Так, російський оглядач Матвєй Ганапольскій пише про можливе повернення Міхеіла Саакашвілі на пост президента країни та підписану Росією та невизнаною Абхазією про військове співробітництво.
"Росія раптом напружилася. Стало зрозуміло, що проклятий Саакашвілі не тільки не заарештований, не сидить десяточку, не хаває баланду, а навіть навпаки. Роз'їжджає європейськими столицями, читає лекції про кляті кольорові революції і, більше того, знову мітить у президенти Грузії. І не тому мітить, що другий після бога, а тому що Іванішвілі і його команда виявилися ніякими не політиками, а лише малопомітними мисливцями за колишньою славою реформаторів", – пише Ганапольський.
"Нічого нового не збудовано, про Грузію знову говорять лише як про винно-хінкально-мандариновий рай. І не дивно, бо зараз головне – полювання на колишніх. Проте, історія часто підносить непередбачені уроки, так що нове повернення Саакашвілі цілком можливе. Може не саме його, а людини з його команди, або з його ідеями", – зазначає оглядач.
Він додає: "Грузини раптом стали згадувати, що про їхню країну говорили, як про приклад вражаючих реформ і модернізації. А одна з головних ідей Саакашвілі була в тому, що в 2008-му році Росія анексувала Абхазію і Південну Осетію, і ці території необхідно повернути".
Росія, на думку Ганапольського, гостро відчуває ці настрої. Відтак – "вирішує знову купити Абхазію".
Блогер нагадує, що 24 листопада в Сочі президенти Росії і Абхазії підписали договір "Про співробітництво та інтеграцію".
"А скільки ж грошей Росія витрачає на анексовану і невизнану Абхазію. У 2009-2013 роках російські бюджетні інвестиції на допомогу Абхазії склали 11 мільярдів рублів. Цього разу пан Путін позначив більш високу планку: "Поставлені нові завдання і довгострокові орієнтири. Вони підкріплені серйозним фінансуванням – в 2015 році на цілі реалізації договору передбачено виділення Абхазії 5 млрд рублів", – додає Ганапольський.
"У перекладі з канцелярського, щоб почати нову війну з Грузією, якщо вона забажає вступити в НАТО, понатикати військових баз ближче до її кордону в обмін на ці мільярди; плюс Москва профінансує непрацюючу самостійність колись райської землі", – резюмує він.
Публіцист Алєксандр Зєлічєнко роздумує над тим, що дав Євромайдан Україні і який вплив він мав на Росію та росіян.
"Що дав Майдан Україні? Насамперед – почуття власної гідності. Українці відчули себе господарями своєї країни. Неважливо – наскільки кожен з них реальний господар вже сьогодні. Важливо, що кожен відчуває себе не підданим, а громадянином. І друге – українці стали народжуватися як … Ось тут дуже важливо правильно підібрати слово. Можна сказати "як нація". Але в такому визначенні буде занадто багато лінгвістики, генетики, історії, культури", – пише він і зауважує, що "нація визначається, зокрема, єдністю мови", а в Україні є українці, які не розмовляють українською.
"Можна сказати "як суспільство" або навіть – "громадянське суспільство". Але тут буде не врахований інший момент – момент об'єднує спільності, зокрема, важливість спільної долі. Так що одним словом визначити той перехід, який стався за останній рік в Україні, важко, але результат його очевидний – перед нами спільнота – волелюбний народ, який захищає свою землю від підступного зовнішнього ворога. І відвага цього Давида в його сутичці з Голіафом викликає симпатію у всього світу. Майже у всього. За винятком самого Голіафа. Втім, про Голіафа – це вже інша тема", – пише блогер.
"Силу удару, який Майдан завдав РФ, важко переоцінити. Наскільки в Україні стало краще, чистіше, вільніше дихати, настільки у нас стало гірше, брудніше. Неначе працює якийсь закон збереження душевного здоров'я: де в одному місці прибуде, там в іншому стільки ж і убуде", – роздумує Зєлічєнко.
"Звичайно, як і в кожній біді, в тій "революції духу", яку зробив у нас Майдан і його наслідки, можна спробувати розглянути і світлу сторону: осмисливши те, що з нами відбулося, ми можемо чогось навчитися. Але в тому-то і головна наша сьогоднішня проблема, що ні осмислювати, ні вчитися ми поки не в змозі. Нас позбавили розуму. І ось це-то страшно по-справжньому", – констатує публіцист.
Журналіст Євген Кисельов у блозі пише про так званих "трудових мігрантів" серед журналістів.
