Упродовж останніх тижнів у центрі міжнародної уваги перебувала загроза збройної агресії Росії щодо України. Перемовини на вищому рівні відбувалися на тлі масштабних навчань, у ході яких біля українського кордону було зосереджено російські війська. Однак результати такої гри м’язами навряд чи задовольнили Владіміра Путіна. Судячи з чіткої позиції міжнародної спільноти, його спроба вибити поступки провалилася — зокрема й із боку самої України. Бо якогось надзвичайного напруження майже не відчувалося навіть у прифронтових районах Донеччини й Луганщини: те, що мало б спричинити паніку, навпаки, змусило громадян консолідуватися й відчути єдність.
Прифронтовий синдром
На відміну від весни 2014-го, цього року реальну можливість наступу «братньої» Росії припускали всі мешканці Донбасу, незалежно від власних поглядів — патріотичних чи проросійських. Сакраментальну фразу «такого не може бути» забули всі. Це свідчить про свідому, а в когось і підсвідому зміну ставлення до сусідства з Росією. Якщо в розпал «русской весны» питання про готовність бомбосховищ викликали з боку місцевих чиновників звинувачення в панікерстві, зараз вони стали обов’язковим складником буденного життя прикордонних областей.
У всіх населених пунктах прифронтових областей активно готуються до російської агресії. Навіть там, де на керівних посадах досі перебувають лояльні до Росії колишні регіонали, тобто майже всюди, де не запроваджено військово-цивільних адміністрацій. Тому в певному сенсі чергове загострення можна вважати навіть корисним. Принаймні ми нарешті почали замислюватися про наявність алгоритмів евакуації музейних артефактів або перевіряти, чи працює система оповіщення населення. Варто згадати й про активні навчання резервістів, загонів територіальної оборони та різноманітних воєнізованих служб, окрім безпосередньо ЗСУ, які за ці кілька тижнів відбулися на всій прифронтовій території. На Донбасі, де війна триває вже давно, посилена військова підготовка більше не викликає надмірного ажіотажу. Наприклад, після нічних навчань неподалік Краматорська місцеві мешканці скаржилися лише на те, що їх завчасно не попередили. Хоча кілька років тому це спричинило б хвилю паніки, інформаційного шуму й звинувачень на адресу українських військових.
Читайте також: Головнокомандувач-новобранець
Хай там як, але для тих, хто мешкає на відстані досяжності систем залпового вогню, трагічні наслідки може мати не лише повномасштабна війна, а й локальне загострення чи просто провокації з боку російських найманців. І це, звісно, створює напругу. Тим паче, що відкидати сценарій активізації бойових дій, які зокрема призведуть до руйнування цивільних об’єктів, зараз не можна. До того ж відповідну тенденцію вже зафіксували у звітах міжнародні та українські спостерігачі. Упродовж місяця на Донеччині офіційно фіксують випадки дистанційного мінування забороненими снарядами вулиць прифронтових селищ, чого не було вже кілька років поспіль. Днями місія ОБСЄ за допомогою безпілотних апаратів виявила на окупованій території (вперше за весь час «всеосяжного перемир’я») 12 установок «Град» — там, де їх за мінськими угодами бути не мало.
Почастішали випадки обстрілів житлових будинків безпосередньо на лінії фронту, одразу після яких бойовики намагаються звинуватити ЗСУ в порушенні домовленостей і спровокувати вогонь у відповідь — вочевидь, задля отримання підстав для маніпуляцій на різних переговорних майданчиках. Так, 22 квітня у селищі Північне Торецької ОТГ у двір, де мешкає багатодітна родина, з боку окупованої Горлівки прилетів снаряд. Обійшлося без жертв, але діти, які в цей час перебували на вулиці, були налякані й психологічно травмовані. Уже за декілька годин у пресслужбі ООС повідомили, що 23 квітня окупанти звинуватили ЗСУ в обстрілі району селища Шахти 6—7 поблизу Горлівки із застосуванням артилерії калібру 152 мм. Українська сторона у групі з контролю дотримання мінського протоколу (СЦКК) направила ноту протесту на адресу голови СММ ОБСЄ, але бойовики використовують такі «дзеркальні» провокації регулярно, до того ж зараз їх кількість суттєво збільшилася.
Примус до діалогу
Очевидно, що збройні провокації окупантів, зокрема й проти мирного населення, спрямовані на те, щоб змусити Київ розпочати прямі перемовини з представниками «народних республік». Ще наочніше Росія продемонструвала цю тактику під час відведення своїх військ від українського кордону. У Москві про це оголосили 22 квітня й запевнили, що йшлося лише про навчання, а не про погрози вторгнення на адресу України, тим паче, що загострення ситуації на Донбасі — це тільки результат самодіяльності «народу Донбасу». Розповіді про «ополченців», які провадять власну боротьбу за незалежність «ЛНР» і «ДНР», Москва супроводжує нагадуваннями про «громадянську війну» в Україні, яку Київ мусить припинити через «прямий діалог» з Донецьком та Луганськом.
