Окупація Криму та агресія Росії на Донбасі хоча і збільшила репутаційні ризики для проросійських партій в Європі, однак не послабила цю підтримку значною мірою. Особливо ця тенденція стосується тих сил, які не приховують свого позитивного ставлення до політики Кремля, вбачаючи в ній альтернативу західній моделі. У цьому випадку мова йде переважно про ультраправі (подекуди ультраліві) організації. По всій Європі, від “Національного фронту” Марін Ле Пен до коаліційного уряду крайніх лівих та правих в Греції, радикальні партії мають значний сентимент до Росії та впроваджуваної нею політики.
Не є винятком і країни колишнього соцтабору. Попри більш зважене та насторожене ставлення до Росії, ніж у західноєвропейських колег, країни Вишеградської четвірки мають все ті ж проблеми з проросійськими елементами в межах свої політичних систем. Більш того, досі цей вплив залишається переважно без реакції офіційної влади країн.
Угорський аналітичний центр Political capital разом з партнерами із досліджуванних країн провів свій аналіз цих політичних рухів та їх зв'язків з Росією в країнах Вишеградської четвірки та Австрії. Дослідження робить акцент на невипадковості зв'язків між ультраправими організаціями та російськими політиками, бізнесменами та дипломатами, а також окреслює головну тенденцію в зміні їх стратегічної мети. Якщо ще чотири роки тому основними “ворогами” центральноєвропейських ультраправих були Європа, НАТО та деякі цінності ліберально-демократичного світогляду, то сьогодні на перший план виходить саме українське питання.
Арсенал російської діяльності в регіоні широкий, від звичайного євроскептицизму або шовінізму, до складних історичних проблем та територіальних претензій.
Історичні травми (Польша)
Одним з основних інструментів впливу прокремлівських ультраправих сил на порядок денний є апелювання до складних історичних питань, абсолютизуючи певні моменти історичної спадщини. Такий інструмент особливо часто використовується у Польщі, де інші інструменти риторики ультраправих зазнають поразки.
Читайте також: Україна-Польща. Відносини зі знаком питання
Апелювання до слов'янської єдності чи використання безпосередньо проросійських наративів приречене на провал, оскільки істотна частина населення має сильний антиросійський сентимент та з пересторогою ставиться до діяльності Кремля (до історичного контексту додається спільний кордон та авіакатастрофа під Смоленськом). Так само мало може допомогти антиамериканізм, чи євроскептицизм. Незважаючи на серйозні непорозуміння з приводу квот на біженців та суперечки стосовно ризиків для верховенства права під час останніх польських реформ, країна знаходиться серед лідерів по підтримці ЄС населенням (рівень схвалення перевищує 80%).
Єдиним сильним подразником для польського суспільства, яким користуються ультраправі сили, виявилось саме історичне питання. Ультраправі політичні рухи “Смяна” та “Конгрес нових правих” використовують саме українську карту в своєму заклику до більш поміркованих громадян. При цьому використовується ефективна тактика паплюження українських поховань часів Другої світової війни. Зазвичай такі дії викликають аналогічні заходи з боку українських радикалів, чим мобілізують більш широкі верстви суспільства. При цьому, питання України, нацменшин та ревізії східного кордону підіймають і ті сили, які мають сильний антиросійський сентимент (“Національний радикальний табір”, “Табір відродження Польщі”).
Таку тактику можна вважати досить дієвою, оскільки історичні питання з Україною вийшли до порядку денного правлячої партії та навіть уряду Польщі. Слова про можливе ветування членства України в ЄС та винесення питань історії та нацменшин на порядок денний двосторонніх відносин цілком можуть витікати зі страху втратити певну частину електорату на користь партій більш правого спрямування.
Щоправда виявляються й випадки прямого підкупу певних політиків та громадських діячів на користь “панславізму” чи “покращення відносин з Росією”. Автори дослідження вказують на Матеуша Піскорського, який був членом ультраправої партії “Самооборона Польської республіки”, а пізніше створив проросійську аналітичну організацію “Європейський центр геополітичного аналізу”. Центр концентрувався на дослідженнях зв'язків з Росією та просуванні євразійського вектору. Однак однією з головних активностей організації було залучення політиків та громадських активістів до міжнародної співпраці з Союзом незалежних держав. Піскорский пропонував польським депутатам та активістам виступати в якості спостерігачів на виборах від організації при СНД. При цьому всі витрати на подорожі в будь-яку країну світу покривались організацією, а також політикам надавалась щедрі фінансові компенсації.
Євроскетицизм (Чехія)
Проте, проблеми виникають і в країнах, які не мають історичних проблем чи навіть бодай спільного кордону з Україною. Чехія, яка на початку 90-х чи не з найбільшим завзяттям намагалась порвати з радянським минулим та інтегруватись в західні структури, зараз має жорсткий поділ поглядів політичних сил щодо російської агресії проти України. Цей поділ відчутно як в парламенті, так і в уряді. При цьому президент Чехії Мілош Земан є чи не найпалкішим другом Росії серед лідерів країн ЄС. Його висловлювання проти санкції, щодо визнання Криму та візити до Росії показують як далеко він готовий йти на конфронтацію з Брюсселем задля підтримки Москви.
