Скандальне інтерв’ю заступника керівника адміністрації президента РФ Дмітрія Козака про «можливу трагедію на Донбасі» з’явилося на сайті російської амбасади в Парижі на два дні раніше, ніж потрапило до читачів, у своїй паперовій версії, у французькому журналі Politique Internationale. «Спроби вирішити конфлікт на Донбасі військовим шляхом матимуть для України руйнівні наслідки», — відразу ж заповзялися розганяти страшилку від провідного московського переговірника щодо Донбасу прокремлівські ресурси. Що ж до інтернет-версії, то російський переклад випередив свій французький оригінал на добрий тиждень.
Ситуація в контексті журналістських стандартів — нетривіальна. Професійна етика зобов’язує публікувати матеріали спочатку в медіа, для яких вони написані. Інші ресурси можуть поширювати їх вже пізніше, за згодою редакції. У випадку ж із інтерв’ю Козака сталося з точністю до навпаки. «Журнал розробив новий сайт, тому розміщення статей літнього номера запізнюється», — пояснили Тижню в Politique International. Воно б і нічого, якби сам текст настільки не баналізував в очах пересічного західного читача московське бачення подій в Україні. «Амністія для осіб, які борються за незалежність», «угода, що передбачає зобов’язання провадити переговори з сепаратистами», «братовбивча війна»… Москва прагне привчити світ саме до цих маніпулятивних визначень, що виправдовують її політику. Тому не дивно, що російське посольство у Франції вибігло з «передруком» поперед потяга.
Пікантності ситуації додає те, що літній номер Politique Internationale відкриває інтерв’ю Володимира Зеленського. Згідно з джерелами Тижня, воно готувалося навесні, напередодні візиту українського президента до Парижа. Politique Internationale виходить раз на три місяці, тому редакція мала достатньо часу, щоб «врівноважити» українське бачення російським, як це часто роблять у західній пресі. Знаючи амбіції головного редактора, нескладно здогадатись, що до пари Зеленському він спробував дістати інтерв’ю Владіміра Путіна. Кремль на запит відгукнувся в своєму стилі, за принципом «торгівля з навантаженням»: поряд із Зеленським з’явився не лише Козак, а й Денис Пушилін, якого представлено як «президента ДНР».
Читайте також: Своя сорочка. Як російський газогін розколює єдність Заходу
«Безумовно, ми спостерігаємо чергову спеціальну інформаційну операцію, спрямовану на досягнення певних політичних цілей, — поділився думками з Тижнем Дмитро Золотухін, директор Інституту постінформаційного суспільства. — Раніше в своєму блозі я кілька разів описував аналогічні кроки Дмітрія Козака, які він робить практично «під копірку». По суті, Козак є ключовим джерелом інформації для широкого загалу про те, що відбувається у «нормандському форматі». По-перше, наскільки мені відомо, всередині робочих груп «норманді» є негласне правило не поширювати чутливу інформацію про хід перемовин, що постійно порушується російською стороною. І по-друге, це також є наслідком низьких комунікаційних спроможностей українського переговірника у «норманді» — Андрія Єрмака, який за весь цей час дав одне чи два інтерв’ю на відповідну тему українським виданням. Порівняйте з десятками вкидів від Козака».
У розмові з Тижнем Дмитро Золотухін назвав Наталію Руткевич, яка робила інтерв’ю з Пушиліним та Козаком, «послідовною критикинею французького способу життя». «Вона навіть написала книжку про те, як деградує французький політичний клас після де Голля», — зазначив Золотухін. Книжка вийшла в Росії у видавництві «Праксис» під назвою «В пошуках втраченої Республіки. Історія занепаду Франції: від де Голля до Макрона» («В поисках утраченной Республики. История упадка Франции: от де Голля до Макрона», 2020). Коротка анотація анонсує знайомство з «історією поступової руйнації особливої французької соціально-політичної моделі, що почалась після відходу від влади генерала де Голля в 1969 році й досягла кульмінації за Емманюеля Макрона. Це історія зречення Францією тих цінностей, що формували французьку націю».
Чи можна вважати цю журналістку свідомою «агенткою впливу Кремля»? Однозначно ні. Пані Руткевич є постійною авторкою Politique Internationale. Нещодавно вона оприлюднила у цьому ж медіа розмови з Алєксєєм Навальним, Євгєнією Чиріковою та Святланою Ціханоуською. Але Руткевич — російська журналістка з відповідним поглядом на ситуацію в світі. Інтерв’ю з Зеленським відрізняється від двох згаданих вище зокрема тим, що його записувала францужанка — відома журналістка Ізабель Ласер. Це забезпечило здорову дистанцію як із темою, так і зі спікером.
