Порівняно невеликі народи досить давно зрозуміли, що єдиною можливістю зберегти власну свободу є об’єднання зусиль для захисту від великих та агресивних сусідів. У традиційній творчості більшості країн популярними є різні модифікації притчі про пучок хмизу, який зламати майже неможливо, тоді як зробити це з однією гілкою труднощів не становить. Утім, досвід не лише України, а й інших держав, що звільнилися від гніту Російської імперії 1917 року та СРСР на початку 1990-х, демонструє, що вони не повністю усвідомили значення цієї добре відомої їм мудрості.
Від Балтії до Чорномор’я
Перші спроби згуртувати представників українського, польського, фінського, литовського, естонського, грузинського та різних мусульманських народів Російської імперії знайшли свій вияв у створеній 1916 року «Спілці поневолених Росією народів» (діяла до 1918-го). Її учасники розраховували, об’єднавши зусилля та скориставшись підтримкою Німеччини, визволити свої країни від іноземної окупації. Проте подальший досвід показав безпідставність сподівань звільнитися від поневолення з допомогою одного агресивного сусіда коштом іншого. Ще більшого удару перспективі згуртування держав Балтії та Причорномор’я завдала експансіоністська позиція Польщі, яка після розпаду Австро-Угорської імперії та поразки Німеччини в Першій світовій війні зробила ставку на завоювання земель сусідніх народів: українських Галичини та Волині і литовської Віленщини.
Негативний вплив військово-політичної нестабільності 1919 року на долю молодих держав Центрально-Східної Європи поглиблювався відсутністю узгодженої позиції держав Антанти щодо перспектив регіону. У той час коли затиснута між трьома фронтами (польським, білим та червоним російським) Україна перебувала на межі втрати державної незалежності під загрозою інтервенцції з боку Радянської Росії, уряди Естонії, Латвії, Литви та Фінляндії, об’єднавши зусилля, шукали можливостей для збереження власної державності. Восени 1919-го три конференції цих держав колишньої «Спілки поневолених Росією народів» завершились утвердженням у їхніх політичних колах переконання в безальтернативності міцного союзу задля виживання. На кінець 1919-го керівництво згаданих країн було одностайним щодо необхідності тісного політичного об’єднання з метою захисту від німецького та російського реваншизму.
У цьому самому контексті розглядались і перспективи взаємодії з Україною. У зверненні до МЗС Фінляндії 11 квітня 1919 року колишній посол в Україні Г. Гумерус наполягав: «Незважаючи на те що зараз в Києві при владі більшовицький уряд, який за допомогою російського війська підкорив собі більшу частину країни, нам не слід нехтувати українським національним рухом. Адже і наша країна, в якій суспільний лад набагато міцніший і національні почуття більш розвинені, ледь не потрапила під іго російського більшовизму».
Під тиском небезпеки
В умовах зростання загрози російської інтервенції до відповідних ініціатив прислухалося керівництво Фінляндії. У серпні 1919 року глава уряду Карл Маннергейм та міністр закордонних справ Рудольф Холсті виступили з ініціативою створення Балто-Чорноморського союзу для захисту від імперської агресії. На початку 1920 року Холсті вже заявив, що його країна готова сприяти тому, щоб й інші народи Росії, які хочуть звільнитися від її поневолення, приєдналися до союзу держав Балтії. У знекровленої боротьбою на три фронти України з’явився новий шанс для відстоювання власної незалежності.
Можливості для розвитку ідеї Балто-Чорноморського об’єднання держав, що раніше були поневолені Російською імперією, значно зросли у зв’язку з переростанням її агресії проти України в наступ проти Польщі. У жовтні 1919-го за умов виснажливої війни з російськими більшовиками та білогвардійцями глава Української Народної Республіки Симон Петлюра також почав схилятися до гуртування з Польщею, Латвією, Литвою та Естонією. Укладення квітневих угод (1921) у Варшаві між Україною та Польщею відкрило шлях для замикання дуги союзних держав. Як тільки українські війська за допомогою Польщі звільнили Київ від окупації, уряд Фінляндії 11 червня 1920 року ухвалив рішення підтвердити де-факто визнання УНР та відновити дипломатичні відносини з нею.
У відповідь на підтримку української державності уряд Фінляндії 1 липня одержав ноту протесту від маріонеткового уряду УСРР. Місцеві проросійські сили розпочали акції протесту. Проте це не завадило подальшому зближенню країн міжмор’я. У конференції в м. Балдурі (під Ригою) у серпні – вересні 1920 року окрім делегацій Фінляндії, Естонії, Литви та Латвії взяли участь польські та українські представники. Присутність України трансформувала союз у Балто-Чорноморський й давала надію на залучення й інших держав, що раніше входили до «Спілки поневолених Росією народів», насамперед Азербайджану та Грузії (які до 1920 та 1921 років відповідно також вели нерівну боротьбу з російською інтервенцією). Його програма, яку розробив глава МЗС Латвії Зіґфрід Мейєровіц, містила плани оборонного союзу, інтеграції економічних систем, спільну банківську та монетарну політику, політичну конвенцію про взаємну підтримку та спільну зовнішню політику, забезпечення вільного шляху від Балтійського до Чорного морів.
Один у полі не воїн
Доля успішного об’єднання Балто-Чорноморських країн визначальною мірою залежала від існування незалежної Української держави. Її поразка об’єктивно зумовлювала різке посилення агресивної складової в зовнішній політиці Росії, розривала єдину смугу Балтійських та Чорноморських держав та полегшувала їх підкорення поодинці. З цього приводу фінський посол в Україні тоді писав: «Українці були нашими очевидними та природними союзниками. Якби ця велика та багата країна стала незалежною, це б послабило сили Росії і таким чином сприяло б звільненню Фінляндії та збереженню її свободи». І не тільки Фінляндії, а й усіх Балто-Чорноморських країн.
На жаль, тоді цього не розуміло керівництво найвпливовішої ланки можливого об’єднання – Польщі. Попри успішність конференції та укладення договору про створення союзу Балто-Чорноморських держав, підписаного 31 серпня 1919 року всіма учасниками, він так і не був ратифікований. Причиною цього стали сепаратні дії польського керівництва, котре, спираючись на підтримку Франції, повернулося до згубного агресивного курсу на побудову «Другої Речі Посполитої» ціною зради партнерів. 9 жовтня Польща розпочала війну проти Литви та окупувала Вільнюс з околицями, 12 жовтня уклала перемир’я з Росією, поділивши з нею Україну. В цих умовах три країни Балтії (Естонія, Литва та Латвія) обрали курс на самостійне формування оборонного союзу, що завершилося 1923 року. Через спровоковані окупацією Польщею частини території Литви протиріччя подальші вісім конференцій за участю п’яти балтійських держав завершилися безрезультатно.
Через неповних два десятиліття всі ці країни потраплять під чергову російську окупацію. У вересні 1939-го Сталін і Гітлер поділять Польщу (так само як 19 років до цього, у жовтні 1920-го, Польща та Росія поділили між собою Україну), взимку 1939–1940-го Радянський Союз нападе на Фінляндію, до кінця 1940-го одну за одною російські війська окупують Естонію, Латвію та Литву. Ці країни сповна заплатять за егоїзм та нездатність об’єднатися задля гарантування безпеки в регіоні.
Спроби загравання з путінською Росією, які останнім часом знову робить Польща, та посилення проросійських настроїв в країнах Балтії свідчать про те, що цього досвіду вони все ще не засвоїли.