Існує чимала підтримка політики Кремля і серед партій різних спектрів. Комуністична партія Богемії і Моравії традиційно протягом багатьох років виявляє симпатію до російської політики. Не відстають і ультраправі: партія “Свобода та пряма демократія” виступила з підтримкою референдума в Криму та сепаратистів на Донбасі. Так само більшість ультра-правих парамілітарних організацій почали виказувати підтримку проросійським сепаратистам та виступати з критикою НАТО чи ЄС.
Доволі суттєва підтримка діяльності Кремля, як в політикумі, так і в частині суспільства здебільшого пояснюється напруженим ставленням до Брюсселю та загальним скептицизмом щодо правильності розвитку ЄС. Населення Чехії, наряду з греками, показує найменший рівень підтримки Євросоюзу серед громадян всього ЄС. Лише 25% чехів вважають Євросоюз дійсно важливим для країни, тоді як більшість або ставиться до нього з байдужістю, або навіть обмірковує вихід Чехії з об’єднання. Таке сприйняття ЄС викликає доволі масштабний запит на альтернативні думки в суспільному просторі, в тому числі в медіа.
Читайте також: СБУ видворила з України двох іспанських журналістів через антиукраїнські публікації
І саме цей простір заповнює Росія. Чехія має одну з найрозгалуженіших мереж проросійських ЗМІ для різних аудиторій. При цьому більш як 25% громадян Чехії більше довіряють “альтернативним ЗМІ”, ніж мейнстримним. В 2015 році контррозвідка Чехії презентувала свій щорічний звіт, в якому зазначалась значна активність таких “альтернативних” медій. Спецслужби наголошували на їх направленні на дискредитації НАТО, підриві політичної єдності ЄС та бажанні ізолювати Україну на міжнародній арені.
Саме це стало причиною створення Центру проти тероризму та гібридних загроз, основною метою якого визначено саме захист інформаційного простору країни від фейків та “вкидів”. Незважаючи на вимушеність такого крок, досі він залишається безпрецедентним для країн центрально-східної Європи, до якого варто було б придивитись й іншим країнам регіону.
Звичайний шовінізм (Словаччина)
У випадку Словаччини підтримка Кремля базується на панславістичній ідеології, яка витікає з історії побудови національної ідентичності в ХІХ столітті. Крім того, цей проросійський сентимент було посилено антизахідною риторикою багатьох політиків. Неонацистська партія “Народна партія – Наша Словаччина” відкрито критикує ЄС та НАТО, а українську Революцію гідності називала актом тероризму. Організація виступає за терміновий вихід Словаччини із всіх західних структур та припинити “американську окупацію України”. Незважаючи на невелике представництво в парламенті (близько 9%) “Наша Словаччина” має солідну підтримку в медіа-середовищі. Крім того, парамілітарне крило партії проводить періодичні тренування з російськими відставними офіцерами, що вказує на тривожну тенденцію безпосереднього втручання Росії в і без того неспокійні військові організації. Деякі з членів цих організацій брали участь у військових діях на Донбасі на боці сепаратистів.
Незважаючи на те, що в основних парамілітарних організаціях Словаччини налічується не більше декількох сотень людей, вони проводять доволі успішну агітацію серед широких верств населення. Вдало спекулюючи на питаннях історичних непорозумінь з Угорщиною та Україною, ставленням до сексуальних меншин та антисемітизмі, організації створюють плацдарм для потенційно потужної партії на виборах в 2020 році.
Ще більше занепокоєння викликає націленість на проникнення членів парамілітарних організацій в армію та правоохоронні органи. Ця мета досягається, як переходом деяких вже дійсних членів організацій на державну службу, так і агітацією серед військових та поліцейських. Організації створюють також школи самооборони та підвищення кваліфікації для охоронних фірм, намагаючись максимально посилити своє представництво серед потенційних військових.
Однак проблемними є не лише ультраправі сили, але й більш помірні сили країни. Нинішня коаліція соціалістів та правих консерваторів ставиться до Росії з традиційним прагматизмом. Діяльність нинішнього прем'єра Роберта Фіцо є значно більш проєвропейською ніж відверто проросійський уряд початку 90-х Владимира Мечіара, однак досі провадить доволі сумнівну політику. Так Фіцо неодноразово виступав за зняття санкцій з Росії та навіть дозволяв собі неоднозначні тлумачення анексії Криму та подій на Донбасі. Втім, наразі його політика більше нагадує бажання шантажувати Брюссель для отримання певних переваг, ніж важання до тісних звязків з Росією.
