Промови Ґреґора Ґізі в Бундестазі, що стосуються України, – це завжди добре підібраний комплект тез на захист Владіміра Путіна та нинішньої позиції Росії. Цей німецький політик за професією адвокат, і коли, уважно його слухаючи, на мить заплющити очі, то видаватиметься, ніби ви на суді й зараз виступає захисник підозрюваного. Із таким самим запалом Ґізі, останній лідер керівної в НДР Соціалістичної єдиної партії Німеччини (СЄПН), відстоював існування своєї політсили, й у цьому, мабуть, одна з причин того, що йому вдалося трансформувати її спершу в Партію демократичного соціалізму (ПДС), а відтак і в партію «Ліві», якою ми її знаємо в теперішньому парламенті ФРН.
Утім, як нині, коли його «партайгеносе» на останніх виборах дістали підтримку лише 11,9% громадян, так і відразу після падіння Берлінського муру та перших вільних демократичних
виборів у Східній Німеччині, колишні комуністи відразу опинились у касті маловпливових партій. Важливим фактором була серйозна залученість до тодішнього політичного процесу ФРН, що й допомогло швидко створити нову партійну систему, в якій правоцентристи при обережній, але важливій підтримці «батька» німецької єдності Гельмута Коля здобули більшість.
Як зазначає в одному зі своїх досліджень професор Гарвардського університету Даніель Зіблатт, неабияку роль у маргіналізації комуністів відіграли також медіа Західної Німеччини, які уважно й навіть підозріло ставилися до новоствореної партії представників колишнього режиму. Це відрізняло німецьких комуністів, наприклад, від польських, яким усе-таки пощастило зайняти соціал-демократичну нішу. Щоправда, туди їм було важко потрапити ще й через впливові та міцні позиції лівоцентристів у Західній Німеччині. Скажімо, після виборів 1994 року співголова «Зелених» Йошка Фішер на запитання, чи бачить він у своїй коаліції із соціал-демократами ще й партію Ґізі, заявив, що сприймає свою політсилу або з есдеками, або в опозиції і не збирається залежати від партії Ґізі. Правоцентристський канцлер Гельмут Коль назвав комуністів Східної Німеччини «перефарбованими в червоний колір фашистами», а у виданнях на початку 1990-х точилися дискусії, чи можна взагалі довіряти новоствореній ПДС як наступниці східнонімецького комунізму.
Читайте також: Виродженці
Багато політиків, які були членами комуністичних партій у країнах колишнього соцтабору, як і Ґізі, залишаються в політиці своїх країн, одначе не настільки активними. Деінде, як-от у Польщі та Угорщині, їхні сили не були маргіналізовані, а перетворилися на потужні соціал-демократичні рухи, які часто відігравали після розчарувань першими після 1989 року виборами провідну роль у країні. Їх представники ставали президентами чи прем’єрами. Є, втім, іще одна виразна ознака, яка відрізняє спадкоємців комуністичних партій у Польщі, Угорщині або ж Чехії від німецьких колег: для них багато значив, попри все, національний інтерес.
«Комунізм був своєрідним морозильником… Процес розморожування відбувався поступово: спершу ми побачили прекрасні квіти; пізніше – болото й мерзотну піну», – писав, вочевидь, маючи на увазі початок 1990-х, польський публіцист Адам Міхник. Саме цей другий шар «розморожування» виніс назовні нові неочікувані результати й суспільні рухи, а водночас повернув деяких колишніх політиків на місце державників.
«Польські ліві на тлі лівих партій у західноєвропейських країнах, наприклад у Франції, значно правіші. Якщо порівняти Комуністичну партію Франції із польським Демократичним лівим альянсом, безпосереднім послідовником Польської об’єднаної робітничої партії, то останній ідеологічно стоїть куди правіше, дарма що Польща перебувала відносно залізної завіси по бік «зла», – каже тамтешній дослідник Павел Фляйшер.
Історія польських комуністів після 1989 року є добрим прикладом як переходу партії в соціал-демократичне крило, так і «маятникового ефекту» – коли основні офіційні посади ще довго діставалися колишнім партфункціонерам, а президентом після Леха Валенси обрали Александра Квасневського, хоча він, скажімо, був міністром спорту за Польської Народної Республіки. Тут чимало значила й потреба в державниках або ж тих, хто зможе працювати в уряді. Якщо у випадку зі Східною Німеччиною до забезпечення такими кадрами взялася Західна, то в цьому випадку був мотив залучати колишніх функціонерів.
Важливо зазначити, що тяжіння польських лівих партій та колишніх комуністів управо (а отже, попри їхню традиційну риторику, збереження національних інтересів) допомогло лівим ідеям уникнути такої дискредитації, як в Україні.
Читайте також: Як КПУ сприяє сепаратизму
В Угорщині, як і в Польщі, відбулася трансформація керівної до 1989 року партії. Утім, якщо в Польщі та Німеччині вона видалася дуже різкою, то в Угорщині поступовою, адже важливу роль у ній відігравали й самі партійці. Політики Карой Ґрос та Імре Пожґаї прагнули скинути «кадаристський центр» у партії, що водночас передбачало й лібералізацію режиму. Як і в інших країнах Східної Європи, на перших демократичних виборах переміг не заплямований комунізмом Угорський демократичний форум. Утім, «розморожене» розчарування вже на наступних перегонах привело до влади реформованих в Угорську соціалістичну партію комуністів.
У 2009 році Вацлав Гавел стверджував, що європейському суспільству, яке пережило страхіття комунізму, знадобляться десятиліття на подолання цієї тяжкої травми. Важливо, що Чехія стала першою з країн Східного блоку, в якій керівну до 1989 року Комуністичну партію було визнано кримінальною організацією, а сам режим незаконним. Одначе для батьківщини Гавела, де створена у 1989 році Комуністична партія Богемії та Моравії на останніх виборах дістала третій результат, це вкрай болісно. Хоч партійці й попросили вибачення за дії своїх попередників і не вважають себе їхніми спадкоємцями, саме ностальгія за комуністичним минулим, вочевидь, таки й стала рушієм підтримки цієї політсили на минулих виборах.
Читайте також: Партія-зомбі
Нині наступники компартій у парламентах Східної Європи займають маловпливові позиції (окрім хіба що Чехії). Самі політики, які так чи інакше були членами тих політсил до 1989 року, поволі сходять із політичної арени через вік та запити суспільства. Важливо, що люстрація усунула тих, хто завинив у злочинах комунізму. У більшості країн комуністи перейшли до більш звичного для Європи соціал-демократичного поля, і це свідчить про те, що, переймаючи насаджену СРСР ідеологію, вони не полишали думок про національний інтерес своїх держав. Утім, нинішня війна в Україні розкрила спільні для багатьої цих політиків моменти: страх і водночас любов до Росії та її вождя. Як німець Ґреґор Ґізі говорить про фашистів в українській владі, так і чех Войтех Філіп із Комуністичної партії Богемії та Моравії каже, мовляв, тепер «Україна – неонацистська держава». Цей синдром, вочевидь, зберігатиметься ще довго, і як його можна вилікувати, поки що невідомо.