Тільки випробування дають змогу зрозуміти, хто тобі справжній друг. Цей момент істини настав нині для українських демократів, які ведуть на київському Майдані свою найважчу за 22 роки незалежності політичну битву. Озираючись навколо у протистоянні із владою, вони мають нагоду порахувати своїх правдивих союзників.
Часом траплялося, що підтримка надходила несподівано. Як, наприклад, із боку американського кіноактора Джорджа Клуні. Озвалися й старі бойові побратими: колишній грузинський президент Міхеїл Саакашвілі та депутати Європейського парламенту з партії «народників»: польський екс-прем’єр Єжи Бузек, депутат Яцек Саріуш-Вольський, голова комітету з зовнішніх справ Ельмар Брок. Президент Європейської комісії Жозе Мануел Баррозу також не шкодував сил. Він засудив тиск Росії на Україну з несподіваною різкістю.
Утім, список друзів – керівників держав бачиться куценьким. Колоритний вигляд мала на Майдані з хлібом та бутербродами й заступниця держсекретаря США Вікторія Нуланд. Німецький міністр закордонних справ Ґідо Вестервелле зробив ефектний і важливий крок, коли прийшов 4 грудня ввечері на Майдан разом із Віталієм Кличком. Окрім того, українські протестувальники мають поміж надійних партнерів шведського міністра закордонних справ Карла Більдта й польського – Радослава Сікорського. Обидва – автори програми Східного партнерства Європейського Союзу для шести пострадянських країн.
Висловився про українські події і американський держсекретар Джон Керрі. Він заявив, що українці «мають право обирати своє майбутнє» і що США «з огидою дізналися про застосування сили на Майдані». А 9 грудня віце-президент Джо Байден зателефонував Януковичу, перед тим як оприлюднити прес-реліз, у котрому нагадав про «тверду підтримку Сполученими Штатами європейських прагнень України».
3–4 грудня 28 міністрів закордонних справ держав–учасниць НАТО зібралися в Брюсселі на саміт Північноатлантичного Альянсу. Їхнє фінальне комюніке із закликом «до влади та опозиції в Україні почати діалог і втриматися від провокацій» було настільки дипломатично стриманим, що уявити більш мляві формулювання, мабуть, годі.
Утім, під час цього міжнародного зібрання відбувся гострий обмін репліками між західними європейцями та російським міністром закордонних справ Сєрґєєм Лавровим. Фінальні документи цього не зафіксували, але, як повідомив один західний дипломат, якого процитувало інформаційне агентство France Press, ішлося про те, щоб «не надто дратувати Росію в час, коли ми всі разом добре з нею співпрацюємо у справах ядерної безпеки в Ірані та хімічної зброї в Сирії».
Москва, зі свого боку, не була настільки делікатною. Починаючи від 2 грудня, Владімір Путін назвав українські протестні акції «погромами», нібито «організованими ззовні» з метою «дестабілізації законної влади». Лідери західних держав на цю зухвалість промовчали. Принципово ситуація не змінилася до тих хвилин, у які пишуться ці рядки. Залишається сумно констатувати: Захід не бачить дієвих механізмів впливу на ситуацію в Україні.
У 2004 році європейські столиці висловилися набагато зрозуміліше. Щоправда, в ті часи російська влада бачилася трохи відкритішою до діалогу. Але потім, у 2008-му, відбулася війна в Грузії, пізніше Росія боролася за право збудувати в Ірані атомну станцію, затим світ побачив абсолютну підтримку Кремлем сирійського режиму, що бомбардує власні міста й села.
На фотографіях учасників самітів Великої вісімки Владімір Путін – найдавніший керівник держави. Він при владі 14 років! Путін закляк у жорсткій непримиренності. Із ним нема про що дискутувати. Росія завмерла на зайнятих позиціях і не відступає ані на міліметр. Вона це підтвердила в липні, надавши тимчасовий політичний притулок Едвардові Сноудену – людині, яка повідомила світу про масштаби американських прослуховувань. Сьогоднішня РФ не бажає робити Заходу жодних подарунків.
Європейські лідери змирилися з тим, що вони не мають дієвих важелів, аби впливати на Східну Європу. Окремі політики закликають до персональних санкцій проти певних керівників українського режиму. Але рішення ще не визріло. У Білорусі треба було дочекатися 2004-го, щоб запрацювали перші санкції ЄС. Уже після 10 років влади Аляксандра Лукашенки.
Сьогодні європейські керівники вважають своїм завданням чекати. Вони спостерігають за тим, наскільки здатна опозиція на тривалі дії, і лише наголошують, що Угода про асоціацію з ЄС далі залишається на столі переговорів. Але що глибшою стає криза, то важче їм дається мовчанка. Західним лідерам настав час чітко проголосити, що суверенна держава мусить сама обирати свій шлях. Ця проста правда повинна пролунати з вуст президентів і прем’єр-міністрів. Щоб вони надалі не справляли прикрого враження слухняних виконавців волі лідера Росії.