Коли торік Владімір Путін схиляв тодішнього президента України Віктора Януковича відмовитися від підписання торговельної угоди з Європейським Союзом, одним із пряників був дешевий газ. Величезні обсяги російського блакитного палива, які Україна використовує щороку (а вона марнує дуже багато енергії), продавали б лише по $268,5 за 1 тис. м3, тобто спожиті за весь 2013 рік 28 млрд м3 обійшлися б у $7,5 млрд. Після зимової революції і втечі Януковича газ із пряника перетворився на батіг. 1 квітня президент Газпрому Алєксєй Міллєр заявив, що газ для України подорожчає на 44% – до $385,5 за 1 тис. м3.
Зловісна новина для Європи. За словами Міллєра, Україна вже заборгувала Газпрому $1,7 млрд, і якщо не сплатить рахунки (а без зовнішньої допомоги їй не вдасться цього зробити), вентиль може бути перекрито. У принципі це не повинно жодним чином вплинути на транзит паливо територією України на Захід (див. карту). Але якщо Газпром зменшить його потік, оскільки Україна вже не матиме права на свої 28 млрд м3, однак все ж відбиратиме газ, або якщо повністю перекриє подачу її територією, то постраждає Європа. 24% свого газу вона одержує з Росії, і половина його, тобто 80 млрд м3 щороку, надходить через Україну. У січні 2009-го газогони вже перекривали на два тижні через конфлікт між Україною та Росією, що викликало неабияке занепокоєння на західному кінці трубопроводу.
У найближчій перспективі (кілька тижнів або місяців) такі перебої завдали б менше шкоди, ніж тоді, але на середню (багато місяців або кілька років) Європа лишається дуже вразливою до контролю Росії над постачанням газу. Це одна з причин, чому Путін не чекає від неї рішучих дій у відповідь на анексію Криму або будь-які інші територіальні загарбання, які він, можливо, планує. Але з часом та вразливість, не виключено, зменшиться, а РФ багато втратить, якщо зловживатиме нею.
Дякуємо, що поділилися
Поточний сезон грає на руку Європі, якби газопостачання припинилося зараз. У літні місяці європейські країни не залежать від російського палива (хоча заповнюють ним у цей час свої газосховища). А оскільки остання зима була тепла, сховища повні, як ніколи. Провідний аналітик консалтингової агенції Energy Aspects Річард Маллінсон каже, що країни ЄС мають у запасі 36 млрд м3 газу – це приблизно на 15 млрд більше, ніж на аналогічний момент торік. Сховища Євросоюзу можуть вмістити вдвічі більше газу, їхня загальна ємність – 75 млрд м3.
Така страхова подушка – це добре, але вона не без дірок. Деякі європейські країни мають величезні ємності для зберігання газу. Латвія, наприклад, щонайменше на цілий рік. Інші ж (Молдова, Македонія) не мають їх зовсім. Тому потрібно знайти способи транспортування газу від сховищ до споживачів. Європейська мережа газогонів до цього не надто пристосована. Національні газові компанії віддавна недолюблюють транскордонні сполучні газопроводи, адже вільний потік палива дає більший вибір споживачам, а отже, нижчі ціни. Але тиск із боку ЄС (зокрема, через третій енергопакет, що передбачає лібералізацію ринку) і дедалі більші побоювання – після 2009 року – щодо ненадійності постачання газу з Росії зумовили будівництво нових сполучних газопроводів і помп, які можуть прокачувати паливо у зворотному напрямку.
Польщу і Чехію з 2011 року з’єднує невеличка газова перемичка STORK; роботи над довшою ділянкою потужністю до 10 млрд м3 почнуться ще до 2017-го. Словаччина щойно відкрила газопровід до Угорщини. Німеччина може зараз качати блакитне паливо до Італії, а також Польщі та Чехії. Якщо буде політична воля для забезпечення взаємної підтримки (а це дуже велике «якщо», бо в 2009-му її не спостерігалося), то засоби для цього зараз кращі, ніж раніше.
Проте Естонія, Латвія і Литва не під’єднані до жодного іншого джерела газу, крім Росії. У 2018 році може початися будівництво трубопроводу між Польщею і Литвою, до того часу великі резерви палива Латвії частково захистять від шантажу. У Болгарії також проблема. Майже весь газ вона отримує з російського газогону, який іде територією України, і має обмежені потужності для зберігання (менше ніж на два місяці). Вона поспішає збудувати сполучні трубопроводи до Сербії і до запроектованого термінала для зберігання скрапленого природного газу (СПГ, або ж LNG) у Греції.
Але хоч би якими хорошими були сполучні газогони, допоможуть вони тільки тоді, коли в них буде що закачувати. Якщо газовий вентиль на Україну буде перекрито, що робити, коли спорожніють резервуари?
