стати переможцем у цьому цивілізаційному двобої українцям таки можливо, і час тут на їхньому боці. Втім, лише за умови остаточного відриву від імперії та відсікання всіх видимих і невидимих ниточок, які з нею пов’язують.
Читайте також: Фрагментація влади
Це вкрай непросто. Це дуже складно, особливо коли звичка повертати голову в бік кремлівських зірок спрацьовує рефлекторно. Відмови від газу чи лише люстрації та декомунізації впівсили не вистачить. Совок потрібно вбити в усіх його виявах, на генному рівні. І передусім витравити з крові так званої еліти, від якої залежить найбільше. Адже імперія в Україні тримається переважно на колоніальних звичках та установках мислення. Саме вони породжують ці «какая разніца, какой язик» або «я не цікавлюся політикою, я просто артист». Утім, цей рівень ще півбіди. Гірше, коли вести бізнес із ворогом для державних мужів досі вважається нормою, їздити на тусовки до Білокам’яної теж, ну а обкрадати під час війни військо й торгувати територією, аби тільки швидше настав мир, узагалі виявом гіперпатріотизму. Люди з таким баченням світу навряд чи зможуть побудувати щось відмінне від того, що вже збудували, і всілякі реформи та перетасування карт лише створюють видимість.
Не допоможе ні переформатування, ні перефарбування, бо в кращому разі йтиметься про зміну орієнтирів та пошук нового господаря. Раб не здатний мислити, творити й жити самостійно. Та найгірше, що він не може брати на себе відповідальність, приймати рішення та орієнтуватися на власні сили. На міжнародних партнерів, експертів, радників, адвокатів України, МВФ, ЄС, НАТО — будь ласка, тільки не на власний народ і не на себе. Але біда в тому, що нині це вже не в тренді. Світ змінився. Імперії, окрім сусідської божевільні, давно позбулися колоній, налагодивши з ними взаємовигідні відносини. І ні Європі, ні тим паче США Україна не потрібна в такому амплуа, хоч би скільки вона стелилася та закликала. Як партнер, база сировини й дешевої робсили, врешті, як буфер перед ордою — так, але не як колонія. Нинішнім можновладцям це важко сприйняти. Що чудово видно по їхньому начебто намаганні змінювати країну, боротися з корупцією та реформувати все і вся. Тільки-но зникають тиск і контроль ззовні, все гальмується і сходить на пси. Коли тиск повертається, звучать погрози не дати грошей, робота враз відновлюється. Але так не поводитимуться справжні відповідальні господарі, які люблять свою країну і націю. Це позиція рабів і злидоти, яка волею випадку дорвалася до влади.
Читайте також: Центральний виборчий вузол
Очевидно, що ця хвороба не лікується, а на те, щоб зростити нову еліту, потрібно багато часу. Втім, інших варіантів немає. Звісно, звільнити поганих і набрати кращих миттєво неможливо, це процес. Але важливо, щоб він не гальмував і не припинявся. Україна перестане бути колонією лише тоді, коли позбудеться останнього раба, а національна еліта справді стане елітою й стовідсотково вилікується від колоніальної залежності. Маркери тут доволі прості. Коли у владі з’являться ті, хто зрозуміє, що настав час брати відповідальність за країну. Не брати владу й чудити далі у своїх інтересах, не влада задля наживи, а влада заради руху країни вперед. Те, що називається «покласти душу свою за друзів своїх». Ті, хто не заглядатиме в чужий рот чи гаманець, а ввімкне режим розвитку. Хто не їздитиме в пошуках кураторів по закордонах, поливаючи одне одного брудом. Хто раптом перестане брехати й обіцяти нісенітниці, аби подобатися виборцю і втриматися біля корита, хто відверто казатиме правду, хоч би якою вона була.
Коли в політиків зникнуть подвійні стандарти й роздвоєння особистості, а на екрані телевізора вони залишатимуться такими самими, як і вдома, коли їх ніхто не знімає. Коли вони зрозуміють, що йти в Європу й одночасно відзначати колоніальні свята — це шизофренія, така сама, як, борючись із корупцією, водночас ділити сфери впливу й віджимати бізнес. Коли їхній рівень життя нічим особливо не відрізнятиметься від рівня життя виборців, похід у політику відбуватиметься за покликанням, а не по легкі гроші, а купувати голоси гречкою вони вважатимуть принизливим. Коли чиновники й депутати врешті перестануть боятися власного народу, не їздитимуть у баню кортежем у супроводі армії братків, привілеї та службовий транспорт стануть пережитками, а недоторканність — страшною легендою. Коли нерухомість в Іспанії не купуватиметься як запасний аеродром на випадок чого, а виводити гроші в офшори стане не комільфо, бо цікавіше буде вкладати їх у якісь проекти тут, аби залишити свій гідний слід в історії. Ну й замість того, щоб відправляти дітей у дорогі лондонські школи, вони нарешті додумаються реально підняти рівень вітчизняної освіти так, щоб своїх чад можна було вчити вдома.
Читайте також: Внутрішня імперія
Це не ідеалістичний маразм, а реальність, у якій живуть громадяни цивілізованих країн, у товариство яких ми так прагнемо. Анґела Меркель мешкає не в палаці, а в звичайному середньостатистичному німецькому будинку, як і тисячі її співвітчизників. Британські чиновники не користуються службовим транспортом, щоб приїхати на роботу, а часто сідають для цього на велосипеди. Депутати американського Конгресу навряд чи бояться пройтися вулицею свого міста та ще й тягають за собою десяток охоронців. І ніхто з них, мабуть, навіть не уявляє, як це отримувати за щось чемодани з грошима. Очевидно, що, публічно декларуючи й відстоюючи певні цінності, вони навіть не припускають, що їх можна не дотримуватися в реальному житті, бо знають, що це обов’язково помітять виборці й тоді крах. Та й навіщо таке треба вільній людині, яка знає собі ціну, знає, чого прагне? Маразм насправді — це те, у якому світі ми живемо, і з цим конче щось треба робити, щоб вижити.