«З ними треба розмовляти». З «ними» — це з «хорошими рускіми». Цей аргумент я чув разів двісті за останніх десять, а надто за останні два роки, причому дедалі частіше, хоча мало би бути навпаки. Чого б це?
Логіка приблизно така: кремлівський упир не вічний, рано чи пізно він здохне, піраміда посиплеться і Нова Росія Майбутнього постане у своєму білому пальті, немов Фелікс із попелу. Перепрошую, Фенікс. Ось тоді нинішніх російських релокантів, які чомусь уникають називати себе емігрантами, запросять назад, повернуть майно й посади, а тут ми такі: «о, а ми з ним приятелі, разом горілку (віскі, ґрапу) пили, на токшоу ходили, звернення підписували» — так, ніби це привід для знайомства.
Аж так уже кепкувати з «нової російської еміграції» не випадає. Як спільнота вона строката, як явище суперечлива, бо об’єднала a) звичайних ухилянтів, що, звісно, в їхньому випадку вітається; б) тих, кому реально загрожує потрапити під чекістський коток за послідовну позицію, за «не ту» вподобайку, лише за неучасть у червоно-коричневому ентузіазмі й в) тих, кому просто огидно дихати сумішшю ладану й дьогтю.
Є запитання щодо поглядів російської опозиції або тих, хто називає себе опозицією. Унаслідок різного анамнезу й різної мотивації там відносно гармонійно міксуються, з одного боку, «кримнєбутерборд» разом з «нашимі мальчікамі», з другого — нібито цілком ліберальні, точніше, неоконсервативні візії або принаймні декларації західного зразка. Як дрібка перцю наявні внутрішньовидові чвари зі звинуваченням одне одного в роботі на Кремль, як порівняти з ними, наш фірмовий український срач нагадує діалоги рожевих поні на веселці.
Читайте також: «Хороші русскіє, погані русскіє – це все “диванна” тема. На фронті все простіше»
На окрему увагу заслуговує категорична відмова від роботи над помилками, що, ураховуючи передісторію, цілком передбачувано, проте однаково викликає невтяму й лють: вибачайте, ви вимагаєте від вільного світу щонайменше співчуття, щонайбільше підтримки, хоча для цього треба було б абстрагуватися від звивистого маршруту російських еліт, а він містив зацікавлення, відверту співпрацю, дозовану підтримку або хоча б непротивлення печерному злу на різних його ділянках, включно з обслуговуванням олігархів, толеруванням колоніальних воєн і кайфуванням від псевдосвободи на пухкій подушці з нафтодоларів. Навіть якщо погодитися, що колективної провини / відповідальності не буває (а погодитися із цим важко), ви ж вимагаєте пожаліти не когось окремо, а всіх разом «хороших рускіх». Тобто колективний підхід все-таки припустимий, якщо він, перепрошую, вигідний.
Якщо повернутися до ключового аргумента, артикулює його той чи той представник релокантів або ні: «ми, може, й недосконалі, але ви (читай — вільний світ), хай там як, мусите взаємодіяти з нами, бо після того як морок розвіється, вам доведеться мати справу в Росії з кимось рукостискальним». Розвіється, звісно ж, сам собою, наприклад чорний лебідь прилетить, сподівання на нього — уже частина їхньої національної свідомості, може, через вплив «Лебединого озера».
Гаразд, але, попри всю мою повагу, не бачу в цьому товаристві позавчорашніх володарів думок когось конгеніального Шарлю де Ґоллю або Владиславу Сікорському ані в сенсі моральної правоти, ані у вимірі потенційного впливу на батьківщині. Час уже усвідомити, що без іноземної окупаційної адміністрації жодний ренесанс демократії в Росії неможливий. А без цього уявити, що богоносець колись проголосує за ось таких розумних, високоморальних панів? Щас!
Оскільки час до часу в їхньому середовищі виникають порівняння себе з «першою», тобто «білою», еміграцією, не можу не заперечити. Сто з лишком років тому російські релоканти залишили свою країну після шестирічної кривавої війни, у якій значна частина їх захищала свій порядок життя й свої цінності зі зброєю в руках. Порядок був паскудний, кому, як не нам, про це пам’ятати, але ж захищали! Біла армія, точніше, декілька армій — теж, м’яко кажучи, вразливе утворення, відзначилася чималою кількістю і якістю воєнних злочинів (частина яких згодом приписали війську УНР, але то окрема історія). Крім того, незрозуміло, за що вони, власне, билися — хтось за «вєру, царя і отєчєство», хтось за республіку зразка лютого 1917 року, хтось за Установчі збори, — але ж билися!
Нинішня еміграція з РФ здавала свою країну покидькам без бою і досить послідовно, вимагаючи від них насамперед не красти, а потім уже дотримуватися якогось політесу в сенсі свободи й демократії.
Щодо вибриків імперії в Чечні, Грузії, Україні, Сирії та далі аж до Африки, то проблема загарбництва їхньої держави або в інтересах їхньої держави була в порядку денному опозиції в останніх рядках, буквально за ліченими винятками (покійні Боріс Нємцов, Валєрія Новодворская — ось вона взагалі все розуміла від самісінького початку). Тож ці явища зі столітнім інтервалом поза порівненням.
Читайте також: Хороші росіяни або Скільки коштує Нобелівська медаль Муратова
Як взаємодіяти з новими вихідцями звідти й чи взаємодіяти взагалі — проблема (так, проблема!) щоразу індивідуального порядку. Відразу залишаємо за кадром визначення «союзник / ворог», зафіксуймо, що вони самі себе вважають нашими союзниками, хоча не всі. Універсального рішення немає й бути не може, усе варто вирішувати особисто, залежно, по-перше, від того, хто вирішує, по-друге, стосовно кого вирішує. Можу назвати навскидь п’ять-шість імен «хороших рускіх», з якими я б із задоволенням підтримував стосунки. Ще є легіон «Свобода Росії» — честь!
Але загалом діє презумпція винуватості, бо все надто боляче й огидно, цей огидний слід буде довготривалим, на покоління.
Якщо ж уявити, що хтось із «хороших рускіх» у вигнанні зацікавився б моєю думкою, я би порадив зі знанням справи: забудьте. Ваше місце там уже зайняте. Його зайняли або найближчим часом займуть ті, кому ви не подали б руки, й вони його добровільно не звільнять. Не повторюйте помилок попередників, не живіть на валізах, сподіваючись, що ось-ось покличуть. Не покличуть. А якщо через роки на свій страх і ризик наважитеся самі повернутися, побачите, що вас ніхто не чекав і, що найстрашніше, що вам у цій знайомій-незнайомій країні незатишно й небезпечно. Краще розпакуйте валізи, віддайте дітей у добру школу, довчіть мову, спробуйте влаштуватися на роботу, підвищте кваліфікацію або набудьте її, Господи, підіть хоча б у сантехніки або ж у таксисти, як ваші попередники в Парижі й Берліні в 1920-ті. Головне, не ходіть на збори співвітчизників. Ваша Росія закінчилася — закінчилася не в останню чергу через те, що по-справжньому її ніколи не було. Сподіваюся, до їхньої Росії ви не маєте сентименту?