Цьогорічну фокус-тему Книжкового Арсеналу сформульовано як «Оптимісти скептики». Що дає можливість говорити про ці дві різні групи як про певну спільність?
— Тема трансформувалася від минулого року. Торік Книжковий Арсенал мав відбутися з фокус-темою «Скептики оптимісти». Певний виклик було задумано в тому, який сполучник чи знак поставлять відвідувачі фестивалю. Ми навіть хотіли робити опитування, де люди могли б обирати власні варіанти: «скептики й оптимісти», «скептики не оптимісти», «скептики, але оптимісти», «скептики = оптимісти» тощо. Нам було цікаво, як люди на це дивляться. З оптимізмом ніби все зрозуміло: загалом людям хотілося б завжди бути оптимістами, але їх дуже часто щось зупиняє. Ми прагнули піти від цієї типової антиномії, типового протиставляння «оптимісти-песимісти». Це видавалося стереотипним та, може, й банальним. Тому ми оптимістам протиставили не однозначних песимістів, переконаних, що все буде погано, а скептиків, тобто тих, хто до всіх новацій, планів чи перспектив ставиться обережно. Фактично, це протиставлення бадьорих і обережних.
Торік ми були певні, що ці групи потрібно якось зближувати. Треба, щоб оптимісти у своїх планах трошки озиралися на скептиків і зважали на здоровий глузд, тверезий погляд, критичне мислення. Водночас скептикам варто добре перевірити погляди, плани, оцінки й давати шлях оптимістам або своєму внутрішньому оптимізму рухатися далі. Ми не могли уявити, що відбудеться впродовж року. Загалом у цей час більшість тих, хто були залучені до обговорення фокус-теми, перебували радше на полюсі скептичного сприйняття. Вони казали: «Ну який оптимізм? Оптимізм — це щось таке дитяче, наївне». Після вибуху коронавірусної хвороби, поширення пандемії, після локдаунів, хоч це й дивно, але оптимістів побільшало. Тих, хто вважає, що оптимізм мусить бути й у фестивальній фокус-групі, і загалом у житті. Адже оптимізм — це, вочевидь, бажання рухатися наперекір обставинам, навіть якщо вони дуже й дуже важкі. Насправді впродовж року з волі обставин нашу філософську опозицію «оптимісти чи скептики» було знято. Відбулося зняття, синтез тези й антитези, тому нова фокус-тема — «Оптимісти скептики». Думаємо, вона відбиває складний внутрішній стан, світогляд багатьох людей. Ми хочемо залишатися оптимістами, але водночас здоровий глузд у багатьох випадках нас перепиняє й заступає.
Кожна фокус-тема Книжкового Арсеналу об’єднує низку подій, які формують дискусію, широке обговорення проблемних питань. На які теми дискутуватимуть цьогоріч?
— У цьогорічній фестивальній фокус-темі є вісім подій. Круглий стіл «Оптимісти, скептики й раціоналісти: чому українцям складно бути здоровими?» — розмова Дарки Озерної, Оксани Мороз, на якій головуватиме Андрій MedGoblin — відомий блогер, що займається питаннями здоров’я. Це розмова довкола дисбалансу, що стосується ситуації з пандемією, з реакцією нашої медичної системи на неї, з уявленнями українців про медицину, довіру до неї, лікування та самолікування. Така розмова важлива, бо зараз різні міркування про безпеку себе самих, своїх близьких, нації загалом, безпеку медицини та здоров’я надзвичайно актуальні, вони у фокусі. Розмова, поміж іншим, стосуватиметься різних упереджень і забобонів. Через пандемію та ситуацію, що склалася, у наших громадян оприявнилося внутрішнє середньовіччя, коли на лікаря, який прийшов лікувати, дивляться, як на якогось шарлатана абощо. Момент довіри до лікування, сама ідея цього, втручання в організм, боротьба з хворобами — чи працюють раціональні алгоритми в такому разі? Це дуже важливе коло питань. Звісно, крізь таку призму можна побачити ставлення й до здоров’я політичного, ментального — наскільки й там ми підвладні забобонам і чи готові з ними боротися.
Хочу звернути увагу ще на кілька подій цьогорічної фокус-теми. На Книжковому Арсеналі звучатиме білоруська тема, є декілька перекладених з білоруської книжок. Маю на увазі твори Владіміра Орлова в перекладі Олександра Ірванця — антологію, що виходить у видавництві «Люта справа». Сподіваємося, що прибуде низка білоруських авторів. Відбудуться різні читання та презентація, але однією з центральних подій цьогорічної фокус-теми стане розмова білоруських авторів, яких об’єднала книжка інтерв’ю, організованих Українським ПЕН-центром. Ідеться про Андрея Хадановіча, Альгерда Бахарєвіча, Юлю Цімафєєву та інших. Це надзвичайно цікава й важлива подія. Ще одна суголосна розмова — «30 років незалежності. Ресурс оптимізму» — public talk правозахисників, які вивчають український дисидентський рух 1960-х років. Як поєднані ці дві події?
