Філософським каменем російської пропаганди останніх десятиліть залишається так звана Велика перемога над нацизмом. Перемога ця дуже міфологізована: фашизм і нацизм виступають символами хтонічного зла, усіх поганих рис. А їхні опоненти — силами світла й справедливості. Тому росіяни так носяться з ідеями виняткового внеску в перемогу, знецінюючи внесок інших членів антигітлерівської коаліції.
Водночас цінність міфічної перемоги дає змогу стигматизувати народи Східної та Центральної Європи, що посміли у XX столітті боротися з московським більшовизмом. Їх усіх записують у колаборанти, навіть якщо з Гітлером співпрацювала мізерна частка населення. Також під звинувачення в колабораціонізмі потрапила низка народів Північного Кавказу — карачаївці, черкеси, чеченці, інгуші, що були в нелюдських умовах депортовані на 10 років з власної землі в 1944–1945 роках.
Та за звинуваченнями українців, балтійців, фінів у співпраці з нацистами прихована страшна правда, яку не люблять згадувати росіяни. Ідеться про надзвичайно високий рівень колаборації саме російського народу, який не був насправді бездержавним, як інші народи на територіях між Німеччиною та Росією. Але влада більшовиків за двадцять років з 1917 року так допекла місцевим жителям, що мільйони росіян і громадян СРСР воювали добровільно на боці Гітлера.
До того ж є подвійні стандарти щодо сучасного оцінювання історичних осіб. Людина могла підтримувати Німеччину в Другій світовій, але виступати за збереження імперії із центром у Кремлі, лише без комуністів. Зокрема, ідеться про білоемігрантів. Тут і філософ Іван Ільїн, особливо цитований Путіним, і козачі отамани Шкуро та Краснов.
За різними оцінками істориків, загальна кількість військових колабораціоністів з теренів СРСР сягала 1–1,5 мільйона осіб. До того ж більші цифри переважно надають саме російські історики. Наприклад, у складі військ СС, за даними західних дослідників, за весь період війни служило понад 150 тисяч радянських громадян (з них 50 тисяч росіян).
Та чи не найвідомішою структурою стала РОА — Руская освободітєльная армія (нім. Russische Befreiungsarmee), сформована 1943 року з радянських військовополонених, сотні тисяч яких перебували в німецьких таборах утримання. Головним організатором РОА став генерал Андрєй Власов, що всю військову кар’єру до полону будував саме в Червоній армії з 1919 року. У РОА на кінець війни було приблизно 150 тисяч комбатантів.
Крім того, у складі вермахту функціонувала низка інших російських структур, що конфліктували з РОА через відмінну політичну платформу. РОА де-факто говорила про розбудову російської держави з урахуванням змін, які в суспільстві провели більшовики, тоді як її опоненти представляли білу еміграцію з претензіями на реставрацію суспільних умов попереднього історичного періоду.
Серед них варто відзначити Російський корпус, бригаду генерала Антона Васільєвіча Туркула в Австрії, 1-шу Російську національну армію, полк «Варяг» полковника Міхаіла Алєксандровіча Сємьонова, а також козачі підрозділи (15-й Козачий кавалерійський корпус та Козачий стан). Підрозділи Козачого стану діяли з 1943 року, із середини 1944-го — перекинені на північ Італії дві козачі піші дивізії та два кінні полки. До кінця війни у них було близько 18 тисяч бійців.
Чи не єдиний приклад колабораційного самоврядування на території СРСР, який визнала німецька адміністрація, діяв саме на окупованій території сучасної РФ. Ідеться про так зване Локотське самоврядування (нім. Republik Lokot, також Локотська волость, Локотська республіка, Локотський округ) — автономне квазідержавне утворення, що виникло в окупованій нацистською Німеччиною частині південного сходу сучасної РФ та очолювалося колабораціоністською адміністрацією Костянтина Воскобойника й Броніслава Камінського з липня 1942 року до серпня 1943-го.
Назва утворення походить від адміністративного центру області — селища міського типу Локоть в Орловській області (нині Брянська область), перейменованого Камінським на Воскобойник. Після того як території зайняли радянські війська, адміністрація Камінського була перенесена до Лепеля, а потім — у Дятлове.
Німецькі війська надали місцевим ополченцям виняткові права дій на виділеній території, здебільшого для боротьби з партизанами, що вони успішно робили. Водночас висловлена політична програма Камінського чітко відповідала головним нацистським постулатам. Зокрема, місцеві війська арештовували та знищували євреїв.
Читайте також: Історія як зброя
Підживлював антисемітські настрої друкований орган Локотського округу самоврядування — газета «Голос народу». У Локотському окрузі було проведено перепис населення з виділенням євреїв в окрему категорію та вилученням їхньої власності. У Трудовому кодексі зафіксований стан населення «Жидівська робоча сила». В інструкції, підготовленій відділом юстиції, заборонялися шлюби між євреями та особами інших національностей. Реєстрація шлюбів між євреями та неєвреями була категорично заборонена.
До середини 1943 року ополчення під командуванням Камінського складалося з п’яти полків загальною чисельністю 10 тисяч бійців, у нього було 24 Т-34 і 36 трофейних гармат. Тоді німці називали цю частину бригадою Камінського. У липні 1944 року вона була офіційно включена до військ СС як штурмова бригада РОНА (Руской освободітєльной народной армії). Одночасно Камінський отримав звання бригадефюрера СС (до того ж він не був членом НСДАП).
Усі згадані факти російські історики намагаються замовчувати, щоб не суперечити ще сталінському образу німецько-радянської війни як вітчизняної.
Та головне питання, яке постає в цьому контексті, — чому російське населення так легко йшло не лише на співпрацю, а й на пряму добровільну військову службу на боці окупантів? Чи не є це додатковим свідченням несприйняття більшовицького тоталітарного режиму з його терористичними методами проти цілих верств суспільства? І наскільки можна дослухатися до критики колабораціонізму щодо поневолених Росією народів, коли самі росіяни легко йшли на співпрацю з окупантами?