«Ну хіба аж так погано вам велося в СРСР?», — запитання від місцевих, що вже набило оскому за довгі роки проживання за кордоном. Упродовж останніх десятиліть більшість інформації про життя під соціалістичним впливом чи за радянських часів західні європейці, зокрема й італійці, отримують безпосередньо з переказів трудових мігрантів — вихідців зі Східної Європи. І годі сподіватися, що їхні оповідки завжди об’єктивно відтворюють колишню реальність. Мігрантські наративи нерідко навпаки, підсилюють міфологізовані уявлення мешканців Заходу про колишню нібито рівноправність, уседоступність послуг, безоплатну освіту, лікування й гарантію робочого місця у Країні Рад або в сусідніх державах соцтабору. Зрештою, чому дивуватися? Лише в Україні, за даними соціологів, близько третини громадян жалкує за розпадом Радянського Союзу. Тому запитання «Хіба аж так погано вам велося в СРСР?» або ще конкретніше: «Чи варто було українцям підіймати голови й віддалятися від Росії у 2013—2014-му?» видаються не надто дивними чи нав’язливими, ба навіть логічними. Слід лише не втомлюватися відповідати на них обґрунтовано й переконливо.
Незручна правда
Але вода камінь точить, уважають автори книжки «Герої у вогні. Макух та інші, які повстали проти СРСР», що вийшла друком торік в Італії. Проте таке видання доволі несподіване для місцевого літературного поля. Воно не потрапило до переліку цікавинок книжкового ринку. На Апеннінах східноєвропейська тематика у видавничій справі перебуває на маргінесі, що визнають і самі видавці. А зміст книжки на історичну, ба навіть міжнародну тему навряд чи зацікавить провінційну італійську публіку, яка мало читає. Проте автори книжки — італійський публіцист Даріо Фертіліо й українська науковиця-лінгвістка Олена Пономарева — плекають надію пробити стіну байдужості: донести до західного читача ще недавно цензуровану інформацію та спонукати його замислитися, чим же насправді був «радянський рай» або «рай робітників». Адже саме таким СРСР досі постає в переконаннях багатьох місцевих інтелектуалів і пересічних людей різних поколінь.
Читайте також: У тіні міфологем
Книжка Фертіліо й Пономаревої — це збірка історій із життя дисидентів країн Східної Європи. У відчайдушному намаганні звільнити рідні землі від соціалістичного ярма й тоталітаризму вони наважилися на акт самоспалення — принесли себе в жертву заради свободи. На Заході добре знають постать чеського студента Яна Палаха, натомість імена українських патріотів Василя Макуха й Олекси Гірника незнайомі навіть тамтешнім фахівцям-історикам. Але автори прагнули не лише розкрити невідому постать Макуха та інших «героїв у вогні» — противників соціалістичної влади. Насамперед вони прагнули розповісти «незручну правду» про так званих контрреволюціонерів (антирадянських активістів) на теренах країн Варшавського договору і в самій Країні Рад. Книжка, до речі, вийшла в серії «Незручна правда» флорентійського видавництва Mauro Pagliai.
Західні історики, які намагаються зрозуміти, що коїлося пів століття тому по той бік Берлінського муру, зауважують: щодо радянського тоталітаризму пам’ять про дисидентів безповоротно втрачається. На Заході, як вони зазначають, цю пам’ять свідомо чи ні було вилучено ще за часів, коли «червона небезпека» конкретно загрожувала їхньому життю. «Світ культури, а особливо плеяди французьких та італійських інтелектуалів-прогресистів, завжди з відразою відкидав свідчення тих, кому вдавалося втекти з Радянського Союзу чи з країн-сателітів. Тому завжди було важко поширювати в Європі думки інших інтелектуалів, поетів, митців і філософів, які провадили сміливу боротьбу проти радянського конформізму, радянської пропаганди, радянських репресій», — констатує італійський історик Франческо Паолелла. За його спостереженнями, коли сьогодні дізнаєшся про життя тих «сучасних святих», то важко не помітити серед західних інтелектуалів «сумної картини опортунізму і мізерії, а то й відвертої ідеологічної сліпоти». Суть проблеми в тому, що на Заході майже ніколи не сприймали ідеї, що реалізований у СРСР соціалізм був не помилковим, а просто провальним, безнадійним експериментом, уважає історик.