Якщо ми подумаємо про ситуацію українства, усвідомлення нації, відчуття тотожності з українським (мовою та багатьма іншими речами) у 1960-х роках, то побачимо, яким значним був скептицизм щодо цих питань. Стуса, Чорновола, Сверстюка, Горську, які виступали, яких вважали мало не міськими божевільними. Їм казали: «Та чого ви хочете? Яке українство? Усе нормально, попереду світле майбутнє. Живіть, радійте, які там проблеми?». Те саме можна було говорити й про Білорусь ще півтора-два роки тому. Ми побачили наочно, що це міф, що є скептичне ставлення: «Та яка Білорусь? Є Бацька, все нормально. Він собі править і правитиме ще сто тисяч років. Що ви ото робите? Вам нічого не вдасться під біло-червоно-білим прапором. Вас горстка, маленька шопта. Нічого ви не досягнете». Але відбуваються мільйонні акції протесту в містах, і вони долають цей скептицизм, оцю обережність, «здоровий глузд», та, вочевидь, залучають якийсь ресурс оптимізму. У цих обох подіях звучатиме запитання: що не дало дисидентам, правозахисникам у 1960-х роках зневіритися, що їх підтримувало, коли вони пішли до в’язниць і на заслання, що дало їм силу й далі боротися та врешті досягти мети незалежності України? Те саме можна адресувати сьогодні білоруській ситуації: що додає їм оптимізму й сили протистояти тому монстру, яким є зараз білоруська держава? І вочевидь, що дає підстави вірити, що насправді цей монстр крихкий, що йому залишилося недовго?
Ці теми покликані розгорнути ті згадані вище події, але натяки на них містяться і в інших заходах Книжкового Арсеналу. Зрештою, не забуваймо про лекцію Оксани Забужко «Оптимізм української історії», яка покликана глобальніше глянути на проблему. Ітиметься про загальну українську історію, сповнену плачів, у якій ми рухаємося від поразки до поразки, плачемо та зневірюємося, але попри багато століть утисків і переслідувань наші нація та мова й далі існують. Вочевидь, ми маємо де брати оптимізм. Чи можемо ми сьогодні зневірюватись і нарікати, якщо в значно гірших ситуаціях люди не зневірювалися, а рухалися далі?
Оптимізм в українській історії присутній, але чому про нього так мало говоримо?
— У будь-якому разі, це буде намаганням долати стереотипи й означувати українську історію з іншого боку. Ми ж розуміємо: якщо говоримо про Визвольну війну Богдана Хмельницького, то можна плакати над Берестечком, а можна писати про Жовті Води, Пилявці, Зборівську битву, де внаслідок перемог Україна здобула правове, юридичне визнання як держава і стала однією з-поміж когорти європейських. Виникає запитання, десь таки дотичне до критики Оксани Забужко поеми «Берестечко» Ліни Костенко: де наша поема «Жовті Води» чи «Зборів»? Тут справді треба змінювати парадигму мислення або доповнювати її. Гаразд, не можемо сказати, що в нас не було поразок, але були й перемоги. Це стосується й історії нації, і особистих історії та біографій.
Переконаний, що Оксана Забужко у своєму виступі на Книжковому Арсеналі шукатиме отих джерел оптимізму. Це можна зрозуміти, якщо стежити за її працями: вона всюди намагається виламати Шевченка, Франка та Лесю Українку зі стереотипної ніші «Кобзар, Каменяр, дочка Прометея», у яку їх запроторили. Їй тут є що сказати й на що покликатися. Найновішу її полемічну книжку «Як рубали вишневий сад, або Довга дорога з Бад-Емса» буде презентовано на цьогорічному Книжковому Арсеналі. До 14-томного проєкту видання повного зібрання творів Лесі Українки вона також була причетною. Нам треба змінити оптику, призму, крізь які ми дивимося. Можна концентруватися на тому, що Леся Українка — хвора дівчинка, яка все життя страждає, а можна дивитися водночас на те, що вона створила літературні шедеври на кшталт «Лісової пісні» та «Камінного господаря». «Без надії таки сподіваюсь», «Ні, я буду крізь сльози сміятись» — чим є оці її фрази, як не формулами оптимізму, які треба використовувати?
Чи готові сьогодні українські автори, видавці, представники поліграфічної промисловості — власне, усі дотичні до книговидавничої справи, вимагати притомного законодавства? Чому ініціатива Української книжкової революції нині особливо на часі?
