Та невдовзі в українців з’явилася нова забавка – намагання зрозуміти цих незрозумілих росіян, які дивляться «Первый канал» і чомусь усьому вірять, читають «РИА Новости» і – о Боже! – так само вірять. Деякі згадували жартома про «умом Россію нє понять», але все одно «понять» її вперто намагалися. Борсалися в потоці нелогічних тез та беззмістовних речень, пробуючи знайти бодай крихту логіки.
Як давній «шанувальник» різноманітних «русскомірівських» ресурсів, я так само важко продираюся крізь усю цю сусідську писанину, і не лише на загальновідомих «ріановостях», а й на більш вишуканих ресурсах на кшталт ruskline.ru, де зібралися найзапекліші поборники російського народництва і православ’я. Або ресурсів українських земляцтв у Росії, які ще в мирні часи давали фору нашим рідним українським ватнікам…
Коли ще на початку війни одна колега застукала мене за переглядом сайта «Русская весна», то ледь не побила. Потім, зрозумівши, що я вивчаю такі ресурси виключно з інтересу до північної фауни, заохала, мовляв, «ну як ти можеш це читати? Воно ж на голову не налазить!». І справді, щоб спокійно, з гумором сприймати це, треба мати певну підготовку.
Наприклад, 20 лютого 2014-го портал pravmir.ru опублікував такі слова митрополита Переяслав-Хмельницького і Вишневського Олександра: «Не могу безучастно смотреть на костер, в котором горит, как при новом Батыевом нашествии, Киев. Люди без лиц, как средневековые призраки, приводят в ужас цветущую некогда столицу». Справді, щоб у ті дні можна було спокійно сприйняти ці слова, потрібні були або залізні нерви, або усвідомлення, що такі тексти не потребують розуміння. «Середньовічні привиди» з уст православного священика – це навіть не абсурд, а просто порожній звук, це все набір нелогічних, але милозвучних, красивих символів, які повинні витворити в головах читачів страшний і малозрозумілий образ.
Однак на тлі інших pravmir.ru бачиться доволі поміркованим ресурсом. Його сусід, сайт ruskline.ru, «Русская народная лінія» – це вже потужніша зброя виробників «духовних скрєп». Тут уже складніше вибрати конкретні цитати, бо просто очі розбігаються. Простіше навести заголовки, які випадають на пошук «Україна»: «Украина – преступный проект Ленина», «Украина – один из каловых камней нацизма в европейском кишечнике», «На колени, Украина!», «Чужие. Украинский сиквел». Виникає бажання прочитати тексти? У мене страшенне! Хоча б для розваги, щоб знайти ще абсурдніші фрази, ще трешевіші образи. Наприклад: «Украинские наци уже забили места в яслях и детсадах, пеленая и наряжая в вышиванки с нацистской символикой молокососов и только-только начавшую ходить и лепетать малышню».
Але обидва згадані сайти загальноросійські. Інша річ – регіональні, орієнтовані на вужче коло читачів. Наприклад, уже згадані електронні медіа земляцтв, як-от maloros.org – веб-ресурс «української» спільноти Санкт-Петербурга. Тут уже навіть заголовки можна не читати – достатньо самої назви, але все-таки: «Россия при Владимире Путине уже побила США. Все возрастающее число европейцев больше доверяет России, чем США». Таке пишуть «наші співвітчизники» в РФ. Бажаєте поспілкуватися з ними?
Інколи справді важко стримати обурення абсурдністю текстів, тез і речень. Проте така реакція дуже небезпечна, бо, прийнявши погляд «опонента», дуже легко втратити зв’язок із реальністю, зануритись у таке саме беззмістовне плетіння слів. Щоб уникнути цього, треба подеколи щипати себе, нагадувати собі, що існуєш у дійсності, а твій «опонент» (якщо він не бот, звісно) – у паралельній реальності, тому діалог вийде як із кривим дзеркалом.
Коли читаєш тексти російських «аналітиків», може скластися враження, ніби все це серйозно: автори вживають якісь складні терміни, публікуються на «поважних», за місцевими мірками, сайтах, мають по кілька десятків тисяч переглядів, а це щось та важить… Але насправді їхнє значення не більше, ніж звук мишки, якою ви клацаєте по цих посиланнях. Усі тексти – від найпровінційнішого ресурсу до головного пропагандистського рупора – це виключно внутрішній продукт, тому він і недосяжний розумінню людини, яка перебуває поза зоною ураження «Первого канала». Це виключно віртуальна розмова росіян із росіянами, це не діалог, а вкидання в інформаційний простір окремих, іноді геть божевільних тез виключно з метою спонукати читачів до несвідомого обговорення та банального «заглушення ефіру».
Тому нам, у нашій часом теж дивній, але живій і логічній реальності, варто нагадувати собі, що північні сусіди, хай навіть і розмовляють доволі подібною мовою та оперують подібними фразами, але здебільшого вкладають у них геть інші значення– досяжні розумінню лише їм, зануреним у власні комплекси і проблеми мешканцям віддалених від світу земель.