Повномасштабна війна проти одвічного московського ворога явила світові справжнє диво, що реалізувалось у волі української нації до спротиву в абсолютно несприятливих умовах. Попри тридцятилітнє нищення воєнного, економічного, духовного, культурного й будь-якого іншого потенціалу відновленої Української Держави, нація зуміла власною кров’ю вибороти шанс на зміну невтішних тенденцій попередніх років.
Зразки героїзму наших воїнів на полі бою яскраво суперечать ницості політичних діячів, що десятиліттями стояли на чолі грабунку України. Зі здивуванням нація побачила, що тисячі її синів — справжні аристократи духу, для яких обов’язок і дисципліна стоять вище за особистий інтерес. Вони власним прикладом довели, що гідні й спроможні творити сильну Українську Державу.
В умовах жорстокої війни за виживання ми ще гостріше усвідомили заповідь ідеології українського націоналізму, яку сформулював Микола Сціборський у своїй «Націократії»: «Все те добре, що добре для блага, сили й розвитку моєї нації; все те зле, що цю силу й розвиток послаблює». Через призму подій російсько-української війни почали чітко розрізняти, що «добре» й «зле» з того, що відбувалося в минулому, діється нині й може статися в майбутньому.
Багато років нам закидали, ніби ми нездатні до побудови сильної країни через менталітет, відсутність еліти, відсталість економіки й інші абсурдні чинники. Однак від самого початку Україну поставили в неприродні для неї умови, за яких стрімкий поступ як в окремих сферах, так і загалом виявився неможливим.
Заміну комуністичного ладу на режим представницької демократії з ринковою економікою в Україні можна певною мірою порівняти з перетвореннями, які спричинила Французька революція. У Франції в 1789–1793 роках відбувся швидкий перехід від старого ладу до умов, що нагадують нам сьогодення: скасували суспільні стани й класові привілеї, усі громадяни здобули можливість вільного працевлаштування й переміщення в межах країни. Однак незмінною залишилася одна деталь: власники великого капіталу не тільки не стали біднішими, а й примножили свої статки. У новій дійсності вони вже не були обмежені владою монарха або родовими традиціями, ще й дістали можливість завдяки своєму багатству впливати на нову республіканську владу, ставши олігархами в сучасному розумінні цього терміну.
На відміну від Французької революції, де тисячолітній природний лад замінили на протиприродний демократичний конструкт, в Україні на зламі 1990-х один неприродний порядок прийшов на зміну іншому. Аналогічно до подій у Франції колишня партійна номенклатура протягом кількох років сформувала новий олігархічний клас, що наклав непіднімне ярмо на економічне й політичне життя нації. Завдяки медійному та адміністративному ресурсам власники великих капіталів забезпечували потрібний склад уряду й парламенту та, відповідно, ухвалення рішень у своїх інтересах. Це природа так званого демократичного режиму: носієм суверенітету проголошується абстрактний народ, тобто кожному громадянину буцімто належить невелика частка цього суверенітету. На практиці ж виходить так, що реальним сувереном стає меншість, якій належить господарська сила, що переростає в політичну.
Отже, українські панівні кола на десятиліття виявилися відірваними від власної нації. До сьогодні владні інститути в полоні примітивної, безтрадиційної ідеології, характерної для бездержавних суспільств, яка до того ж змінюється залежно від чинної кон’юнктури.
Читайте також: Четвертий рік воєнної економіки: аналіз державного бюджету — 2025
Позаяк російсько-українська війна триває вже одинадцять років, ми бачимо її незаперечний вплив на відновлення самоусвідомленості громадян. Багатомільйонна нація у своїй сукупності нарешті починає розуміти себе по-справжньому українською. Утім, органи влади часто діють всупереч цьому процесу, набуваючи тільки символічних, але не сутнісних ознак української самобутності.
Зумовлені великою війною перетворення дають нам можливість спрямувати хід історії в тому напрямі, який стане фундаментом для поширення сили, слави, багатства й простору Української Держави. Для розуміння того, куди ми маємо рухатися, варто згадати оригінальне визначення терміну націократія, яке дав Микола Сціборський: «Націократія — це режим панування нації у власній державі, що здійснюється владою всіх соціально-корисних верств, об’єднаних — відповідно до їхньої суспільно-продуктивної функції — в представницьких органах державного управління».
«Панування нації» не варто ототожнювати з облудною «владою народу», про яку говорить демократія. Чинний демократичний лад створює умови для калейдоскопічної зміни владних еліт, що найчастіше представляють інтереси олігархічних груп, але аж ніяк не нації.
