На морозі біля будівлі вищого законодавчого органу Росії один хлопець розгорнув плакат «Ні війні!», поруч тупцювали ще троє-четверо протестувальників. По той бік вулиці застигли чотири автозаки, навколо яких крутилося з півсотні «космонавтів». Побачивши людину з гаслом, вони видали переможний крик індіанців і, зграєю кинувшись на неї, миттю заштовхали до машини із ґратками. Решта учасників виступу включно зі мною потопталися ще хвилин 10, тоненько прокричали «ганьба!» сенаторам, які виходили після трудового дня з будівлі, а потім довго розмовляли з поліцейським майором про сенс життя.
Того самого вечора розсіялася решта ілюзій, які ще дивом затримувались у мозку. Стало остаточно зрозуміло, що Путін оголосив війну нам. Не Україні – Росії, мені особисто, моїм друзям, дітям і майбутнім онукам, здоровому глузду. Щоправда, це ще перед Донбасом – тоді у планах був тільки Крим.
Пустка на вулиці біля Ради Федерації була кричуща – вона волала про те, що в цій іще не початій громадянській війні перемагають Путін та його вічно мінливі, але завжди космічні відсотки. Люди й надалі сиділи того суботнього вечора біля телевізорів, слухаючи кісєльових-соловьйових-пушкових, ліниво сперечаючись або ж радісно повискуючи на знак згоди.
Звичайно, якщо намагатися бути точними, то нам оголосили громадянську війну набагато раніше, найпізніше у 2000-му, і зроблено це було дещо незвичним для такого випадку чином: «Я втомивсь, я іду». Волюнтаристичне рішення Єльцина, що старів, хворів і спивався, прийняте під тиском протиборчої сторони, поклало початок наступу на здоровий глузд. Президент оголошував спадкоємця, перекреслюючи 20 років демократичних потуг і надій. Потім, через кілька років, останній призначить собі вже свого наступника, вибравши для ролі дупи, яка чотири роки триматиме його крісло теплим, відомого місцевого дурника. Усе почалося ще тоді, просто ліньки було помічати: ну подумаєш, яка різниця, Єльцин там чи Путін? Усі одним миром мазані. Але ось тоді проскочило, тоді стало зрозуміло: із цією країною можна робити що завгодно, як із гумовою лялькою, вона стерпить. Це була підготовка до війни. Вона пройшла успішно.
Читайте також: Про скло та звіра
Потім було ще багато невеличких бойових дій проти власного народу: Ходорковскій, Pussy Riot, нескінченна фальсифікація виборів, в’язні 6 травня, «симфонія церкви й держави», усілякі «дрібнички» на кшталт підвищення цін на ЖКГ тощо. І коли в Росії це викликало тільки гнівні пости в соцмережах та статті в поки що вцілілій опозиційній пресі, то в Україні схожі дії влади породжували масштабну, всенародну, стійку й щораз більшу ненависть, помножену на бажання все змінити в державі. Так піднялася Помаранчева революція. Коли її результати виявилися поховані бездарними політиками, влада в Києві повернулася до Росії. Але з Україною так не минеться – знову посилилося бажання скинути негідників. Що й сталося в лютому 2014-го, почавшись у листопаді 2013-го з побиття молодих активістів Євромайдану.
У 2004-му Путін був президентом, у 2014-му – вже монархом. Майдан він сприйняв як бунт у провінції. Спершу під шумок вихопив Крим, що стирчав із кишені заклопотаної іншими справами України, а через місяць узявся власне втихомирювати заворушення, почавши, природно, зі Сходу.
Читайте також: Інформаційне сміття
З весни 2014-го Росія конає від громадянської війни. Безпосередньо бойові дії точаться на території України, гинуть мирні жителі, руйнуються їхні будинки, українські солдати віддають життя, захищаючи свою землю. Російські, щоправда, вмирають теж, і, мабуть, їх теж шкода, якщо дивитися на це з позицій вищого гуманізму. Зрештою, через багато років ми почали жаліти й німецьких вояків, що гинули на фронтах Другої світової за непомірні амбіції та бездарність політиків.
Зло, на відміну від добра, дуже різноманітне, з кожним новим витком цивілізації воно пристосовується до умов і, мімікруючи, шукає для себе щораз нові форми. Отар Іоселіані зняв про це чудовий фільм «Розбійники. Глава VII». Хто не бачив, подивіться: це якраз про хитромудрість зла, його здатність пристосовуватись і носити в різні часи різні маски.
