В Україні, де політична грамотність населення на час приходу демократії дорівнювала нулю, а суспільство від моменту здобуття незалежності було розколоте на «націоналістів» та «радянських», процес створення політсил мав свої особливості. Через них у національному політикумі з часом виникла суцільна плутанина, яка й досі незрозуміла для абсолютної більшості наших громадян.
Течії та рухи, які в нас звикли називати лівими, насправді здебільшого використовують праву ідеологію і за суттю є російськими націоналістичними. Своєю чергою, справжні українські ліві, які не сповідують російського шовінізму й зосереджені саме на ідеях соціальної справедливості, вкрай не численні та мало кому відомі. І навпаки, «правими» чи «націоналістами» в нас постійно називають саме проукраїнські партії та рухи на кшталт «Свободи» чи «Патріота України», хоча паралельно завжди існували праві проросійські «Русскій блок» та «Русскоє єдінство». Такий дискурс, нав’язаний суспільству пропагандою РФ іще в 1990-х роках, на жаль, панує в головах і нині.
Різновекторність українських регіонів, одні з яких зберігали європейську орієнтацію, а другі завжди озиралися на Москву, створила ситуацію, коли визначальним фактором в ідеології тієї чи тієї партії був не економічний підхід, а лояльність її до Кремля. Тому на відміну від більшості європейських держав, де є просто соціалісти, просто націоналісти й просто ліберали, в нас усі ці течії завжди існували у двох утіленнях: російському та українському, кожне з яких завжди боролося не тільки з ідеологічними опонентами, а й з «однодумцями» з іншого табору.
Читайте також: Маркс би плакав
Найвпливовіші українські ліві партії радянського типу (КПУ, СПУ та ПСПУ) є вельми цікавим феноменом, що втілив у собі всю еволюцію націоналізму Росії XX століття, коли бути націоналістами там було не можна, але дуже хотілося.
Давно вже зрозуміло, що за розкрученим брендом та популістською лівацькою риторикою українських комуністів насправді ховається зовсім інша, протилежна марксизму ідеологія. Особливо це стало помітно в буремному 2014-му. Партія Симоненка, спокусивши виборця барвистою ретроупаковкою з радянськими символами на початку 1990-х, згодом підсунула йому реакційний російський націонал-консерватизм із виразним присмаком чорносотенства. Під личиною українських лівих причаїлися російські праві. Та найцікавіше те, що виборець КПУ й сам радів такому перевтіленню, бо давно вже не переймався справжнім лєнінізмом, натомість ностальгуючи за імперською величчю загиблої радянської імперії.
Коріння ситуації слід шукати в минулому. Країна, яка перемогла націонал-соціалізм, сама себе загнала в ідеологічний глухий кут. Після війни з Німеччиною націоналізм в СРСР апріорі означав щось погане, тому змушений був мімікрувати й ховатися під личиною нової національної ідеї – комунізму. Російський комуністичний рух, спочатку заснований на принципах інтернаціоналізму, після смерті Лєніна та втечі Троцького перетворився на те, що російський філософ-націоналіст Ніколай Устрялов називав у своїх роботах «націонал-більшовизмом». Якщо перші більшовики марили світовою революцією, то Сталін мав на меті вже побудову могутньої імперії з російським фундаментом. У його СРСР, як і в нацистській Німеччині, практикувалися етнічні чистки й розправи над цілими народами за національною ознакою. Депортацій та репресій зазнали калмики, німці, чеченці, кримські татари. Геноцидом українців був визнаний Голодомор 1932–1933 років.
Націонал-більшовицька лінія «батька народів» так і залишалася генеральною для партії, доки СРСР не припинив існування. Цей російський націонал-соціалізм сталінського розливу пізніше взяли на озброєння пострадянські компартії, розгорнувши діяльність у колишніх союзних республіках після 1991 року. Українські уламки КПРС – СПУ, КПУ, ПСПУ – загалом саме нею і зоставалися, відразу почавши відкрито лобіювати інтереси РФ, її культуру, мовний простір та бачення світової історії. В обмін на це їх фінансував тамтешній бізнес. Як визнавав відомий комуніст Леонід Грач, КПУ свого часу отримувала десятки мільйонів доларів від російського олігарха Григоришина. А ПСПУ Наталії Вітренко жила коштом відомого кримінального авторитета Максима Курочкіна, якого застрелили в Києві 2007 року.
Читайте також: Росія як цивілізаційний виклик
Риторика комуністів і так званих прогресивних соціалістів (а насправді російських націонал-соціалістів) у своєму радикалізмі іноді перевершувала найсміливіші випади одіозної Ірини Фаріон. Відверто вороже ставлення до української мови, нацистські й расистські випади стосовно жителів західних регіонів держави та представників інших націй і рас різко контрастували з радянським інтернаціоналізмом, проте їх цілком прихильно сприймав електорат ПСПУ та КПУ.
Тут можна згадати рекламний ролик вітренківців із закликом захистити «канонічне православ’я», який свого часу відмовилися транслювати українські телеканали. У ньому бабуся натикалася в церкві на чорношкірого священика й неймовірно лякалася. Меседж реклами був простий: представників негроїдної раси оголошували людьми другого сорту, чужими російським традиціям, від яких пропонувалося захистити останні.
Програмні цілі українських комуністів завжди бачилися знущанням із лівої справи. Відстоювання інтересів проросійськи настроєного населення, пропагування приєднання України до ультраолігархічної держави з імперськими амбіціями, союз із Партією регіонів, яка вперто відстоювала інтереси великого капіталу, – все це не характеризувало КПУ як ліву силу.
Остаточно ситуацію з виродженням української лівиці прояснила 2014 року війна з РФ, яка відокремила реальних лівих від російських націонал-комуністів та націонал-соціалістів. Найвідоміші «ліві» партії України, такі як КПУ, ПСПУ та «Боротьба», у цьому конфлікті відверто стали на бік окупантів, фактично підтримавши агресію Кремля проти своєї країни. Ті самі українські ліві рухи, що свого часу солідаризувалися з Майданом і не привітали вторгнення, дістали від своїх колег ярлик «українських націоналістів» та «поплічників хунти»…
Читайте також: Як позбутися «турґєнєвскіх баришень»
Воєнна агресія Москви розставила крапки над «і» й наочно продемонструвала стару проблему кризи українського лівого руху. Як виявилося, жодної впливової лівої партії, яка справді сповідувала б відповідну ідеологію і не діяла в інтересах Путіна, в країні просто немає, а ті, що ховалися за комуністичною символікою, опинилися в одному таборі з «казакамі», націоналістами з РНЄ та нацистом Алєксєєм Мільчаковим із Санкт-Петербурга. Тож для тих, хто мріє розвивати в Україні ліву ідею по-європейськи, є багато роботи.
Що ж до російських шовіністів, які замаскувалися під українських лівих, то давно вже треба рішуче діяти в інтересах держави й заборонити такі партії за екстремізм. Адже саме вони доклали зусиль до роздмухування війни на Сході.