Війна, яку розпочала Росія в Україні – це аж ніяк не локальний конфлікт. Тут без перебільшення вирішується доля світу. Тож не дивно, що ця війна приваблює громадян різних держав, які приїжджають воювати на боці добра за власними переконаннями. У 1-му окремому батальйоні Української Добровольчої Армії служать громадяни Франції, Польщі та Росії. Герой цієї розмови – позивний «Хоттабич», росіянин.
Що вас спонукало воювати на боці України?
Я завжди відчував огиду до людей, які беруть не своє, те що їм не належить. Це неприйнятно. Тому, для мене людина, яка бере чуже – ворог. Вони кажуть: «Ми вам замість території, яка раніше належала Україні, подарували Крим». Але якщо ви його подарували, то тепер він вам – росіянам – не належить. То якого забирати – це ж подарунок! У Росії нема нічого людського, нічого святого. І так на кожному кроці, відняти і поділити, якась ментівська держава. Всі бідні, туалети на вулиці, заїдеш 30 км за МКАД, а там все валиться, але всі всім задоволені. Це ж жах. Зате поруч з Москвою, от їхнє щастя.
Де ви служили?
Я служив у Петербурзі. Вірніше під. Є такий окремий полк зв'язку Лєнінградского військового округу. Організовується зв'язок авіації з наземними структурами. Я туди приїхав після того, як закінчив автошколу в Кропивницькому – як водій та механік установок компресійного тиску. А вже в частині в мене була спеціальність радіорелейного майстра. Я був начальником радіорелейної станції. Могли тижнями, місяцями стояти на якійсь точці. Поки молодий – романтика. А потім думаєш, навіщо воно все було?
Як ви опинились в Україні?
Вирішив змінити життя. Був одружений, почались проблеми і я пішов з родини.
Чому саме в Кропивницький?
В мене родина військових і тато постійно переїздив. І було так: куди тата пошлють, там і ми. Були в Усурійську, я там народився, потім в Німеччині, а потім у Кропивницькому. І там тато познайомився з моїм, як виявилось, майбутнім тестем. З майбутньою дружиною ми дружили, в школу одну ходили, я пішов в армію і там лишився. В мене є ще брат рідний, ми разом були в Афгані, але в різних частинах, випадково там зустрілись. Я довго служив, але потім лишив. Де тільки не працював: вікна склив, комерцією займався. І тоді познайомився з Анатолієм Собчаком і він дав мені можливість займатись заготівлею лісу в величезних масштабах. І шишки набивав, і вчився багато, налагоджував виробництво, митне законодавство вивчав. Мав напарника, який виявився ненадійним, тому довелось і з ним розійтись, і бізнес лишити. Я поїхав в Краснодарський край, там попрацював, займався охоронним бізнесом, якраз на олімпіаді в Сочі.
Після того заробив інфаркт – дали 2-гу групу інвалідності, мінімальна пенсія, проблеми в родині. Я зібрався і поїхав у Кропивницький. І в Україні зі здоров'ям я став відчувати себе набагато краще, бо тут я більше займаюсь собою, веду здорове життя. І тому в мене є бажання захищати Батьківщину. Бо Батьківщина – це там, де тобі комфортно, де родина, де ти вільний. Ну і я за справедливість. Мені неприємно, коли обманюють, коли лукавлять. Я не звик, коли з думкою іншого не рахуються, коли її затоптують. А у 90% росіян все саме так, як я не сприймаю. Вони не рахуються з іншими думками. Я так з багатьма розійшовся, з командиром колишнім, з братом. Бо їм там краще видно, що ми тут робимо і як у нас. У Росії нема людей, з якими можна вести діалог.
Читайте першу історію про французького легіонера за посиленням: Іноземці в УДА. Що спонукає їх стати на захист України
А також другу історію про польського добровольця: Іноземці в УДА. Що спонукає їх стати на захист України (частина друга)
А тут дивіться інтерв'ю з солдатом, який захищає Україну в лавах Інтернаціонального легіону: Іноземний легіонер з Франції: «Все, що відбувається тут – проблема не лише для майбутнього України, а й для всієї Європи та навіть Росії»