Європейці по-різному ставляться до ризиків. Група «Воля або смерть» вважає, що ризик жити в неволі під росіянами набагато гірший за смерть. Такі люди готові виборювати свободу й суверенітет, незважаючи ні на що. До них належать насамперед українці, які, власне, зараз цим і займаються. За ними — країни Балтії (Естонія, Латвія, Литва), плюс Фінляндія і Польща. На їхню думку, війна, особливо якщо Україна програє, цілком можлива. Тож відповідно вони й діють. Завжди добре підготовлена Фінляндія (навіть за часів самоомани після 1991 року) засвідчила 2022 року військову і громадянську готовність. Естонія, Латвія, Литва будують фортифікації на східному кордоні. Польща подвоює чисельність своєї армії. Усі ці країни збільшують витрати на оборону, виходячи за межі натівської планки у 2% ВВП. У плані готовності й обізнаності не відстає і Швеція. За нею слідують Данія і Норвегія.
По інший бік — група країн, які не будуть воювати, незважаючи ні на що. Серед них: нахлібники (Ірландія), годівнички (Австрія), плюс ті, чиї лідери з опортуністських чи егоїстичних міркувань вирішили подружитися з Кремлем. Промовистий приклад — Угорщина. Такі країни змовляються з Росією і (у випадку Угорщини) активно розхитують єдність альянсу.
Більшість європейських країн десь посередині. Вони беруть участь у навчаннях НАТО, як-от нинішні Steadfast Defender — наймасштабніші тренування з часів завершення Холодної війни. Вони збільшують бюджети на оборону, нехай і без ентузіазму, запізно й повільно.
Читайте також: Європейська безпекова автономія: Макрон вмикає жовте світло
За умов кризи, ця в’яла середина справляє дестабілізаційний вплив. Уявімо, до прикладу, несподівану російську провокацію проти країн Балтії або Польщі. Скажімо, захоплення невеликої території, здійснене гаданими добровольцями, на тлі кібератак, порушень повітряного простору, диверсій та інших залякувань на найвищому рівні.
Жертви і їхні союзники слушно заб’ють на сполох у відповідь на екзистенційну загрозу. Для них на провокацію треба за будь-яку ціну реагувати рішучо і з болісними наслідками для Росії. Інакше політика стримування й оборони зазнає непоправної шкоди. Тоді наступна атака (і поразка) буде неминучою.
Однак інші країни Європи подивляться на ситуацію інакше, особливо якщо напружаться і злякаються від російських погроз і каверз. Вони закликатимуть до обережності, дипломатії і діалогу. Навіщо ризикувати ядерним знищенням європейських міст заради клаптиків полів у Східній Європі? Та словами справа не обмежиться. Ці країни (скажімо, Німеччина або Бельгія) можуть зупинити підкріплення з заходу на схід, не надавши доступу до своїх залізниць, доріг або повітряного простору. Це не гіпотетичний сценарій: саме так Німеччина вчинила з Україною 2021 року.
Нещодавно цей сценарій видався б занадто драматичним і маловірогідним. НАТО існує для швидкого і солідарного прийняття рішень за умов кризи. Однак пальним для НАТО слугує добра воля американців, а вона, у чому зараз трагічно пересвідчуються українці, запускається лише періодично. Так само, як американська ядерна парасолька необхідна для європейської політики стримування, тиск американців необхідний для єдності Європи. Довіра до США серед європейців істотно похитнулася через схеми в Конгресі навколо пакету допомоги для України. Наслідки вже даються взнаки.
Читайте також: Дилема європейця й російська війна
Британія завдяки Brexit не може заповнити прогалину в процесі прийняття рішень. Франція завдяки політичним і президентським вибрикам не викликає довіри на сході Європи. Німеччина теоретично могла б відіграти таку роль, але це станеться не скоро і не легко. Лишаються європейські інституції — передусім Європейська комісія. Раніше з неї багато кепкували, але зараз на неї покладають усі надії (щоправда тривожно слабенькі) щодо координації оборони Європи. Щодо суперечливої нової посади єврокомісара з питань оборони — аналог високого представника з питань закордонних справ — досі немає згоди, що й казати про пошук кандидатів. Та на столі потенційного посадовця вже наростає гора проблем.