Майже два роки Україна захоплювалася героїчною поведінкою в російському полоні Надії Савченко. Країна докладала величезних зусиль задля її звільнення. Партія «Батьківщина», президент, МЗС, парламент і громадянське суспільство не втомлювалися постійно порушувати питання про кремлівську бранку.
І нарешті сталося! Путіна «дотиснули», і він відпустив Савченко додому. Однак щойно вона ступила на рідну землю, з’явилися перші хмаринки на оптимістичному обрії. Публіка була дещо спантеличена дивними проявами в спілкуванні героїні з журналістами, що можна ще було списати на дивакуватість, цілком зрозумілу з огляду на майже два роки перебування в гостях у «старшого брата».
Суспільство було готове їй багато подарувати: і манери фельдфебеля (людина ж бо армійська), і очевидний брак освіти, і зовсім не могутній інтелект, і по-дитячому безпосереднє марнославство, і явно завищену самооцінку (заяви про претензії на президентство), і нездатність фільтрувати свої доволі сумнівні ідеї, перш ніж винести їх на суд громадськості. А ще імпульсивність, надмірну емоційність, залежність від своїх скороминущих настроїв, кумедну категоричність і т. ін., і т. ін., і т. ін. Українці сподівалися, що людина, яка гідно поводилась у російських казематах, внесе щирість і принциповість у геть нещиру й непринципову українську політику з її інтриганством, підкупністю й підлістю. На Надію покладали великі надії, натхненно її ідеалізуючи, приписуючи їй безліч чеснот. Однак героїня дуже швидко поблякла (і майже виключно завдяки власним зусиллям), хоча могла б залишатися шанованою людиною і потроху ставати авторитетним державним діячем. Утім, від неї почали лунати заяви дуже скандальні не тільки самі собою, а ще й тим (і насамперед тим!), що вони дивовижним чином збігалися з політичною і дипломатичною лінією Кремля.
Читайте також: Надія уповільненої дії
Савченко стверджувала, що вони («ДНР» і «ЛНР») б’ються проти Порошенка, як учасники Майдану билися проти Януковича. Вона чомусь не побачила очевидних і дуже важливих відмінностей. Заколотники — колаборанти «ДНР» і «ЛНР» воюють російською зброєю, на російські гроші, під командою російських офіцерів, за участю регулярних російських військ, а нерідко й під прапором Російської Федерації, публічно декларуючи своє бажання приєднатися до неї. Звісно, з патріотичним українським Майданом це не має і не могло мати нічого спільного. Надія, окрім того, заявляє, що кремлівські маріонетки Захарченко і Плотницький — це такі собі поважні діячі, з котрими можна мати справу за столом переговорів. Що із цих заяв випливало? А те, що ніякої російської агресії нібито немає, а йдеться про внутрішній український конфлікт, який можна залагодити в Донецьку й Луганську (без виведення російських військ, «котрих там немає»), а Російська Федерація і Путін тут узагалі ні до чого, бо вони, лише виходячи із суто «гуманістичних міркувань», надають послуги посередника й гаранта діалогу. Це те, що постійно проголошують господар Кремля, шеф МЗС РФ Лавров і представник РФ в ООН Чуркін. І що тепер в Україні озвучує Надія Савченко…
А українське суспільство стало заручником несамовитої популяризації цієї жінки. Так, ніхто не сперечається. Її, як і будь-якого українця, що потрапив у пазурі Кремля, треба було рятувати. Але чи варто було відразу давати звання Героя України? Робити її депутатом парламенту, членом Парламентської асамблеї Ради Європи? Чи не забагато на її бідну слабку голову?
А урочиста зустріч відразу ж після повернення в Україну в Адміністрації президента… За що таке вшанування? За те, що потрапила в полон? Полон не злочин. Таким він уважався лише в деяких східних деспотіях та Радянському Союзі. Навіть у нацистській Німеччині своїх полонених не вважали зрадниками. Але полон не є подвигом, хоча, зважаючи на оцінки вітчизняних ЗМІ, останнім часом починаєш відчувати протилежне. З кожним випадком потрапляння українського військовослужбовця в полон до ворога треба конкретно розбиратися. Одна річ — вимушений полон. Давні римляни, народ-воїн, навчали своїх легіонерів: одного ворога перемагай, на двох нападай, від трьох захищайся, чотирьом здавайся. Проте добровільна здача в полон — це безумовний військовий злочин і порушення присяги. Тільки вичерпавши всі можливості спротиву, військовослужбовець може здаватися.