"Віднедавна я став відчувати себе по новому в Україні – добровільним емігрантом. Розлучатися з Києвом не хочеться, а в путінській Росії зовсім нудно, та й нічого спільного у мене з нею немає. Колективне божевілля, яке вразило більшість обивателів, викликає тільки огиду. Як влучно зауважив письменник Борис Акунін, розмірковуючи на тему еміграції, "тверезому з п'яними в одному будинку незатишно", – пише він.
Втім, зазначає Кисельов, і в Києві він відчуває себе "своїм серед чужих, чужим серед своїх".
"Щось мені підказує, що, навіть якщо б я нарешті вивчився побіжно і бездоганно говорити українською, навіть якби отримав українське громадянство, все одно багато хто продовжував би наполегливо називати мене російським журналістом. І скільки ти ні виражай свого критичного ставлення до путінському режиму, скільки не кажи, що сьогодні для тебе успіх демократичної, європейськи орієнтованої, вільної України – запорука того, що і твоя батьківщина колись піде слідом, все одно знайдуться ті, хто буде дивитися на тебе з підозрою", – наголошує журналіст.
"Ось вам, до речі, і відповідь на інше питання, яке мені теж часто ставлять: а чому ваші колеги-телевізійники, що залишилися в Росії без роботи з політичних причин, не перебираються працювати в Київ? Дійсно, список незапитаних і далеко не повністю реалізованих у професійному плані московських і пітерських телевізійників вражає. Здається, можна створити цілий канал. Але я сумніваюся в тому, чи готовий хоч хтось з них виїхати з Росії і працювати в Києві. Адже це не історія про британських акторів або режисерів, які половину життя працювали в американському Голівуді. Це раніше могло виглядати лише трудовою міграцією. Тепер же в очах путінського режиму це перехід на бік ворога", – констатує Кисельов.
Та письменник Борис Акунін пише про свої враження від концерту Океану Ельзи в Лондоні.
"Кілька днів тому був на концерті гурту «Океан Ельзи». Перебуваю під сильним враженням… Не від музики – вона була чудесна, я чув її раніше.Від публіки. Я опинився у великій залі, наповненій людьми у вишиванках. У дівчат на головах вінки а-ля Наталка Полтавка. Всі хором кричать «Слава Україні! Героям слава!» і розмахують жовто-блакитними прапорами. А в кінці весь зал разом з Вакарчуком заспівав національний гімн – "Ще не вмерли України і слава, і воля", – ділиться враженнями Акунін.
Письменник додає, що відчув "люту заздрість".
"Адже якщо у нас великий натовп почне кричати «Слава Росії!» і розмахувати прапорами, це буде або якась казенно-патріотична акція, або збіговисько агресивних ксенофобів. Ну, а уявити собі співвітчизників, які добровільно співають міхалковський гімн про "братніх народів союз віковий", я взагалі не можу, уяви не вистачає", – іронізує пиьсменник.
"Примітно ще й те, що люди на концерті, включаючи Наталок-полтавок, здебільшого говорили між собою російською. Якийсь хлопець підійшов до мене і суворо сказав: "Про одне прошу: нехай ваш Фандорін в наступному романі не ворогує з Правим сектором". Все це безумовно був щирий український націоналізм, однак не етнічний, а державний. І абсолютно добровільний – адже справа відбувалася не в Києві, а в Лондоні", – розповідає він.
"Ветерани нашого співтовариства, ймовірно, пам'ятають, що років три тому я був в Україні і написав тоді.., що країни, по-моєму, поки не виходить – у всякому разі, я не відчув і не зрозумів, що таке Україна. Усіх місцевих про це запитував, і ніхто, навіть розумні львівські професори, не змогли мені вивести формулу українськості. А зараз ця формула є. Видна неозброєним оком. Називається "національне відродження". І спасибі за це українці, ймовірно, повинні сказати Януковичу і Путіну, тому що перший спровокував Майдан, а другий допоміг українцям згуртуватися і стати нацією", – наголошує Акунін.
Він додає, що вважав "сучасний націоналізм дикістю, анахронізмом і… небезпечною єрессю".
"Але ось побачив натовп, який пишається національним прапором, співає гімн не з-під палиці – і при цьому нікого не проклинає і не ненавидить, а просто радіє – і стало завидно і гірко від того, що в російських реаліях це неможливо", – констатує він.
"Хочу запитати вас (читачів блогу – ред.). Якою має бути держава, щоб люди вважали її своєю? Якою має стати Росія, щоб Грєбєнщіков або Шевчук заспівали на концерті гімн, і всіх не знудило б?", – пише Акунін.