Без сумніву, дотримання національного інтересу є обов’язковим в усіх сферах, зокрема і в економічній. Домінантна в Україні часів відновленої незалежності олігархічна модель на початок повномасштабної війни зазнала мутацій, що проявлялися в заволодінні українськими активами як внутрішніми фінансово-промисловими групами, так і глобальним капіталом міжнародних компаній.
Інтереси нації вимагають категорично іншого підходу до організації національного господарства. Насамперед держава мусить мати контроль над життєво важливими для розвитку й оборони галузями: енергетикою, видобувною, хімічною і важкою промисловістю тощо. Передача підприємств цих галузей в руки олігархів чи іноземців і відсутність державного контролю призвели до того, що Україна перейшла від статусу виробника широкого асортименту готової продукції до сировинного придатка спочатку росії, а нині — ЄС та інших країн.
Поруч із певним рівнем участі держави в господарському житті природний інтерес нації — це збереження високого рівня економічної свободи. Приватна власність і можливість реалізувати свій підприємницький потенціал століттями були вартостями, до яких прагнули українці. Історія економіки в різних країнах світу свідчить, що здоровий баланс між авторитетом держави й індивідуальною свободою приносить економічне процвітання.
Читайте також: Боргова криза: чому повернення державного боргу України залежить від міжнародних партнерів
Проста й геніальна модель американського економіста Артура Лаффера доводить, що збільшення податків та адміністративного тиску на бізнес призводить до протилежного ефекту — зменшення доходів держави. Згідно з моделлю, суспільство має певний рівень терпимості до державного тиску, перевищення якого призводить до негативних явищ: тінізації економіки, поширення корупції тощо. Наприклад, якщо оподаткування перевищує певний критичний рівень, громадяни кидають усі зусилля на те, щоб уникати сплати податків. І навпаки: якщо податки невисокі й бізнес не під гнітом уповноважених органів, населення охоче надає державі те, чого вона потребує.
Нова реальність безперервного воєнного протистояння штовхає нас до усвідомлення того, що політико-економічні інтереси української нації не можна реалізувати в умовах міжпартійної боротьби. Замість балачок про неприпустимість жорстких дій правоохоронної системи проти антиукраїнських елементів нація має згадати гасло: «Держава — понад партії, нація — понад класи». Націократія вимагає планомірного розгортання державотворчих процесів, а не шкідливого угодовства, що процвітає в партійних групах. Україна має на постійній основі досягнути того стану, якого на короткий час набула наша нація одразу після початку повномасштабної війни: забувши про політичну боротьбу, усі українці злилися в прагненні до перемоги над ворогом. Утім, щойно гострота загрози пішла на спад, політичні гравці повернулися до свого звичного стану взаємопоборювання.
Сьогодні ми маємо таку силу, що здобула безумовне право стати провідною елітою держави — українське військо. Маючи повну довіру нації, представники мілітарної сили мусять очолити національні органи влади на всіх рівнях, у такий спосіб створюючи умови для переходу до бажаного устрою.
Панування нації не призведе до тоталітаризму. Навпаки, українці здобудуть значно більше свободи для реалізації свого творчого потенціалу, позбувшись панування олігархічно-партійних груп. Націократична Україна не терпітиме чинного радянського адміністративно-територіального устрою, організованого колись у межах заходів придушення спротиву окупації. Один із варіантів його зміни, що був би відповідним і традиційному ладу, і сучасним викликам, — традиційний військовий поділ на полки. Кожний з них стане центром для щонайменше одного великого військового з’єднання, а очолять їх герої-переможці, які кров’ю заслужили авторитет всієї нації.
Читайте також: Воєнні рейки для української, американської та російської економік
Реалізація описаних кроків покладе початок перетворенню України на потужну силу, здатну як навести лад всередині країни, так і розпочати шлях до регіонального військово-політичного лідерства. На відміну від Франції, Німеччини й інших провідних сил минулих десятиліть, які піддалися хворобі культурного марксизму, українці мають перебудувати державу на основі здорового націоналізму, мілітаризму та власної традиції.
Історія боротьби українців за власну державність підтверджує той факт, що за сотні років мало що змінилося. Ми досі маємо жорстокого ворога на сході, який хоче знищити не лише нас самих, а й пам’ять про наше існування. Утім, є країни, що ситуативно стають на наш бік, але ніколи не забувають про власні інтереси. Нарешті є українці — нащадки древньої Русі, які дивом зуміли зберегти свою традицію, пронісши її через тисячу років випробувань.
Поза сумнівом, як і раніше, наше майбутнє залежить тільки від сили нашої нації: воєнної, ідейної, духовної тощо. Саме тому ми не можемо дозволити собі покладатися на систему організації держави, яка ці сили послаблює. Отримавши чудовий шанс утілити бажані зміни, українська нація має стати на шлях, що наблизить її до величі й панування на власній землі.