Роман Саші Станішича «Походження» (2019), який нещодавно вийшов українською, порушує кілька питань, актуальних, як на мене, і для України. Походження, ідентичність, мова, пам’ять — на певному рівні просто різні грані людського Я, що проходить карколомними геополітичними колами пекла. Станішич народився 1978 року в місті Вишеград, яке був змушений залишити в 1992-му, коли почалася Боснійська війна. У романі він згадує про свою Батьківщину й родину: «Отак: країни, в якій я народився, більше не існує. Поки вона була, я сприймав себе югославом. Як і мої батьки, які походили із сербської (тато) та боснійсько-мусульманської (мама) сімей. Я був дитиною багатонаціональної держави, плодом і символом віри двох людей, які, приваблені одне до одного, звільнилися в югославському плавильному котлі від обмежень різних походжень і релігій».
Доволі багато українців за сорок теж може повторити: «Країни, де я народився, більше немає». Українці, яким ще більше за сорок, можуть навіть розповісти про ностальгію за СРСР. Хоча це ностальгія не за простором, а переважно за часом: кому ж не приємно згадати свої молоді роки, коли трава була зеленіша, а ковбаса смачніша (гаразд, принаймні дешевша). У плавильному котлі СРСР теж часто утворювалися різнонаціональні сім’ї, однак слово «нація» фактично не вживали. Після 1991 року члени багатьох родин опинилися в різних країнах. Саша Станішич пише про свій досвід так: «Моя сім’я розкидана по всьому світу. Ми розлучилися з Югославією і так ніколи й не возз’єдналися. Те, що я хочу розповісти про своє походження, також пов’язане із цією диспропорцією, яка визначала, де я перебуваю протягом багатьох років: майже ніколи там, де моя родина». І уточнює: «Я не ставлю війні й відстані на карб власне відчуження від родини. Я встановлюю історії як замісну активність між нами. Тим, що взагалі можу і хочу писати ці історії, я завдячую не кордонам, а їхній проникності, завдячую людям, які не закривалися, а слухали».
У 1992 році Станішич із родиною переїжджає до Німеччини, а 2006 року виходить його дебютний роман «Як солдат ремонтує грамофон», написаний німецькою. Книжка одразу стає успішною, здобуває кілька провідних літературних нагород, натепер її перекладено понад тридцятьма мовами. Це роман про те, як молодий боснієць Олександр із сім’єю тікає з Вишеграда до Німеччини. Роман «Походження», зрештою, про те саме. Тож що це — охудожнена біографія чи біографічна художка? В інтерв’ю Тижню він відповідає на це запитання так: «У своїх творах я часто балансую на без того тонкій межі між фактом і вигадкою. Хоча основою часто є особистий досвід, я дозволяю уяві заповнювати прогалини, збагачуючи й розширюючи оповідь. Деякі істини найкраще передавати крізь призму вигадки, пропонуючи, сподіваюся, глибше розуміння, особливо щодо належності й ідентичності, без обмежень фактичної точності. І навпаки, деякі реалії настільки гострі, що їх подання без прикрас має найбільший вплив. Війна є такою реальністю — я не наважився б змінювати там факти».
Щоб розповісти про своє минуле, Станішич багато сторінок приділяє своїй бабусі, у якої була деменція. Частина роману — «Лігво дракона» — це уривки про неї, які посилаються на попередні сторінки, пропонують там прочитати продовження. Зразок фрагментарної свідомості, розірваності тексту як перерваності родоводу. Для автора його книжка — мозаїка, спосіб зібрати власну ідентичність. Пригадати й утвердити, а ще зрозуміти механізми пам’яті. І в цьому ракурсі, на мою думку, ключова теза роману звучить так: «Мої спогади — різновиди туги. Бабусині спогади — різновиди хвороби».
Письменник міркує над тим, що в нинішньому глобалізованому світі говорити про походження дещо «несучасно»: «Я почав думати про своє походження, але довго не визнавав цього. Мені здавалося відсталим, навіть деструктивним говорити про моє чи наше походження в той час, коли походження і місце народження знову слугували ознаками розрізнення, коли наново зміцнювалися кордони, а так звані національні інтереси виринали з осушеного болота дрібної державності. У той час, коли виключення знову стало програмним і виборним».
І річ не тільки в тому, що, хто не знає минулого, той не має майбутнього, а в тому, як їх поєднати в межах однієї людини, однієї родини, однієї держави. Цікаво, що з Вишеградом частково пов’язана доля лауреата Нобелівської премії з літератури 1961 року Іво Андрича, який провів у цьому місті дитинство й у своєму романі «Міст на Дрині» описав Вишеградський міст — історичну пам’ятку XVI століття. Власне, центральний образ — прекрасна метафора водночас і походження, і розходження, зв’язку поколінь і країн. Зв’язку, який може зникнути, і тоді вже тільки література, цей «слабкий цемент», за словами Саші Станішича, має шанс його відновити. І, як засвідчує роман «Походження», навіть вигадати там, де бракує фактів, «перевисловити» й добудувати, з’єднавши час і простір.