А дарма, адже саме акторська гра – найцінніша частина Завальнюкової постановки, і без бутафорії вона тільки увиразнилася б.
Манірну «Саломею» Оскара Вайльда любили всі театрали початку минулого століття. Передчуття нещастя, що пронизує цю історію, і дияволічний образ маленької принцеси резонували з похмуро-містичним настроєм того часу. Вона пережила сотні постановок, а в царській Росії була заборонена.
Сьогодні Завальнюк убрав канонічну п’єсу в карнавальну стилістику вертепу, театру тіней і масок. За задумом режисера, класичний і народний театри мали поєднатися. Утім, народні витребеньки виправдані тоді, коли актори грають спрощено і пласко, втілюючи деякий умовний характер, як, власне, і працював майданний театр у давнину. Такими є нині видовищні постановки Андрія Приходька та Влада Троїцького.
А ось у Завальнюка персонажі зовсім не пласкі. Їхній психологізм руйнує ритуальність і виводить драму із зони маскараду. Тому примхуваті, яскраві декорації й костюми в дусі авангардиста Фрипульї більше пасували б до абсурдного перформансу, аніж до психологічно напруженої інтерпретації Вайльда. Коли принцеса Саломея надривно зізнається в любові до вуст і волосся Йоканаана, сховавшись за біле рядно, у поле уваги глядача потрапляє те, що мало би лишитися прихованим: рядно висить криво й повсякчас відхиляється, являючи публіці її ноги. Відеопроектор (так, ця вистава мультимедійна) стоїть у самому кутку залу, через що актор «ловить» зображення полотном, замість того щоб зображення знаходило актора. Тетрарх Ірод, якого грає сам Володимир Завальнюк, з’являється на сцені вичепурений, як джазмен Сан Ра, несучи гігантську бутафорську руку, що ледь не падає. Акторам незручно в цих декораціях, вони випадають із образу, щоб щось посунути, поправити, перетягти. Постає питання: навіщо? Бо, як знаємо з народної мудрості, щось бездоганне не тоді, коли нічого додати, а коли нічого забрати. У класичному фільмі Тома Стоппарда «Розенкранц і Гільденстерн мертві» герої шекспірівської п’єси імітують морські хвилі, катаючись по підлозі, й гинуть, випускаючи замість крові червоні хустки. Ці дії підкреслено умовні, але вони захоплюють своїм лаконізмом, тоді як умовність «Саломеї» радше заплутує сприйняття. Коли принцесі врешті приносять жадану голову Йоканаана, то лише… ліхтарик, затулений папером. Безперечно, справжньої голови ніхто не чекав, але після вибухової кульмінації та довгого, переповненого болем погляду роз’юшеної Саломеї така «голова» здається ледь не ошуканством. Загалом замість гіпнотичного дійства в Завальнюка вийшов якийсь розхристаний гротеск.
Якщо ви любите радикальний театральний експеримент і зі смаком відстежуєте «розриви» театральної умовності, можете сміливо брати квитки на «Саломею». Та якщо є прихильником занурення і чистої емоції, найімовірніше, будете розчаровані. На жаль, видовищність і психологізм надзвичайно складно поєднати.