Журнал Politique Internationale також не є слухняним «рупором Кремля» в класичному розумінні слова. Співробітники медіа свідчать, що на індивідуальному рівні головний редактор є «неприхильним до Путіна», але водночас регулярно публікує бесіди з політиками, яких не можна назвати респектабельними. «Це медіа реалізує амбіцію однієї людини — Патріка Важмана, — зазначив у розмові з Тижнем французький колега, один із регулярних дописувачів видання. — Його вабить влада, могутність, впливовість та всі ті, хто їх втілюють. Важман замислив свій журнал як гостинну, комфортну вітальню, де висловлюються президенти, міністри, потужні бізнесмени… Концепт трохи нагадує паперову версію Давоського форуму. Це медіа є відомим у політичних колах, але назвати його впливовим було б перебільшенням».
Якісна преса… Довгі роки цей термін правив за гарантію неупередженого викладу подій та зваженого аналізу. Такий бастіон здорового глузду не міг не стати однією з пріоритетних цілей гібридної війни. Завдання російських пропагандистів полегшується тим, що на орбітах ЗМІ з незаплямованою репутацією завжди обертаються інші — менш вибагливі, жовтуваті медіа з «розмитими кордонами», де сенсаційність, епатаж, провокація, а заразом і цитованість є найпершими пріоритетами.
«Це моя власна редакційна лінія!» — щоразу з гнівом відбивається Важман від припущень про можливі недобрі політичні співпраці. «Журнал не виконує прямих вказівок терористів та диктаторів, коли надає слово їм чи їхнім речникам», — каже один із колишніх співробітників. Не зовсім дотримуючись офіційної політичної лінії Парижа, це медіа охоче надає трибуну керівникам невизнаних територій. Зокрема в останньому, літньому числі поряд із «президентом ДНР» висловлюється «президент Нагірного Карабаґу», давніше виходило інтерв’ю з Ігорєм Смирновим — «президентом Придністров’я». Свого часу журнал наробив галасу, опублікувавши інтерв’ю полковника Каддафі під однією обкладинкою з Наталею Яресько та тодішнім президентом Ізраїлю.
Скандальність понад усе? Кожен розставляє пріоритети, як вважає за потрібне. Проте не треба забувати й про інше. Кремль вміє віртуозно грати на людських слабкостях. Там, де не йдеться про пряму свідому співпрацю, часто залишається шпарина для зловживання «втемну». Гібридні практики живляться насамперед із розмитих стандартів та поверховості. Проблема навіть не так у тому, в кого брати інтерв’ю, як у тому, в який спосіб це робити. «Теплі ванни», що їх практикує, зокрема, Politique Internationale, у певних випадках стають гібридним сприянням пропаганді. Як, наприклад, у ситуації з Пушиліним.
На відміну від інтерв’ю Козака, міркування ватажка маріонеткового режиму в мережі з завзяттям не розганяли. Принаймні досі. Але чи була потреба підставляти мікрофон цій креатурі Кремля, якій зовсім не пасує роль самостійного політика? Можна, звичайно, за принципом «п’ять хвилин для євреїв, п’ять хвилин для Гітлера» надавати шпальти під поширення брехні про «райони Луганська та Донецька, заселені переважно етнічними росіянами — нащадками Новоросії, — території, що додалася до Російської імперії внаслідок російсько-турецьких воєн XVIII століття», але кому це вигідно? Росіяни насправді масово з’явилися в цих землях значно пізніше — внаслідок Голодомору, про який Москва не хоче й чути. Підігрувати їй свідомо чи через непоінформованість — у сухому залишку такі тексти легітимізують неправдиву версію історії.
Свобода пропаганди та свобода слова — це різні речі. Кремль добре навчився користатися з того, що їх не завжди вміють розрізняти не лише читачі, а й досвічені медійники. Скрізь, де нема чіткої межі між двома явищами, «розмиті» кордони пропускають отруйні перекручування й маніпуляції. При цьому журналісти та головні редактори на своєму рівні можуть щиро позиціонуватись «неприхильними до Путіна». Кремлівським речникам це ніяк не заважає. Навіть навпаки: додає ваги тій інформації, що її вони хочуть поширити.