Навряд чи випадково саме того дня, коли Міноборони РФ оголосило про закінчення навчань у Південному та Західному округах, у Донецьку відбувся форум із назвою «Единство русских. Защита прав и свобод». На помпезному заході в почесній президії, окрім представників окупаційної влади «ЛНР» і «ДНР», були присутні двоє одіозних депутатів російської Думи: Алєксєй Журавльов («Родина») та Андрєй Козенко («Єдиная Россия»). Також у роботі круглих столів брали участь російські правозахисники й журналісти. Якщо не зважати на майже радянську атмосферу й типову для таких заходів антиукраїнську істерію, то можна зробити кілька висновків. По-перше, підтверджено, що офіційного приєднання «народних республік» до РФ не планували навіть теоретично. Хоча чимало хто бажав почути протилежне й під час цього заходу, і під час звернення Владіміра Путіна до Федеральних Зборів. По-друге, Росія має достатньо сил і натхнення, щоб не лише контролювати окуповані території, а й поширювати свій вплив на Україну через певні гуманітарні, юридичні, культурні та медичні інституції, виділяючи на це чималі кошти. Останнє, до речі, цілком відповідає загальному тону путінського звернення, що цьогоріч було максимально наповненим гуманітарними питаннями.
Читайте також: ОРДіЛО: парад істерики і пропаганди
На згаданому форумі досить конкретно обговорювали способи практичної реалізації так званої доктрини «Русский Донбасс», яку презентували в Донецьку у січні 2021 року (див. Тиждень № 6/2021). Після гострої реакції міжнародної спільноти на цей документ, зміст якого повністю суперечить мінським домовленостям, представники «ДНР» узялися пояснювати, що дана доктрина — не нормативний акт, а лише «плід роботи наукової, культурної, освітньої спільнот Республіки, який показує настрої та прагнення мешканців регіону». Проте учасники теперішнього форуму постановили розпочати втілювати ці «настрої» шляхом прийняття відповідних законів у «ЛНР» і «ДНР». Це вкотре може вказувати і на відмову бойовиків від попередніх мирних домовленостей, і на бажання Росії за будь-яку ціну затвердити суб’єктність своїх маріонеток. Саме таку позицію, власне, й озвучили Денис Пушилін та Леонід Пасічник у своїх недавніх відеозверненнях до Володимира Зеленського. Окрім традиційного звинувачення ЗСУ в порушеннях мирних домовленостей, з боку керівників «ЛНР» і «ДНР» пролунало запрошення до переговорів «без лідерів третіх країн» у «найгарячіших точках Донбасу».
Язик до «ДНР» доведе
Також на форумі в Донецьку прийняли «Гуманітарну програму возз’єднання народу Донбасу», яка дає уявлення, яким саме шляхом Росія планує посилювати свою присутність в Україні. У документі наголошено, що всіляку допомогу можуть надавати не лише росіянам за національністю, а й усім російськомовним мешканцям України. Мовному чиннику приділили особливу увагу. Представники російської Думи повідомили, що готують законопроєкт про спрощене надання статусу носія мови, який натомість дає правові підстави для отримання громадянства РФ. Мовляв, зараз таку можливість мають лише мешканці Росії, але її планують розширити й для мешканців України. Не слід пояснювати, що масове видавання російських паспортів на окупованих територіях призведе до поширення практики подвійного громадянства серед українців. І що Росії це даватиме додатковий привід їх «захищати».
Це вкотре свідчить, якими важливими є розвиток і підтримка української мови, а також захист її державного статусу. Водночас правоохоронним органам доведеться детальніше вивчати механізми, через які громадян України намагатимуться залучати до згаданих мовно-правових оборудок, що завершуються отриманням російського громадянства. Не кажучи вже про те, щоб принципово реагувати на факти встановленого подвійного громадянства. Щодо останнього, то робота і цьому напрямі поки що не викликає захвату. Наприклад, це стосується випадку з Андрієм Аксьоновим, який переміг на довиборах до Верховної Ради на окрузі № 50. Свого часу відомості про отримання Аксьоновим російського громадянства публікували українські ЗМІ, а за даними «Радіо Свобода», ЦВК про це попереджала навіть СБУ. Але після виборів народний депутат Володимир Ар’єв («Європейська Солідарність») розповів, що тепер в СБУ стверджують, що не володіють документально підтвердженими даними щодо наявності в Аксьонова російського громадянства. Тимчасом у базі Федеральної податкової служби РФ народний депутат України Андрій Аксьонов значиться як платник податків.