Два світи
У період після Другої світової війни, а надто після турбулентного 1968 року Празької весни й антирадянських протестів, до більшості тих, хто повстав проти СРСР, на Заході ставилися підозріло й недовірливо. Їхні патріотичні намагання вважали помилковими вчинками товаришів, якими нібито маніпулювали багатії та вороги соціалізму. Фертіліо й Пономарева пояснюють, що насправді тогочасний протестний рух на Заході не лише ігнорував, а й узагалі не сприймав народного обурення проти радянського впливу на східних теренах Європи. «Протестний західний рух став заручником тоталітарної ментальності. Власне тієї, проти якої в розпорошеному вигляді боролися нові покоління Сходу. Тому не дивно, що так званий вільний світ не поворухнув і пальцем, щоб захистити когось у Будапешті, Варшаві, Празі, Вільнюсі чи в Києві. Годі говорити про дисидентів із Москви», — пишуть вони.
Фертіліо й Пономарева демонструють, якими різними й далекими були два світи Західної та Східної Європи. З одного боку — абстрактні ідеали псевдореволюціонерів-комуністів у країнах капіталістичного Заходу, з іншого — автентичні страждання й невдоволення європейців у країнах соціалістичного Сходу. Світоглядний кордон між двома світами не зник досі, констатує в розмові з Тижнем Даріо Фертіліо. Нащадки 1968-го в Західній Європі до кінця вболівали за «реформи» Міхаіла Ґорбачова, першого й останнього президента СРСР, людини, яка, за їхніми переконаннями, мала врятувати ідеали соціалізму від остаточного вироку історії.
На європейському та американському континентах до самого краху радянської імперії плекали надію, що бодай якийсь уламок від великої червоної утопії можна буде врятувати. Нащадки Празької весни 1968-го та розвалу СРСР 1991 року досі спілкуються різними мовами на європейському Заході та Сході. Фактично, падіння Берлінського муру в 1989 році хоч і пізно, але підтвердило правильність переконань східноєвропейських антирадянських бунтівників, хоча й не посприяло суттєвим зрушенням у головах колишніх псевдореволюціонерів на Заході. У цьому криється одна з причин того, що більшість держав Східної Європи, особливо країни, які вийшли з СРСР, досі майже відсутні у світогляді більш-менш ерудованого західного європейця та на ментальній мапі Європи загалом. А багато фахівців, яких на телебаченні й у пресі представляють як знавців Росії та пострадянського простору, і далі поширюють здебільш міфічні знання й уявлення про той простір, аніж подають об’єктивну картину минулих і сучасних подій, що вирують на схід від Берліна.
Читайте також: Популярна міфологія супергероя
«Берлінський мур у культурному сенсі так і не впав, колишній радянський простір залишається для нас маловідомим краєм у всіх аспектах, окрім Росії», — доводиться чути від представників місцевої інтелігенції: чи то колишніх симпатиків комуністичної ідеології, чи то правих консерваторів, чи то популістів різного калібру. Прикметно, що нібито знана для них Росія часто постає фантастичною країною з романів Алєксєя Толстого і Фьодора Достоєвского, а не реальною державою під орудою Владіміра Путіна. Бо ж історична парадигма «Російська імперія — СРСР — путінська Росія» зі студентської лави міцно закріплюється в їхніх мізках, а за стрімким розвитком глобального світу важко розгледіти, ба більше — зрозуміти нових гравців історії. Не секрет, що й досі деякі аналітики жалкують і за муром Берліна, і за СРСР, адже біполярний світ видавався їм «упорядкованим». Мовляв, США та СРСР домінували на геополітичній шахівниці відповідно до своїх інтересів, а після 1991 року настав «світовий безлад», сценарії якого вражають своєю непередбачуваністю.
Архітектори міфу
Що ж до живучості міфу про СРСР, то приклад Італії взагалі дуже показовий. Чи не основним чинником, який сприяв його створенню, історики називають довголітній потужний вплив комуністичної ідеології в італійській політиці, культурі та в деяких сферах юриспруденції, що досі відбивається на громадській думці. Упродовж понад пів століття, від 1943-го до 1994 року в італійській культурі зберігалася гегемонія лівих і комуністів, розповідає Даріо Фертіліо. Тут варто детальніше охарактеризувати роль головного архітектора радянського міфу на Заході — Італійську комуністичну партію (ІКП), свого часу найбільшу в Західній Європі. ІКП було засновано в січні 1921 року, а припинила вона своє існування в лютому 1991-го, ставши базою для лівої, згодом лівоцентристської Демократичної партії, яка діє досі. Газетні шпальти й видавництва присвятили чимало уваги публікаціям про суперечливу спадщину італійських комуністів. Аналізували й залежність ІКП від КПРС, яку італійські товариші вважали «старшим досвідченим братом і вожаком». Яскравим прикладом того, як в Італії функціонувала фабрика радянської пропаганди, є Джузеппе Боффа (1923—1998) — один із найвідоміших інтелектуалів ІКП, який прислужився створенню міфу про СРСР часів так званого єврокомунізму в другій половині ХХ століття.
