Вартими поваги в Росії є кілька речей, зокрема чарівна мова, література, краса природи, мистецтво й музика, а також російські жарти. Проте нові причини цього є блискучими саме всупереч, а не завдяки методам, якими керується країна.
Комуністична риторика знецінила мову. Комуністична індустріалізація сплюндрувала природні та міські ландшафти. Деяких зірок російського небосхилу, таких як Анна Ахматова й Боріс Пастернак, переслідувала радянська цензура та спецслужби; інші ж інтелектуали встигли виїхати й проживали за кордоном. Неперевершений чорний гумор «анекдотів» — гумористичних історій, що висміюють радянську жорстокість та ідіотизм, — демонструє неабияку відвагу та розум. Проте він навряд чи хоч трохи ладен переважити гіркоту нещасть, що лежать в основі цих жартів.
Радянські «досягнення», окрім пафосу, рідко стають об’єктом вдумливого вивчення. Так, індустріалізація відбулася з використанням рабської праці, і хоча справи в космічний галузі були трохи ліпшими, варто лише прочитати «У колі першому» Алєксандра Солженіцина, щоб зрозуміти, у яких умовах працювали радянські вчені.
Читайте також: Вибухова непередбачуваність
Героїзм і жертовність у часи Другої світової не викликають сумнівів. Але вся слава належить простим людям, — росіянам, українцям та іншим, — а не монстрам, які тоді керували країною. Не останньою чергою саме альянс Сталіна з Гітлером вимостив шлях до майбутньої війни.
Та й сам концепт поваги в країні — неабияка дивина, оскільки сучасна Росія сприймає своє постання радше з приниження, ніж із вивільнення. Найбільшим досягненням Владіміра Путіна від 1999 року є пропагування хвилі національного відродження, що базується на значних прибутках від експорту енергоресурсів, цинічних політичних маніпуляціях і щоразу більших дозах ксенофобії. Тепер 1990-ті (які дали не тільки багатство й владу Владіміру Путіну, а й інтегрували демократичну Росію до цивілізованої світової спільноти) відкидаються та розглядаються як приниження внаслідок економічної, політичної та стратегічної катастрофи розпаду СРСР.
Росія продемонструвала здатність розкидатися великими грошима на реалізацію грандіозних проектів. Проте навіть це не допомогло втамувати російської жаги до поваги з боку світової спільноти. Для світу ж Зимові олімпійські ігри 2014 року в Сочі запам’яталися радше колосальним рівнем корупції під час розбудови спортивної інфраструктури та хитрими формами допінгу російських спортсменів, ніж спортивними тріумфами й досягненнями.
Воєнне вторгнення в Сирію продемонструвало, що РФ більше не обмежена власними кордонами. Анексія Криму стала потужним дофаміном для російського суспільства: нарешті територія Росії стає більшою, а не зменшується. Але замість демонстрації поваги до неї світова спільнота відреагувала збільшенням власних витрат на оборону.
На ці дії Москва відповіла негативно, стверджуючи, що в Заходу розвивається параноя. Такий стан речей виявив сутнісний і, мабуть, одвічний парадокс міжнародної політики Кремля: російські лідери прагнуть поваги, але породжують лише страх.
Читайте також: Західні медіа про зустріч у Гельсінкі: Трамп виявився у таємній змові з Путіним
Однак міжнародний футбольний турнір відкрив й інший бік Росії. Тисячі фанатів, які відвідали країну, замість болотистих безплідних земель, усіяних голодними собаками, що гризуть замерзлі трупи жертв російської мафії, побачили добре розвинену систему міського транспорту, модерні міста, динамічну сферу обслуговування та привітних людей.
Але варто визнати, що дещо з цих позитивних моментів насправді було лише потьомкінським селом для відвернення уваги. Російська поліція зазвичай не така привітна, особливо щодо великих стихійних зібрань людей у громадських місцях. Найстрашніших футбольних хуліганів тримали вдома. Українці разом з іншими країнами намагалася нагадати спортивним фанатам, що Москва тримає велику кількість політичних заручників, а бойові дії на Сході України тривали й під час чемпіонату.
Незважаючи на це, імідж Росії у світі покращився. І навпаки. Кремлівським пропагандистам наразі буде важче зображати країну як неприступну фортецю, звідусіль атаковану збоченцями. Але найголовніше: росіяни побачили, що таку жадану для себе повагу можна заслужити доброзичливістю та надійністю, а не тероризуванням інших людей. Дещиця цього розуміння могла би бути революційною для російської міжнародної політики.