А хто ж ворог? Покажіть бодай одного. Нічого, кажуть нам, ви бийте, а розбиратимемося потім. Все одно Росія оточена ворогами, тому стріляй хоч куди — у ворога поцілиш. Але я не хочу воювати, не хочу вбивати, я хочу мирно жити, кажеш ти. А тобі у відповідь: ні, мій любий, минули добрі часи, коли можна було жирувати вдома за письмовим столом, не заслуживши це право кров’ю. Коли скрізь вороги, мирно працювати — це зрада. Не стіл, а рушниця — ось тепер твій друг.
А щоб ти про це не забував, у центрі російської столиці віднині стоятиме людина з автоматом. Рушниця наперевіс, за спиною земна куля. Звати цю людину Міхаіл Калашніков. За легендою, він придумав автомат, який назвали його іменем. Щоправда, кажуть, він просто поцупив схему в Гуґо Шмайссера, а той нічого не міг вдіяти, бо примусово був увезений до СРСР для роботи. Калашнікова приставили до нього кимось на кшталт наглядача, і становище Шмайссера було таке, що слова він не мав. Але все це навіть не має значення. Головне, що в XXI столітті, коли цивілізований світ давно усвідомив жахіття війни, одна сьома частина суші зводить пам’ятник знаряддю вбивства. І неважливо навіть, що під пам’ятником замість схеми АК випадково (чи диверсія?!) скопіювали схему німецького автомата. Важливо те, що Росія знову попереду планети всієї. Щоправда, чітко в напрямку пекла. Але Росії, як показує її великий досвід, усе одно — вона має бути першою у всьому. У пекло то нехай у пекло. Головне першою.
У країні лишилася одна цінність — сила. Від решти Росія поступово відмовляється. Як же тут носилися з «православ’ям — самодержавством — народністю», але і їх поступово звели нанівець. За православ’я із самодержавством у всій великій Росії відповідає тепер одна маленька дурепа Поклонська, та й вона лише тому, що таємно закохана в останнього імператора. Навіть братва з РПЦ допомогти Поклонській уже не в змозі — занесло її серйозно. А за народність відповідати взагалі ніхто не хоче — народу ж уже немає. Лишився електорат. А електорат любить силу.
Більше леліяти нічого. Пам’ятник Калашнікову, ніби вкрадений із могили братка з 1990-х, урочисто відкрив міністр культури Росії, а сам автомат він, міністр, назвав культурним брендом Росії. Якщо вдуматися, це ж утіха суцільна. Не композитор, не письменник, не балалайка, зрештою. Автомат! Культурний бренд — машина для вбивства.
Шкода, що ніхто не здогадався зробити ще відчутнішою силу за допомогою численних фігурок убитих. Треба б обставити пам’ятник великою кількістю фігурок усіх кольорів шкіри. А ще краще — зробити постамент із людських тіл, нехай Калашніков зі своїм автоматом стоїть на них, показуючи незламну міць російської зброї. Ось це справить враження, повірте!
А наступного дня той самий міністр відкрив у Москві пам’ятник Сталіну. Вперше починаючи від 1953 року столицю "прикрасило" зображення вусатого організатора геноциду власного народу. Нам пояснили, мовляв, треба знати свою історію. Не пояснили тільки, чому треба ставити пам’ятники історичній ганьбі. Знати треба. А пам’ятники навіщо ставити? Але тут усе зрозуміло. Сталін — це сила. У Росії немає інших цінностей, крім сили. Більшість російських умів виїхала й тепер є гордістю інших країн, порядність ховається десь у внутрішній еміграції, а силі ж нічого не треба: вона все сама візьме. Тільки час від часу людям необхідно про неї нагадувати. Щоб не заривалися й багато не базікали. Але позаяк сталінські часи ще остаточно не повернулися, треба б культ сили трохи завуалювати, бодай якесь виправдання йому знайти: то знанням історії прикритися, то чергову негідь «культурним брендом» оголосити. Та скоро вже й цього не треба буде — одразу прикладом по голові й за ґрати. Але доки влада сподівається, що ціна на нафту вирулить на старі позиції, що Європа з Америкою злякаються й скасують санкції, що світ визнає «Кримнаш», доти буде погрожувати прикладом спідтиха. Своїм погрожувати. В Україну вже з прикладом три роки тому завалилися. Але, як відомо, бити треба своїх, щоб чужі боялися. Добре було б, аби автомат у руках пам’ятника раз на добу давав чергу. Найкраще вночі. Найкраще в різний час, щоб несподівано, щоб не розслаблялися. Стилістика давня, знайома. «Можемо повторити».
Читайте також: «Будет все, как ты захочешь»
Щодо культурних брендів. Культурний бренд усе витримає. Якщо, звичайно, він сильний по-справжньому. Ось, наприклад, «герой нашого часу» 1990-х, придуманий Алєксєєм Балабановим, головний герой культової, епохальної, знакової (які ще бувають фільми?) стрічки «Брат». Пам’ятаєте Данілу Баґрова — фашиста, расиста, вбивцю з ніжними очима Сєрґєя Бодрова-молодшого? Виявилося, що й Даніла Баґров — наш культурний бренд. Йому теж днями пам’ятник у Москві поставлять. На постаменті буде написано «Я думаю, що сила в правді». Це слова Даніли. Чесний був хлопець, за правду і сам ладен був постраждати, і з десяток людей покласти. Правда в нього була, тут не заперечиш. Своя велика правда. Наприклад: «Не брат ти мені, гнида чорножопа». Ну а що? Як зараз люблять повторювати, «кожен має право на свою думку». От цій думці тепер навіть пам’ятник у центрі Москви стоятиме.
А для тих, кому не подобається, у нас тепер автомат Калашнікова стирчить.
І ще. Мало не забула сказати головне: у Росії все це називається монументальним мистецтвом.