Хоч як дивно, один із варіантів вирішення проблеми – Росія. Якщо раптом вона перекриє постачання газу через Україну, здебільшого щоб нашкодити останній (і сприймаючи дискомфорт, який змусить замислитися країни щодо потоку в трубі, як додатковий бонус), то, вочевидь, експортуватиме його іншими каналами. Один із них – новий газопровід «Північний потік», прокладений по дну Балтійського моря, – певною мірою був задуманий як такий, що постачатиме газ з РФ до Німеччини. Відтак Росія могла б перекривати вентиль найближчим сусідам, але і далі здійснювати поставки на найважливіший ринок.
Зараз, коли сполучні газогони дають змогу транспортувати паливо із Німеччини на південь і схід, «Північний потік», ймовірно, стане певною мірою перевагою, тим більше що зараз ним перекачують лише близько 30 млрд м3 газу на рік (проектна потужність – 55 млрд м3). Якщо буде вирішено проблеми, пов’язані з регулюванням та торгівлею, і Росія не намагатиметься загострювати ситуацію, решта з цих 25 млрд м3 може ефективно компенсувати дефіцит у разі припинення постачання з України.
Допомога поруч
Знайти альтернативних постачальників газу буде непросто. Норвегія могла б постачати додаткових 10 млрд м3. Після революції в Україні акції її державної енергетичної компанії Statoil підскочили на 7%, зауважує аналітик норвезького банку ABG Сундал Кольєр. Але перспективи видобутку в ЄС обмежені. У Нідерландах громадськість вимагає від держави не збільшити, а зменшити його через занепокоєння підвищенням викидів вуглецю і низку невеликих землетрусів, спричинених розробкою велетенського газового родовища біля міста Гронінген. Газові поклади в Британії теж вичерпуються. Північна Африка виявилася ненадійним постачальником через загрозу тероризму та постійні заворушення. В Італії імпорт блакитного палива з Лівії (колись надійного постачальника) у 2013-му зменшився на 11,9%, а з Алжиру (що переживає сплеск внутрішнього попиту) – на 40%.
Якщо говорити про газ із віддаленіших куточків, то Європа має потужності для збільшення імпорту СПГ. За 2013 рік вона ввезла 45,7 млрд м3 СПГ, що набагато менше, ніж у піковий 2011-й (86,5 млрд). Але тут проблема полягає в нееластичності постачання. Країни-експортери не можуть просто видати на-гора більше блакитного палива; будівництво заводів для скраплення природного газу обходиться в мільярди доларів, тож більшість із наявних уже працюють на повну потужність. І переважну частину своєї продукції вони вже продають за високими цінами в Азії (див. «Вентилі й труби»). Японії потрібен СПГ для вироблення струму, бо після аварії на Фукусімі атомні станції там закрито. Китай намагається спалювати менше вугілля через протести громадськості проти забруднення повітря. На думку аналітиків, Європа могла б знайти ще 10 млрд м3 скрапленого природного газу, але за нього доведеться платити майже вдвічі більше, ніж за російське блакитне паливо.
Інший варіант – виробляти електроенергію з вугілля замість газу. Але опосередкованим наслідком сланцевої революції в Америці стало те, що США тепер експортують дешеве вугілля до ЄС (частково це зумовило зменшення імпорту СПГ). Більшість вугільних електростанцій Європи вже працюють на повну потужність. Можливо, десь ще є куди зростати, а десь застарілі електростанції спалюють дизель, але великих резервів недовикористаних потужностей в електроенергетиці вже немає.
Разом усе це дає приблизно 50 млрд м3. А отже, Європі бракуватиме 30 млрд м3 газу, якщо повністю перекрити постачання через територію України, тобто майже половини щорічного споживання блакитного палива в Німеччині. І навіть це можливо лише за рахунок того, що на газ буде витрачено ще близько $50 млрд; імпорт великого обсягу СПГ за азійськими цінами означає, що іншим продавцям, не пов’язаним довготерміновими контрактами, доведеться також підняти ціни.
В умовах суворої зими ситуація, ймовірно, погіршиться. Проблему може частково розвіяти вітер, враховуючи те, що потужність вітрових генераторів на континенті становить 117 ГВт і далі зростає щороку на 10%.
Замість того щоб ставити під удар свою економіку (в разі дефіциту 30 млрд м3 газу), європейські лідери краще допоможуть Україні розрахуватися з боргами. Це одна з причин того, чому ціни на газ в ній майже не змінилися від початку кризи. Одним із пріоритетних пунктів на порядку денному українських реформ буде впорядкування енергетичної галузі, що відома своїми непрозорими схемами (Україна досі не встановила лічильників на трубопроводах на вході з Росії, що дає підстави сумніватися в усіх розмовах про обсяги та ціни). Вочевидь, МВФ в обмін на кредити вимагатиме зменшення субсидій на енергію, які дають українцям змогу так неощадливо палити газ. Зараз Україна видобуває 20 млрд м3; якби вона витрачала його так ефективно, як деякі країни, то могла б стати більш-менш незалежною.