Як журналіст, політичний оглядач та історик Боффа довго жив у Москві, потім часто відвідував Радянський Союз, коли працював кореспондентом газети l’Unità, офіційного рупора італійських комуністів. Боффа написав безліч статей і низку книжок про історію радянського комунізму періоду 1917—1991 років. Його двотомну історію Радянського Союзу переклали навіть російською й потай надрукували в СРСР для ексклюзивного користування партійних чиновників, серед яких, до речі, був і Міхаіл Ґорбачов. За його зізнанням, історична праця Джузеппе Боффи вплинула на формування його світогляду й політичних рішень КПРС, за що Ґорбачов був вдячним італійському ідеологові. Одне слово, як зазначають історики, закоханий у комунізм Боффа не обмежувався інтерпретацією радянської дійсності, а хай частково, проте сприяв її зміні.
«Образ Радянського Союзу, створений Боффою через безпосереднє споглядання радянського світу та через вивчення оригінальних документів, мав широкий резонанс в Італії серед партійців-комуністів і серед освіченої публіки. Той образ певним чином виріс із міфу про СРСР, укоріненого серед італійських комуністів, але водночас був результатом особистих міркувань Боффи про радянську історію, отож впливав на ідею, яку члени й керівники Компартії Італії плекали щодо «батьківщини соціалізму», — зауважує історик Етторе Чіннелла, професор Університету Пізи, автор монографії «Комуністична партія Італії та історична оцінка СРСР».
Читайте також: Технології впливу
Джузеппе Боффа вперше потрапив до Радянського Союзу наприкінці 1953 року. Через дев’ять місяців після смерті Іосіфа Сталіна він став першим акредитованим італійським кореспондентом у Москві й отримував зарплатню в рублях. Одна з перших публікацій 30-річного спецкора в газеті «Уніта» була присвячена шкільній екскурсії до Кремля. «Казковий царський палац у розпорядженні школярів під час зимових канікул, — із захватом писав Боффа. — Це справді нове дитинство, справді інше дитинство, яке мене вразило своєю розкутістю, своєю здатністю до виявлення ініціативи, своєю байдужістю до будь чого, схожого на страх. Це дитинство без привидів». І тут же італійський комуніст знаходить пояснення своєму зачаруванню: «Як можна не бачити плоди нового виховання, яке привчає дитину з ранніх років до вільного й відповідального життя, демократично залученого до суспільства? Цьому дитинству радянська влада дала все».
Усі його статті узгоджувалися з керівниками ІКП, а найбільше — з її генеральним секретарем Пальміро Тольятті, який також не покидав Москви, точніше, «братських обіймів» товаришів із КПРС. Отож і новини про викривальну доповідь Нікіти Хрущова щодо культу особи Сталіна 1956 року Тольятті наказував приховувати: італійські комуністи заплющували очі. Тому читачі комуністичного видання отримували вісті про злочини сталінізму в супроводі фраз на зразок «навіть Сталін помилявся» або й зовсім нічого не могли дізнатися через партійну цензуру. Ну а народні протести у Східній Європі 1956 року, зокрема Угорське повстання, Тольятті та його однопартійці не просто засудили, а ще і спонукали радянських керманичів до збройного втручання. Бо лідер італійських комуністів вважав, що бунти у Східній Європі загрожували розколом самої КПРС і цілісності світового комуністичного табору.
Музика італійська, слова московські. «Радянські війська увійшли до Угорщини, щоб покласти край анархії та білому терору», — пояснювала італійцям комуністична «Уніта» 5 листопада 1956 року. Водночас у Будапешті точилися запеклі вуличні бої між учасниками повстання й радянськими військами
На думку Етторе Чіннелли, після знакового 1956 року Тольятті, користуючись своїм авторитетом і харизмою, міг би стимулювати політичний курс на оновлення і всередині радянського блоку в Європі, де повіяв вітер свободи, і серед лівих сил в Італії, де вже почувалися незручно, будучи закритими в замку з фальші та дезінформації. Натомість через брак політичної й моральної волі Тольятті залишився в історії як вірний слуга великого московського клану. А його відданий репортер Джузеппе Боффа, коли повернувся на батьківщину наприкінці 1950-х, узявся поширювати розповіді про своє життя в СРСР усій італійській публіці й за межами читацької аудиторії «Уніти». Щодо рівня життя в СРСР, то Боффа визнавав, що «тимчасово він був нижчим, порівняно з деякими капіталістичними країнами, які мали історичну перевагу». Та все це, на думку журналіста, було труднощами радянських громадян, які вони гордо приймали заради будівництва нового соціалістичного майбутнього. Ба більше, писав кореспондент, від цих труднощів СРСР потерпав через своїх ворогів — і саме для боротьби з ними СРСР мусив озброюватися й захищатися, щоб не бути поваленим. Важко утриматися від аналогій із сучасною «захисною» політикою Росії. А нинішні ліві італійські політики ще й досі розповідають на конференціях про Росію-жертву, яка втратила території після розвалу СРСР і тепер «змушена захищатися від наступу НАТО».
