Іноді видається, що окупація Криму стала ще й крахом російського лібералізму. Багато тих, хто до того критикував Путіна і був проєвропейськи налаштованим раптом підтримали окупацію території сусідньої держави. Звісно залишилося обмаль тих, хто має розуміння цієї ситуації, але часто, коли їх читаєш, то «вєлікодєржавіє» вилазить і у них.
Щось схоже неочікувано просочилося і у німецької публіцистки російського походження Соні Марґоліної у її останній публікації у швейцарському виданні Neue Züricher Zeitung.
Соня Марґоліна відома і в Росії, і в Німеччині авторка, дружина не менш відомого німецького історика Карла Шлегеля. Нещодавно вони дали дуже глибоке і критичне інтерв’ю про сучасну Росію виданню Die Welt, а Шлегель нещодавно відвідував Україну.
У цій статті пані Марґоліна пише і про заборону української мови у 1863 році і про те, що протести на Майдані зміцнили Україну як політичну націю. Для неї, як для російської лібералки, яка прагне, аби її країна теж була європейською, бо не даремно «Петро вікна у Європу рубав» теперішня Росія і курс Путіна – це особиста поразка. Розуміння цього – це вже досягнення, бо і його серед росіян нині знайти складно. Проте в той же час вона пише: «Київ – російське місто. Українські націоналісти вважають відповідальними за це російський колоніалізм і примусову російську політику асиміляції». Марґоліна говорить про «російськість» Києва, про те, що в побуті тут більше російської мови, російських книг і наводить популярну нині тезу про те, що українська ідентичність не пов’язана з мовою.
В тому, що українці в Києві знають чи розуміють російську вона вбачає рятівну нитку для тієї культури, які вона так прагне бачити в Росії. Проте для того, щоб її врятувати на думку Марґоліної Києву треба віднайти своє «російське єство». Ось, наприклад:
«Якщо українська столиця не відмовлятиметься від своєї російськомовної традиції, у неї може вийти стати центром центром іншої – неімперської, європейської, свідомої російської культури. Для цього Києву треба зрозуміти своє російське єство, не як колоніальну спадщину, яку варто здолати, а як рушійну силу культурного різноманіття і колосальну територіальну перевагу», – пише вона.
Тільки от пані Марґоліна, як і більшість російських лібералів, не розуміє, що російськомовність Києва не пов’язана із російською культурою. Навіть ті, хто говорять російською, люди української культури. Для них Пушкін і Достоєвський – це великі, але російські письменники, а от Франко чи Шевченко – їхні. Більшість із них вважають українську єдиною державною мовою. Після Майдану багато моїх російськомовних друзів, наприклад, принципово говорять українською. Вони розуміють, що вони українці, а не люди, які мають шукати у собі російську культуру.
Німецька публіцистка говорить про «братськість», але після початку війни на Сході її вже нема, і це добре. Бо поки ми не будемо існувати, як держави-сусіди (якщо Росія колись стане іншою), а не держави-брати, ми не зможемо існувати нормально.
Київ може стати рятівним майданчиком для російської культури і ліберальної Росії, але тільки так, як, наприклад, українську інтелігенцію у 20-30-х роках минулого століття рятувала Прага. Коли ті, хто сюди їхатиме, чи починатиме свою роботу, буде знати, що це інша країна а не братський народ, у якого можна «по-старшинству» щось відібрати, вдарити, зганьбити .. і нічого за це не буде; коли той, хто буде сюди їхати вивчить мову (бо серед росіян, які говорять українською, спадає на думку хіба Бєлковський), зрозуміє культуру, а не буде шукати російськості. Тільки тоді Київ може стати рятівним майданчиком і тільки тоді російський лібералізм позбудеться своєї імперськості.