У своїй нещодавній розмові з Ілоном Маском у прямому ефірі Аліса Вайдель, кандидатка на посаду канцлера від ультраправої партії АдН (Альтернатива для Німеччини), стверджувала, що Гітлер був комуністом. Це безсоромна фальсифікація історії. Фактично, ідеологія Гітлера була надмірно радикалізованою формою «народного» націоналізму та расизму. Гітлер вважав марксизм «єврейською» вигадкою, яка руйнує «німецьку національну спільноту», а отже, має бути викорінена будь-якими засобами. Відповідно, за часів націонал-соціалізму комуністів жорстоко переслідували.
Твердження Вайдель про те, що Гітлер націоналізував німецьку економіку і тому його режим був соціалістичним, так само фальшиве. Насправді «фюрер» не чіпав приватну власність — хіба що це була власність єврейська, яка була «аріїзована», тобто вкрадена у євреїв. Нацистський режим не лише не експропріював велику німецьку промисловість, але й допоміг їй отримати величезні надприбутки завдяки своїй політиці винищення.
Спроба повісити на Гітлера ярлик комуніста, звісно, не є чимось новим. У правих колах вже давно заведено звинувачувати лівих у націонал-соціалізмі — як-не-як, а слово «соціалістичний» вже було в назві партії НСДАП (Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини). Подібні спроби позбутися темних сторінок історії власної ідеології, просто приписуючи їх ворожому табору, притаманні і багатьом лівим — наприклад, коли вони стверджують, що сталінізм насправді був не «лівим», а «правим».
Однак за цією незграбною катавасією варто уважніше придивитися до ідеологічних перегуків і перехресних зв’язків між комунізмом і фашизмом або націонал-соціалізмом, які є набагато більшими, ніж зазвичай припускають. Особливо в Німеччині за часів Веймарської республіки спостерігалося неодноразове зближення цих двох тоталітарних рухів. У 1920-х роках ультраправі радикальні націоналісти, як-от Артур Меллер ван ден Брук, підтримували об’єднання сил з комуністами у боротьбі проти західного лібералізму, який вони вважали своїм головним ворогом.
До 1926 року цьому рухові симпатизував і Йозеф Геббельс. Сам Гітлер, однак, відкидав такі тенденції. І все ж майже до самого приходу Гітлера до влади в НСДАП існувало «ліве крило» навколо братів Отто і Грегора Штрассерів, яке особливо наголошувало на антикапіталістичному елементі в нацистській ідеології. У 1932 році Гітлер поклав край цій внутрішньопартійній течії. Втім, того ж року КПН (Комуністична партія Німеччини) і НСДАП спільно виступили під час страйку проти берлінських транспортних компаній.
З боку комуністів у 1923 році Карл Радек від імені Комуністичного Інтернаціоналу пропагував зближення між КПН та крайніми правими для спільного опору проти французької окупації Рурської області. Приводом для цього стала страта французькою окупаційною владою Альберта Лео Шлаґетера, бійця нелегального «Чорного рейхсверу». Після цього крайні праві проголосили Шлаґетера мучеником національної справи. На думку Радека, комуністи повинні були претендувати на його спадщину, щоб у такий спосіб заявити про себе як про справжній авангард у «національно-визвольній боротьбі»: «Шлаґетер, мужній солдат контрреволюції, заслуговує на те, щоб ми, солдати революції, вшанували його пам’ять по-чоловічому і з честю» Тому що, продовжував Радек, «ми вважаємо, що переважна більшість національно орієнтованих мас належить не до табору капіталу, а до табору праці. Ми хочемо і будемо шукати та знаходити шлях до цих мас».
Ріхард Шерінґер — ще одна спроба комуністів привернути на свій бік прихильників крайніх правих. Цей ультраправий офіцер був засуджений до півтора року ув’язнення у 1930 році за спробу створити націонал-соціалістичний осередок у рейхсвері. Відбуваючи покарання, Шерінґер відвернувся від НСДАП і заявив про свою прихильність до КПН — але з націоналістичних міркувань: мовляв, лише із залученням «революційного пролетаріату» Німеччина зможе вистояти в боротьбі з ненависними західними державами.
Після війни Шерінґер обіймав посаду голови КПН у Баварії, так і не відмовившись повністю від обстоювання ідеї злиття комуністичної та націоналістичної ідеологій. Дотримуватися цієї позиції йому було тим легше, що НДР (Німецька Демократична Республіка) до середини 1960-х років позиціювала себе як берегиню німецької національної ідентичності, водночас засуджуючи ФРН (Федеративну Республіку Німеччина) як «колонію» західних держав, а її провідних політиків — як лакеїв західного «іноземного панування».
З пактом Молотова — Ріббентропа 1939 року братання між комунізмом і націонал-соціалізмом на мить стало реальністю. Однак, хоча пакт проіснував недовго і швидко перетворився на криваву ворожнечу, він був більше, ніж просто тактичною інтермедією, а виявив глибинні ідеологічні зв’язки між двома тоталітарними системами. Після візиту до Москви гітлерівський міністр закордонних справ фон Ріббентроп заявив, що він відчував себе «як серед товаришів по партії». Ще до того, як Гітлер захопив владу в 1933 році, Сталін із захватом називав його «бісом», а Гітлер вважав Сталіна «по-своєму геніальним», оскільки той «міцно тримав у залізних лещатах» всю величезну Радянську імперію.
Культ вождя та обожнення безмежного насильства стали характерними ознаками як комуністичних, так і фашистських диктатур. Сьогодні автократичні режими схожі один на одного насамперед у тому, що вони тісно пов’язані з організованою злочинністю. А в ідеологічному плані крайніх правих і лівих стає все важче відрізнити один від одного. Праві та ліві популістські партії не спираються на закриті ідеологічні системи, як це робили їхні історичні попередники. З ідеологічного арсеналу XX століття вони вибирають ті фрагменти, які вважають корисними для своєї демагогії. Тепер їх об’єднує не догматична система поглядів, а неприязнь до ліберальної демократії.