— За звичних умов, якщо заохочення до певного руху вперед і вгору відсутнє, то більшість людських істот вибере не напружуватися. Консолідуватися, щоб дати відсіч ворогу, щоб працювати задля здійснення реформ і для зменшення рівня корупції — це вже зусилля. Узяти до рук книжку й почитати — також потребує зусиль. Більшість людей цих зусиль докладати не хоче. Те, що ми бачили на зламі 2013—2014 років, було спробою таких зусиль. Не сидіти пасивно, а вийти на Майдан і довести, що є можливість змінити країну. Не опустити руки, а взяти зброю, боротися проти ворога, довести, що країну можна боронити.
Щодо видавців, то невеличкі зусилля з боку держави також були. Трохи фінансових потоків, трохи обмежень задля захисту власного ринку, трохи лобіювання — і все закрутилося! Усі видавці скажуть, що в період 2014—2019 років унаслідок таких досить незначних рухів держави справи покращилися. Але це був дуже невеликий порух держави. На жаль, зараз ми бачимо, що перемагає бажання не напружуватися. Парадокс демократії полягає в тому, що якщо людина, користуючись своєю свободою (а це є ознакою ліберальної, демократичної спільноти) вирішує не напружуватися, не виростати над собою, не робити зусиль, то демократія починає скочуватися в хаос. Якщо ж людська істота добровільно вирішує зростати, то демократія починає виявляти ознаки певного аристократизму, що вже доволі непогано. Не в сенсі соціального іншування, а в естетичному, інтелектуальному, етичному сенсах. Отой стан, коли влада й істеблішмент потрохи розуміли, що потрібно не лише дати людям вибір, а сприяти тому, щоб він був раціональним, починав кристалізуватися. Бо лише так зберігатиметься рух до якогось блага, до чогось кращого.
Зараз ми цього, вочевидь, не бачимо — у книговиданні точно. Усе відкочується до попередньої ситуації, коли держава умиває руки через ті структури, які раніше були значно дієвішими, прозорішими, і робота яких не викликала запитань. Маю на увазі зокрема Український культурний фонд. Тепер розгорілися скандали, зненацька все стало незрозумілим. До інституції, що була одним з потужних ресурсів підтримки книговидання зокрема й культури загалом, починають виникати запитання. Багато запитань також до законів, до згортання й розгортання різних ініціатив. Тому й виникає ініціатива книжкової революції.
Ідея Української книжкової революції, безперечно, належить оптимістам, які мають уявлення про те, що можна щось вдіяти, когось переконати, намагатися чинити опір. Це те, що варто робити. Проте не знаю, чи можна це поки що назвати революцією. Можливо, у перспективі таке б хотілося бачити. Радше йдеться про наголос на публічних спікерах цієї акції, на необхідності такої революції, на кардинальних змінах багатьох речей, що стосуються книговидання. Також треба змінити спосіб розмови про книжки в межах спільноти, про пропагування книжок і про шкільний курс з літератури. Слід радикально змінити способи, в які держава фінансує культуру, взявши до уваги здобутки, які ми вже мали, починаючи від 2014—2015 років. Тобто це радше прогноз революції, сподівання, що в державі, в її елітах таки достатньо здорових сил, які дослухаються до голосу розуму. Тоді справи почнуть вирівнюватися й у нас з’явиться надія всіх оптимістів на магічне слово «прогрес». Бо згортання розбудованих ініціатив (як-от ситуація з УКФ) загрожує нам перейти до стагнації, а згодом до значно гіршого занепаду. Нині та точка, коли внаслідок певного вибору ситуація може почати рухатися або в одному, або в іншому напрямі.
Ситуація з новими культурними інституціями, яку маємо нині, викликає низку запитань. Чому запобіжники, які могли б захистити їх від ручного управління, виявилися непродуманими?
— Ті, хто тоді доклав зусилля, намагалися створювати певні запобіжники. Маємо розуміти, що попри все ми залишаємося постколоніальним суспільством. А таке суспільство багато чого не має й повинне багато чого виробити, починаючи від форм уяви. Постколоніальні та колоніальні суспільства не мають певних жанрів літератури. Наприклад антиутопії. У 1926 році Володимир Винниченко написав антиутопію «Сонячна машина», а наступна з’явилася аж у 1993 році — маю на увазі «Ласкаво просимо у щуроград» Юрія Винничука. Між тим антиутопій не було, бо українські автори не уявляли собі, що це таке. Антиутопія — це твір, який обмірковує про політичні питання та державний устрій, але українських письменників певний час державний устрій не цікавив, їм було заборонено це уявляти. Також ми не мали української космічної фантастики. Українські автори не уявляли, як воно буде, коли українці полетять на Марс. Американські автори уявляли, а українські — ні. Це постколоніальний спадок, з яким треба розправлятися, переосмислювати, долати.