Іще кілька років тому уявити собі, що громадянська війна може точитися на території іншої держави, було немислимо. Але події останнього року показали, що в деяких випадках це зручний і безболісний формат. Для багатьох у Росії Майдан став символом свободи, а для російських високопосадовців то вже посягання на їхню вічну владу. Нехай у когось там існують свої символи, але їх не має бути видно в Росії, інакше рано чи пізно самою Болотною не обійдеться. Введення військ в Україну було відчайдушним жестом переляканого диктатора, чия картина світу вмить рушиться, а на обрії починають вимальовуватися вороги. На той момент він уже засвоїв: супротивника навіть не конче знати в обличчя – його треба просто якомога швидше знищувати. І навряд чи аж так сильно він боявся російського Майдану. «Болотна справа», що почалася за два роки до того, показала: російська опозиція куди серйозніше зайнята своїми справами у Facebook, ніж реальним захистом свободи в країні. В’язні Болотної вже сиділи, і дуже-дуже потихеньку про них почали забувати.
Але здоровий глузд навіть у Росії ніхто не скасовував. Нехай у Facebook, нехай на сторінках і частотах уцілілих опозиційних ЗМІ (в «Новой газете», на «Радио Свобода»), але голос розуму все-таки чутно. Боротьбу проти здорового глузду, а не проти конкретних опозиціонерів із їхніми однодумцями – ось що затіяла російська влада навесні 2014-го. Це на нього розгорнули наступ по всіх фронтах, а отже, й на мисляче населення Росії.
Війна на Донбасі потрібна Кремлю виключно для того, щоб підтримати порядок у власній країні. Це для влади РФ щось на кшталт національної ідеї: будь-який конфлікт за кордоном якнайкраще допомагає знайти зовнішнього супротивника. Адже без ворога Росія, як з’яcувалося, не може. Вона намагалася не мати його на міжнародній арені аж 20 із гаком років, але ні, не вийшло. Держава почала просідати, руйнуватися, виходити на Болотну й захищати Навального. Тому вдертися в Україну зі зброєю для Путіна означало: 1) виявити незгодних; 2) решту населення згуртувати на основі ненависті водночас до зовнішнього («хохли», «піндоси», «Гейропа») і внутрішнього («п’ята колона») ворогів.
Читайте також: Як російські війська 23 серпня заходили на Донбас
І те, і те зробити виявилося дуже легко – достатньо було мобілізувати телебачення. Шалена брехня про Майдан, «хунту», «Правий сектор», пізніше – про карателів, розіп’ятих хлопчиків та українських солдатів, які зігріваються кров’ю дітей, завиграшки перетворила російське суспільство на охоплену ненавистю зграю. Принцип «розділяй і володарюй» відмінно спрацював не тільки на рівні суспільства – він розвів по різні боки барикад сім’ї, котрі доти жили в мирі й злагоді. Батьки, що проводять вечори перед телевізором, виявилися ворогами власним дітям, які читають українську пресу, слухають «Эхо Москвы» та «Радио Свобода». Сини й дочки, прихильники «фашистської київської хунти», метають на адресу матусь і татусів отруєні стріли зі словом «ватнік» на вістрі й намагаються якомога рідше їх відвідувати.
Росію тіпає від ненависті. Причому, зазначимо задля справедливості, обидві сторони. Якщо очевидна більшість громадян сповнюється злоби супроти зовнішнього ворога, то меншість, ота сама «п’ята колона», здригається від ненависті до неї як головного призвідника війни – і цивільної, безкровної, і тієї кривавої, що її РФ розв’язала на Сході України. Серед опозиційної частини російського суспільства теж від певного часу панує принцип «хто не з нами, той проти нас», а найменші спроби закликати до спокою та діалогу наражаються на звинувачення у продажності й сприянні режимові.
Атмосфера в країні за рік змінилася до невпізнання. І без того не надто терпимий російський народ заполонило понуре божевілля. В країні створюються «антимайданні загони», церква випереджає навіть найнавіженіших депутатів за радикальними висловлюваннями, бути гомосексуалістом знову стає небезпечно, щораз більше молодих виходять на марші з портретами Сталіна, а насаджуваний державою «патріотизм» перестав допускати бодай найменші проблиски критичної думки в офіційному просторі. Гримлячи «духовними скріпами», країна стрімко рухається в середньовіччя.
Поки що громадянська війна триває на території сусіда. Як співається в одній пісні Шевчука, «война бывает первая и больше не кончается». Коли Україна вижене «відпускників» зі своєї землі, куди їм податися? Наступне поле битви готове.