Європа також шукатиме способів позбутися в майбутньому залежності від Росії. Це завдання ускладнює тенденція до збільшення попиту на газ протягом наступного десятиліття. За даними консалтингової компанії AT Kearney, імпорт зросте від сьогоднішніх 327 млрд м3 до 413 млрд м3 у 2020-му.
Більше і сильніше
У березні урядовці ЄС доручили Єврокомісії до червня підготувати план зменшення енергетичної залежності. Це, вочевидь, послугує імпульсом для розширення газосховищ, а також для будівництва нових, більших сполучних газопроводів. А також може посилити вимоги щодо стратегічного запасу газу в країнах і звернути увагу на ефективність використання енергії.
У центрі уваги опиняться також плани нових газопроводів. Від цього, найімовірніше, відразу постраждає російський «Південний потік», який, як і «Північний потік», мав зменшити залежність газпромівського експорту від України. Цей трубопровід з проектною потужністю в 63 млрд м3, який мали б завершити 2018 року, вже будується з порушенням законодавства ЄС про конкуренцію, тож несхвалення Євросоюзу може фактично знищити його. Відмова від російського газу з «Південного потоку» сприятиме неросійським проектам на зразок Трансадріатичного трубопроводу, який мають закінчити до 2018-го і який постачатиме до Європи 10–20 млрд м3 газу на рік із Кавказу через Туреччину. Зняття санкцій з Ірану може збільшити надходження блакитного палива з цього регіону тим самим маршрутом.
Європа може також розробляти свої поклади сланцевого газу (див. карту), хоча це не панацея для ентузіастів у питаннях енергетичної диверсифікації. Об’єднаний дослідницький центр ЄС оцінює європейські запаси нетрадиційного блакитного палива, що піддаються видобутку, в 11 700 млрд м3 – близько чверті запасів США. Але через законодавство, громадську думку і брак бурового та розвідувального устаткування видобуток сланцевого газу там не такий легкий. За прогнозами енергетичної консалтингової компанії IHS, до 2020-го він не перевищуватиме 4 млрд м3 щороку. Для порівняння: сьогодні у Сполучених Штатах сягає 70 млрд м3. За той самий час видобуток звичайного блакитного палива в Європі й на континентальному шельфі може зменшитися в
10 разів.
Політичний ажіотаж, викликаний думкою про те, як американський сланцевий газ виручить Європу, зазвичай залишає поза увагою практичні труднощі. Насамперед поки що тут немає жодних об’єктів для експорту. Термінал у Сабіна-Пас на кордоні між Техасом і Луїзіаною потужністю до 2 млрд м3 почне закачувати СПГ тільки в 2015-му. Проте зо два десятки заявок на експорт поки що чекають на рішення. Тим часом Міжнародне енергетичне агентство (МЕА) сподівається на справжній бум проектів, що здаватимуться в експлуатацію у 2018–2020 роках. Він доведе загальний експорт американського скрапленого природного газу на початок наступного десятиріччя до 66 млрд м3. Це тішить, але навряд чи вплине на світовий ринок СПГ, який до того часу, за оцінками МЕА, може зрости до 540 млрд м3. До того ж значна частина блакитного палива продаватиметься за високими цінами до Азії, і не лише з терміналів на тихоокеанському узбережжі США, а й із Перської затоки, оскільки з 2015-го нові шлюзи на Панамському каналі дадуть змогу пропускати великі танкери зі скрапленим газом.
Усе це залежить від того, чи знайдуться інвестори. Але не факт, що приватні інвестори поспішатимуть вкладати гроші в дорогі термінали, які можуть ніколи не запрацювати, якщо Європа раптом повернеться до дешевшого російського газу.
І хоча криза в Україні підхльоснула бажання США допомагати союзникам, там є ще внутрішнє лобі, яке вважає, що обмеження експорту допоможе втримати ціни в країні на низькому рівні.
Зарадять тут зміни в технологіях. Термінали для регазифікації скрапленого природного газу різко подешевшали, і тепер покупці можуть за потреби орендувати плавучі термінали, а не будувати дорогі на березі.
У Литві до кінця цього року запрацює новий такий СПГ-термінал південнокорейського виробництва вартістю $325 млн. Проект не випадково називається «Незалежність». На віддаленішу перспективу підприємства зі скраплення, які працюють на електричних двигунах замість величезних турбін, цілком можуть зменшити розміри і капітальні витрати експортних терміналів. Тому на ринку, ймовірно, з’явиться набагато більше СПГ із шельфових і віддалених родовищ.