У 1960-х роках в Італії з’явилися інші інтелектуали-симпатики радянського режиму, які швидко вивчили російську мову, досліджували документи з’їздів КПРС, відвідували Москву й за підтримки Тольятті створили в Італії дослідницький центр комуністичного радянознавства. Провідним знавцем радянщини був професор Джуліано Прокаччі. Цей вишуканий, харизматичний викладач читав лекції та організовував семінари за участі багатьох студентів, які поділяли його політичні погляди й любов до історії Росії та СРСР. Згодом Прокаччі заснував у Флоренції школу з вивчення радянської історії, і це був не єдиний такий заклад у країні.
Хоча обоє істориків-комуністів, Прокаччі й Боффа, із часом підкорегували свої погляди на радянську історію, про руйнування сконструйованого ними міфу не йдеться. Це стосувалося й решти італійських комуністів. «Жоден з очільників Компартії Італії ні перед, ані після падіння СРСР не започаткував відвертої та серйозної дискусії щодо страшної вини партії, яка від свого народження пов’язала долю Італії та її робітників із мерзотною та жахливою тиранією», — розповідає Тижню Етторе Чіннелла.
Росія й решта
Завершальний сезон культурної комуністичної гегемонії припав на час керівництва Міхаіла Ґорбачова, останнього генерального секретаря ЦК КПРС. За словами Даріо Фертіліо, мільйони італійців щиро сподівалися, що «нова людина» оновить радянський міф і поверне його на глобальну інтелектуальну й політичну арену. «Після 1991 року настав час скорботи. Із падінням радянського режиму для більшості громадської думки в Італії комуністична ідеологія стала неприйнятною, хоча не бракує ностальгійних симпатиків, які досі її сповідують, хай і приховано», — констатує Фертіліо.
Читайте також: Старі імперські міфи проти нових українських
Уявлення про країни, які здобули незалежність після розпаду радянської імперії, досі розмиті, позбавлені конкретних символів і, відповідно, національної чутливості. Тому в італійських масмедіа й навчальних посібниках досі відтворюють наратив, у якому на пострадянському просторі існує Росія й решта незнаних країн колишнього СРСР. Ця «решта», як і все збірне, бачиться малозрозумілим і майже зовсім нецікавим. Пострадянський простір розглядають як вигідний ринок для розширення бізнесових активностей, але й тут пріоритет надають Росії. Досить згадати волання й тиск місцевого бізнес-лобі на італійських політиків із вимогою скасувати у Брюсселі економічні санкції ЄС, накладені на Росію через окупацію Криму та вторгнення на Донбас. Про економічні втрати італійського бізнесу з початком російської агресії, не кажучи вже про український, тут не говорив ніхто, окрім українського посла, натомість про збитки місцевого бізнесу через санкції ЄС добряче лементували.
Для іншої частини суспільства молоді незалежні країни колишнього СРСР уособлюють малорозвинений корумпований світ, який експортує на Захід хіба що криміналітет. Зате живе міф про Радянський Союз як про країну, яка гарантувала порядок і з якою можна було робити великий бізнес. Тому багато хто в Італії вважає гарантом стабільності й путінську Росію — до того ж не лише у власних межах, а й у багатьох гарячих точках світу, зокрема на Близькому Сході та в Північній Африці. Те, що в академічних, політичних і медійних колах Італії часто превалює суто промосковська позиція, Даріо Фертіліо пояснює трьома причинами.
По-перше, даються взнаки не викорінені в Італії наслідки комуністичної культури, представники якої й досі присутні серед очільників лівих політичних сил із-поміж викладачів, журналістів і загалом освіченої інтелігенції. По-друге, серед прихильників правих консервативних сил також поширений якщо не захват особисто від Путіна, то підтримка його політики захисту «традиційних цінностей» від впливу західних культурних еліт. Росія викликає в них симпатію як «здоровий бастіон християнства, незаплямована споживацтвом і вірна своїм імперським принципам країна». І третє — це історична схильність Італії виступати в ролі swing state, тобто лавірувати між лояльністю до США, Росії, а віднедавна й до Китаю. Промоутером такої реальної політики виступає впливовий клас підприємців, що нині замінив клас інтелектуалів, яких майже не чути. А в ширшому контексті, наголошує Олена Пономарева, ідеться про різночасся двох Європ, увиразнене у XX столітті ідеологічним протистоянням двох тоталітаризмів: комунізму й фашизму. Наслідки цих двох згубних ідеологій — від економічних до соціальних і світоглядних — вочевидь, іще не до кінця подолано й на Заході, і на Сході континенту.