Наголошували в Донецьку й на всебічній підтримці вчителів російської мови, які викладають в українських навчальних закладах. Згадуючи регулярні скандали навколо викладачів вишів, які транслюють відверто антиукраїнські пропагандистські меседжі, можна припустити, що охочі отримати таку «допомогу» будуть і в школах. Постає логічне запитання: чи потрібні в українських навчальних закладах такі «диверсанти»? За бажання можна уявити, що все обмежиться лише подарунковими виданнями Пушкіна чи Достоєвського, без нав’язування «правильних» підручників, запрошень на ідеологізовані конкурси чи залучення до «міжнародних» літературних об’єднань. Але час замислитися, чи не варто взагалі прибрати російську мову зі шкільної програми або принаймні зменшити години її викладання? Не кажучи про те, щоб ретельно перевіряти, чи справді в школах навчають українською. Авторка цих рядків має диплом учителя російської мови, а тому може стверджувати, що для педагогів-філологів перехід на українську можливий і доволі легкий.
Читайте також: Мир як диво
Також представники РФ разом із представниками «народних республік» пообіцяли підтримувати російськомовних екскурсоводів і письменників. Що це, як не знак митцям, які одночасно вважають себе патріотами України й носіями «української російської мови», що вже час переходити на українську? Бо в певний момент можна не помітити, як станеш бенефіціаром гуманітарної допомоги з «братньої» Росії. Це, до речі, стосується й журналістів, які в низці регіонів досі вживають у роботі російську, побоюючись утратити коло читачів. Водночас є багато прикладів, коли перехід на державну мову не зменшив, а навпаки збільшив аудиторію видання. Наприклад, інформаційна агенція «Вчасно» два роки тому перейшла на українську й англійську та стала одним із найпопулярніших ресурсів Донеччини, який охоплює також загальнонаціональну й навіть іноземну аудиторію.
Гуманітарний сепаратизм
Також захисники «русского мира» анонсували в Донецьку юридичну допомогу тим, кого в Україні судитимуть «за спротив нацистам», «спілкування російською», «вшанування воїнів «Великої Вітчизняної» та інші схожі «злочини», про які пропагандисти розповідають росіянам і мешканцям ОРДіЛО. Можливо, таку підтримку забажає отримати й убивця бахмутського волонтера Артема Мирошниченка, який навіть у залі суду вимагав перекладу з української на російську. Натомість мешканка Донецька О. Фоменко на жодну юридичну допомогу точно не може сподіватися. Бо за інформацією окупаційних ЗМІ, 23 квітня 2021 року її засудили до 2,5 року ув’язнення за «заклики до порушення територіальної цілісності ДНР», які вона розміщувала в інтернеті, оскільки дотримувалася «проукраїнських націоналістичних поглядів». Але це, на думку окупантів і депутатів Думи, зовсім інша справа, у якій ніхто нікого не переслідує.
Також у рамках згаданої гуманітарної програми мешканцям підконтрольної території (яку на форумі вирішили називати «оставшаяся часть Украины») запропонували безплатну медичну допомогу. Зокрема йдеться про реабілітацію після перенесеної коронавірусної хвороби та вакцинацію російським препаратом «Спутник V». Щоправда, лікарні в усіх населених пунктах ОРДіЛО впродовж пандемії переповнені, і навіть міжнародні організації, які надсилають туди гуманітарну допомогу, не здатні остаточно оцінити масштабів катастрофи. Проте саме на таких принципах уже діє програма, через яку українцям з підконтрольної території пропонують безплатні операції, хоча мешканці Донецька чи Луганська можуть сподіватися лише на платні послуги за чергою. Тим, хто планує переїхати до «республік», також обіцяють першочергове працевлаштування, хоча потоки заробітчан з ОРДіЛО до Росії досить промовисто свідчать про нереальність таких перспектив. Як і ціни на нерухомість, що знецінили житло в Донецьку та Луганську до рівня невеликих райцентрів на підконтрольній території.
Звичайно, анонсування таких програм, як і перекидання російських військ до українського кордону, навряд чи можна тлумачити однозначно. Зрозуміло єдине: окрім того, що такі програми налаштовують населення ОРДіЛО проти мешканців підконтрольних територій, вони є інструментом російської м’якої сили в Україні. Щоб ефективніше їй протидіяти, слід зважати не лише на кінцеву пропагандистську картинку, а й на реалії та механізми її створення. Тому коли Денис Пушилін заявляє, що зміст цієї гуманітарної програми доноситимуть і через соціальні мережі, і через особистий досвід її безпосередніх учасників, варто починати розробляти систему протидії на заявлених напрямах. Бо у спробах повернути Україну до власного культурного простору й «засіяти» її території своїми паспортами Росія не знає перепочинку.