Позаяк Європа використовує 31% свого газу для виробництва електроенергії (див. «У чому весь сенс»), залежність від Росії можна зменшити також завдяки зміні його технології. Певною мірою це вже робиться з огляду на європейську тенденцію до використання відновлюваних джерел. Але поки що відновлюваній енергетиці потрібна підтримка у вигляді корисних копалин, і газ тут підходить якнайкраще. Об’єднані електромережі допомогли б зменшити потребу в блакитному паливі, полегшивши експорт електрики з ринків, де широко застосовуються відновлювані джерела (як-от Німеччина) у сонячні або вітряні дні, й імпортуючи її за похмурої або безвітряної погоди. Як і зі сполучними газогонами, для утворення таких зв’язків потрібен пан’європейський поштовх. А щоб вони запрацювали у великих масштабах, знадобляться нові цінові стратегії для компенсації власникам теплоелектростанцій, яких відключають від мереж, коли починає надходити «зелена» енергія з-за кордону.
Сполучення між мережами також допоможе змінити одне відновлюване джерело на інше. Гідроелектростанції, як і газові ТЕЦ, можна легко запускати, коли стихає вітер, але поширені вони неоднаково: їх багато у Швеції й особливо в Норвегії, менше в Німеччині та країнах Бенілюксу. Планується до 2020 року створити п’ять нових каналів-інтерконекторів між Норвегією та ЄС потужністю до 5 ГВт (якщо для вироблення 5 ГВт на газових ТЕЦ потрібно близько 10 млрд м3 газу на рік). Норвегія могла б виробляти набагато більше гідроелектроенергії, якби для неї був ринок збуту. А з поліпшенням сполучення між мережами з півдня могло б надходити набагато більше сонячної електроенергії, можливо, навіть і з Північної Африки.
Для того щоб Європа позбулася залежності від російського газу, потрібні політична воля, кошти і майже 10 років. Хоча б якийсь рух у цьому напрямку змінить баланс сил, бо засвідчить фундаментальну істину: насправді Кремлю європейські покупці потрібні не менше, ніж їм – російський газ.
Месники
За оцінками Управління енергетичної інформації США (ЕІА), експорт нафти і газу становить 70% усього річного експорту Росії вартістю $515 млрд і формує 52% федерального бюджету. Роль Європи як найбільшого газового ринку РФ уже дає їй певні важелі. Це можна побачити і з дедалі реалістичнішого підходу єврочиновників до газпромівських прийомів у питаннях монополії.
Нафту (на відміну від газу) легше зберігати, перевозити і продавати. Це означає, що один окремо взятий клієнт має менше простору для маневрів. Але щоб без проблем продавати свою нафту, РФ необхідний доступ до світової фінансової системи. Російським компаніям слід залучати капітал на ринку запозичень. Їхні акції повинні торгуватися на міжнародних біржах. Їм також потрібно здійснювати платежі в доларах (у яких проводяться майже всі міжнародні транзакції в галузі енергетики).
Це дає Європі й Сполученим Штатам значні важелі впливу, якщо вони захочуть ними скористатися. Найбільша нафтова компанія РФ «Роснефть» дуже постраждала б, якби її виключили з лістингу на Лондонській і Нью-Йоркській фондових біржах. Фінансові санкції можуть також перешкоджати Росії продавати нафту третім сторонам. Санкції вже зашкодили Ірану. Не тим, що створили перепони на шляху нафти до споживачів, а тим, що він не міг отримати оплату (хоча ізолювати Росію було б важче).
Теоретично експорт російського газу в Європу – це палиця з двома кінцями. Якщо Москва вирішить і далі здійснювати вторгнення в Україну або спробує реалізувати схожий сценарій у Молдові, Грузії чи країнах Балтії, а Європа відповість жорсткими санкціями, то вона могла б повністю зупинити експорт, завдавши величезної шкоди ЄС. Але це не означало б її негайну, повну і довготривалу перемогу, а ще знищило б РФ як експортера газу. Китай уже висловлює побоювання щодо надійності її поставок. Навіть маючи $475 млрд валютних резервів, Кремль не може утримувати напіврозвалену і неконкурентну економіку без найважливішого – надходжень від експорту.
Шок від аншлюсу Криму має підхльоснути неповоротку європейську політику в питаннях зберігання газу, сполучення газопроводів, диверсифікації джерел постачання, лібералізації ринку, сланцевого газу та енергозбереження. І за всієї антипатії до Путіна на публіці за зачиненими дверима політики визнають, що той, можливо, зробив їм послугу. Вони вже давно знали, як потрібно було чинити. Але просто не хотіли.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com