А в Україні від 2014 року полон чомусь апріорі вважається чимось мало не героїчним. Чи з’ясовують відповідні відомства, за яких обставин військовий опинивсь у полоні? Як там поводився, чи не був завербований спецслужбами супротивника, адже полонені — це ідеальна база для вербування агентури, було б наївно розраховувати, ніби ФСБ, ГРУ, Служба зовнішньої розвідки РФ такі непрофесійні, що нехтують цією чудовою можливістю. Є дані, що компетентні українські органи таки намагаються все те з’ясувати і з кожним, хто перебував у російському (казки Савченко про суверенітет «ДНР» і «ЛНР» не повторюватимемо) полоні, проводяться співбесіди й допити. Проте чомусь саме з Надією Савченко таких заходів, усупереч правилам, організовано не було. Не варто забувати, що ми робили свої висновки про героїню переважно із сюжетів московського телебачення, котре чомусь давало Надії змогу демонструвати великий тризуб на грудях і поведінку в стилі Ґеорґія Димитрова на Лейпцизькому процесі. Ні Сенцов, ні Кольченко, ні Карпюк, ні інші українські бранці такої можливості чомусь не мали… Понад те, українським полоненим (це реальні випадки) відрубували руки, якщо там були татуювання із тризубом.
Читайте також: Порошенко прокоментував таємні переговори Савченко з ватажками «ДНР/ЛНР»
Якщо подивитися, послухати й почитати вітчизняні ЗМІ, то може скластися враження, що головною метою української нації в цій війні є не забезпечення незалежності, суверенітету й територіальної цілісності України, а звільнення полонених. Так, з огляду на електорально-політичний піар це дуже важливо, бо йдеться про чутливий момент для багатьох громадян. Але це менш важливо, ніж перемога України у війні, бо для нас альтернативою перемоги можуть бути лише капітуляція і втрата державності. Згадаймо, що й країни традиційної демократії — США та Велика Британія — і в Першу, і в Другу світову війну питання полонених не ставили на перше місце, не намагалися їх визволити за рахунок принципових поступок супротивнику, не піддавалися на шантаж. І, до речі, звільнення та обмін полоненими під час бойових дій майже ніколи не практикувалися, це відбувалося вже після війни… Нині в Україні активно поширюється (зокрема, і стараннями екс-полоненої Савченко) провокативна ідея «рятувати полонених за будь-яку ціну», підтримувана багатьма ЗМІ та громадською думкою (під потужним медійним впливом), що може мати важкі наслідки для держави. Бо ціна ця виявиться надто високою. Героїзація полону загрожує зсередини деморалізувати і зруйнувати Збройні сили України.
Бо з огляду на особисте виживання здатися ворогу в полон є значно кращим варіантом, ніж жертвувати своїм єдиним безцінним життям. Однак якщо максима такої поведінки стане, за словами філософа Канта, «основою загального законодавства», себто так почнуть учиняти всі чи принаймні багато військовослужбовців, то ЗСУ розваляться. Поза сумнівом, своїх полонених треба рятувати за найменшої нагоди, але не будь-якою ціною. І бажано, щоб серед захисників України було якомога менше охочих здаватися. Від цього залежить, чи вистоїть наша держава у війні. Адже не можна міняти полонених на Україну, на її свободу, бо то дуже нерівноцінний обмін. На щастя, у цій сфері поступово відбувається процес нормалізації та повернення до здорового глузду, що проявилось у справі полковника Без’язикова, українського військового розвідника, який за дивних обставин потрапив у російський полон, потім був звідти визволений і мав честь зустрітись із президентом Порошенком у цілком героїчному антуражі, сказати б, у стилі Савченко-2. Однак тепер з’ясувалося, що до потрапляння полковника в полон і його поведінки там є чимало запитань. До речі, не бракує їх і до того, як потрапила до росіян Надія Савченко… Нині триває ретельна перевірка щодо полковника Без’язикова.
Читайте також: Комітет з Нацбезпеки закликав СБУ перевірити інформацію про таємну поїздку Савченко до Мінська
Українське суспільство, що було зачароване Надією Савченко, нині з такою самою силою розчаровується. Але звинувачувати українці можуть лише себе самих. Ніхто не змушував зрікатися здорової обережності, природної в умовах війни підозрілості, нормального скепсису. Наївно було розраховувати, що Путін відпустить свою бранку щиро й без якихось підступів. Згадаймо, як він відпустив олігарха Ходорковского і як той тепер обґрунтовує старанно й переконливо «російський» статус Криму. Мовляв, поцупили, але повертати не можна.
Не треба ліпити собі кумирів із неякісного матеріалу. Не слід захоплено кидатися на яскраві приманки, не з’ясувавши їхнього походження та «кредитної історії». Таких принад накидатимуть іще багато, найближчим часом в українському політикумі треба очікувати появи багатьох нових азефів і попів гапонів, хоч і давньотрадиційних не бракує. Колись римляни казали своїм лідерам: «Нехай консули будуть пильні!». Це добре й корисне побажання українському суспільству, що воює.
А колишня героїня дедалі більше перетворюється на щось подібне до Наталії Вітренко. Напевне, з таким самим політичним підсумком.