Читайте також: Емма Дейві: «Хто б міг подумати, що особи, які вчинили не так давно напад на Капітолій, зніматимуть стрічки про себе»
Потрібно переосмислювати ставлення до підприємництва, бізнесу, культури, літератури тощо. Знаю видавців і авторів, які до російсько-української війни отримували російські гранти. Чую їхню ностальгію, що це, мовляв, були серйозні гранти. Нічого дивного немає в тому, що метрополія пропонує гранти в обмін на «прєданность». Викликом для нас є виробити альтернативні схеми, щоб еліти прозріли, що культуру треба фінансувати. В якийсь момент у нас це сталося: з’явилися канали та структури, через які культуру почали фінансувати — УКФ, Український інститут книги, Держкіно. Це був початок. Зараз хочу думати, що запобіжники спрацюють, що структури сильніші за деструктивні імпульси тих, хто хоче змінити стан речей. Сподіваюся, що системи вистоять, але бачимо, як поки що відбуваються дуже тривожні речі.
Читання для українців досі не стало цінністю, престижною та елітарною практикою. Водночас функціональна безграмотність стає суттєвим викликом для європейських суспільств та економік. Якими, на ваш погляд, можуть бути кроки щодо популяризації читання в нашому суспільстві?
— На жаль, цінність читання справді розуміють не всі. Демагогічна поверхова культура є ширшим трендом, інакше американці не обрали б президентом Дональда Трампа. Це стосується й Ніколя Саркозі, який каже, що він нічого не навчився з книжок, а все побачив по телевізору. Така демагогія сьогодні є світовим трендом, що дуже сумно. Це тривожно в будь-якому разі, але показово, що Саркозі й Трамп закінчили політичними поразками. Тому я думаю, що галактика Ґутенберґа стійкіша, ніж ми всі думали. Люди книжки дуже часто зневірюються, але, може, не варто? Передавати інформацію зараз можна багатьма способами, але передавання знання як усвідомленої інформації, такої, яку можна використати найкраще, відбувається саме через читання.
У нас тепер намагаються популяризувати читання, зокрема відповідну й доволі успішну програму має Український інститут книги. Але радикальна зміна можлива тільки в трьох напрямах, і жодний з них ще не залучений. Вочевидь, першим мала би бути масована популяризація читання через інші засоби інформації, насамперед через телебачення. Час від часу між роликами про, скажімо, каву, між іншими рекламними обіцянками має виникати книжка та людина, яка читає. Суспільство має рекламувати читання й хороші книжки. Ідеться про дуже важливий крок. За останні десять років наше суспільство навчилося жертвувати й волонтерити зокрема й завдяки соціальній рекламі. Волонтерство поступово торує собі шлях, і те саме має відбутися з книжками.
Важка артилерія тут єдина — школа. Зараз вона відбиває бажання читати літературу загалом і українську зокрема. Шкільна програма перевантажена та призначена наповнити голову ідеями, а не привчити й заохотити читати. Її треба змінювати, якщо хочемо привчити людей читати. Якщо ж прагнемо напхати голови дітей якимись патріотичними ідеями, то ця програма годиться, але діти їй опираються.
Третій крок — читання в сім’ї. Це дальній край усіх надій тих, хто хоче заохотити читати. У нас така практика повільно, але розвивається. Була ініціатива «Тату, почитай», ініціатива сімейного читання, коли батьки купують дитячі книжки, читають разом з дітьми та обговорюють прочитане. Свідчення того, що в нас стан справ тут ліпший, ніж в інших, — наявність спеціалізованих ресурсів, які пишуть про дитячу літературу, як-от Барабука, Букмоль та інші. Це потрохи є, але поки не включиться популяризація читання по телебаченню й поки ми не здобудемо школу, про великі зміни говорити не вдасться. Наша мета має полягати в парадигмальних, серйозних змінах.
—————
Ростислав Семків народився у 1975 році в Тернополі. Український письменник, літературознавець, літературний критик, видавець. Випускник Києво-Могилянської академії, кандидат філологічних наук. Автор художніх і наукових перекладів, зокрема роману «Білі зуби» Зеді Сміт (у співавторстві з Наною Куликовою), «Все ясно» Джонатана Сафрана Фоера, монографії «Західний канон» Гарольда Блума (у співавторстві з Ольгою Радомською та іншими). Член Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка з грудня 2016 року. Член Українського ПЕН. Куратор цьогорічної фокус-теми Книжкового Арсеналу.