“Реалполітік” (Угорщина)
Угорщина є чи не найяскравішим прикладом Вишеградської четвірки, де проросійська політика викликана скоріше прагматизмом, ніж історичними сентиментами. Зважаючи на культурні, мовні та історичні відмінності дійсно русофільських організацій в Угорщині майже не існує. Проте немає і тієї недовіри та антипатій, викликаної радянським минулим та, особливо, жорстким придушенням революції в 1956. Нинішній прагматизм правлячої партії Угорщини “Фідез” та її лідера Віктора Орбана викликаний двома основними факторами: бажанні мати козир у суперечках з Брюсселем та енергетичною залежністю від Росії. Перший фактор подібний до позиції Фіцо у Словаччині, посилений серйозними проблемами у відносинах між ЄС та Угорщиною. Питання верховенства права, утисків ЗМІ та антиєвропейською риторикою підсилились з різкою позицією Угорщини щодо біженців. Втім, саме енергетична залежність становить більшу небезпеку у відносинах з Росією, оскільки тут відхід від частково проросійської позиції загрожує суттєвими ризиками для країни.
Однак, прагматизм нинішньої влади не є основним козирем Росії в Угорщині. Більш важливим з точки зору російського впливу є ультраправі партії та організації. Незважаючи на те, що вони не завжди є проросійськими за своїм спрямування, їхні цілі майже ідентичні до цілей Кремля. Провідну роль серед таких організацій займає друга за чисельністю партія в угорському парламенті “Йоббік”. Ультраправа партія, яка має на меті дестабілізацію НАТО та ЄС, а також підіймає питання перегляду кордонів з Україною та Словаччиною є майже подарунком для Росії. Проте, з набуттям все більшої підтримки партія поступово зміщує свої пріоритети до більш поміркованої програми. І це змушує придивитись до інших організацій, які мають доволі тісні зв'язки з “Йоббіком”, або й раніше були його частиною.
Читайте також: Ерве Морей: «Щодо окупованих територій Франція беззастережно на боці України»
Націлені на історичний ревізіонізм, ультраправі парамілітарні організації Рух угорської самооборони”, “Вовки”, “Рух 64 округів” та “Армія заколотників” досі мають політичні та фінансові зв'язки з партією. Традиційно ці організації зосереджували свій гнів на етнічних меншинах (здебільшого на євреях та ромах), однак з початком російської агресії проти України пріоритети організацій змінились. На перший план вийшли геополітичні заяви (антизахідні та антиєвроатлантичні), а також заклики перегляду кордону з Україною в Закарпатті. Ці заклики були підтримані й політичним крилом “Йоббіка”, однак у більш обережному проханні федералізації України з угорською автономією в Закарпатті.
Партійна співпраця (Австрія)
Політично нейтральна під час Холодної війни Австрія залишається особливим партнером Росії в ЄС. Потужні зв'язки існують не лише в бізнес середовищі, але й у політичних партій, включно з найбільшими партіями правоцентристів та соціал-демократів. Втім, Австрія визнає, що Росія порушила міжнародне право та засуджує анексію Криму, доводячи неідеологічний, а скоріше прагматичний характер відносин з Росією.
Однак, якщо розглянути відносини головної опозиційної партії Австрії, ультраправої “Австрійської партії свободи”, зрозумілі високі ставки Росії на цю країну. Австрійські ультраправі знаходяться в унікальному становищі. З одного боку, це чи не єдиний приклад того, як ультраправі приєднувались до правлячої коаліції (в 2000-му), а минулого року ледь не отримали посаду президента. З іншого боку, “АПС” має дуже відносини з Росією на дуже високому рівні. Партія має угоду з російською партією влади “Единая Россия” про співпрацю та координацію дій стосовно цілого ряду проблем. Звязки між партіями закріплені цілим рядом особистик контактів між різними партійцями, а також представниками бізнесу. Одним з уповноважених Кремля щодо австрійського напрямку є Констянтин Малофєєв – олігарх, який чимало зробив для розбудови проросійської мережі в ЄС та Україні.
Однак російський вплив в Австрії не обмежується партіями та бізнесом. Ідеї Олександра Дугіна досить сильно прижилися в середовищі австрійських ультраправих організацій, наприклад, в антиісламському “Ідентифікаційному русі”. Більше того, існує ціла мережа “неурядових громадських організацій”, які симпатизують діям Кремля. Наприклад “Інститут Суворова”, який виступає посередником між ультраправими силами та колами християнських фундаменталістів. Іншою вагомою НУО є “Центр континентального співробітництва”, який також фінансується Росією та відстоює її позиції.
Автори дослідження підкреслюють, що проблема полягає не стільки в діяльності Росії в країнах центрально-східної Європи, а в небажанні урядів цих країн помічати цю проблему. Вдало маневруючи на історичних питаннях та євроскептицизмі, проросійські організації не зазнають жодних проблем ні в правовому, ні навіть в суспільному полі. Створений в Чехії центр по протидіям інформоційним загрозам є правильним (хоча і запізнілим) кроком, однак недостатнім в межах регіону. Якщо не знайти рішення цим проблемам зараз, то пізніше вони можуть суттєво зміни політичний ландшафт всієї країни.