Легко визначити той час «колись, іще до війни», а от коли починається відлік «після»: з останнього полеглого в бою (а скільки сконає від ран, скільки іще часу шукатимуть зниклих безвісти?), з підписання чергового договору про мирне врегулювання (так у нас уже й Мінськ-1, і Мінськ-2, та й Мінськ-3, схоже, не забариться), з «голубих шоломів», що стануть на хисткій демаркаційній лінії і законсервують конфлікт, з останнього переселенця, який знайде собі постійне житло, з капітуляції кремлівського режиму чи з постання примарної гуманної і демократичної Росії?.. «Після» — це точно не про нас і не про сьогодні.
«Звичка — друга натура», — казали давні люди. Ми звикли до зведень із фронту, де «один загиблий, кілька поранених», до пустих звісток від контактних груп у Мінську, до людей у камуфляжі на вулицях мирних міст. Це вже ніби й не війна — така собі дещо маскарадна буденність. Але з одним невідомим. Цей невідомий як один набій у револьверному барабані в дурній грі під назвою «російська рулетка». Можна щось там вигадувати, обраховувати моделі ймовірності, але ризик того, що бойовий постріл станеться випадково, завжди величезний. Те саме із так званим повномасштабним наступом військ РФ, ударом по всій ширині кордону від Чернігова до Маріуполя.
Не вірте тим, хто каже, що знає про плани Путіна. Це прогнозисти однієї когорти з віщунами близького апокаліпсису. Усі великі війни та битви трапляються зненацька, в цьому їхня природа. За всіма формальними ознаками говорити про те, що Росія готує проти нас повноцінну війну, не випадає. Реалізувати такий намір у неї була безліч можливостей, і вона, схоже, свідомо від цього відмовилась. Але не забуваймо про принцип російської рулетки і згадаймо, що рідко в яку війну ця країна входила підготованою. Ну й слова Путіна, для якого кордони сусідніх держав великого значення не мають, вказують на те, що ані азарту, ані авантюризму в нього не поменшало й він готовий іще дуже довго тролити своїми гопницькими витівками цивілізований світ.
Усі 70 років свого існування СРСР становив загрозу «експорту революції»; період, що звався холодною війною, так і минув у очікуванні переходу в «гарячу» фазу, аж доки сам Союз не затріщав по швах. Згадаймо також Ізраїль, якому погрожують тотальним джихадом протягом усієї його новітньої історії, і часом конфлікти набувають формату Шестиденної чи іншої короткотривалої війни, а решта часу — в режимі бойового чергування. І так десятиліттями.
Позиційна війна на Донбасі — з вилазками ДРГ, перегрупуваннями в сірій зоні, докучливими обстрілами на різних напрямках і показухами перед ОБСЄ може точитися не один рік. І зупинити її виявиться важче, ніж міжетнічну різанину десь в Африці чи на Балканах. Бо всі сторони ніби «не проти мінських угод» і навіть вірять у їх успішну реалізацію. Але віра — це категорія складна, часто межує з містикою. Одні вірять і відводять артилерію по-справжньому, а інші вряди-годи нею «бавляться». Хоча також вірять.
Читайте також: ОРДІЛО. Випробування 2016-м
2016-й, не виключено, стане роком млявої, але вельми виснажливої боротьби. Нові хвилі мобілізації, переозброєння (зі скрипом, чиновницькою недолугістю, але альтернативи цьому шляху немає), навчання на всіх полігонах, робота над помилками і, як наслідок, зміцнення армії — цього не уникнути. Важку роботу навряд чи підсолодять бонуси у вигляді зони вільної торгівлі з ЄС, скасування шенгенської завіси чи електронний документообіг. Люди, що тижнями й місяцями житимуть у напівтемних бліндажах, і далі мружитимуться від несподівано яскравого світла мирних міст і сахатимуться від новорічних та інших салютів. Держава рипітиме іржавими коліщатами й, попри деякі помітні зрушення в забезпеченні армії, потреба у волонтерах не зникне. Що було, те й буде, і монтаж, властивий кінематографу, в реальному житті неможливий. «Перемотати» чи обрізати цей рік не вийде. У цій, здавалося б, сумній перспективі, існує одна світла пляма. Не менш виснажливою війна є і для ворога, і кожен день протистояння робить його слабшим. Та й фронтів він собі наробив мало не на всі чотири сторони світу. Отже, від того, чи встоїмо ми сьогодні, залежатиме швидкість його падіння завтра. Така віра має надихати. Це не мінські угоди.
Читайте також: Грандіозна імітація
Найменше бійцівського запалу спостерігається у владі, яка запрошує Ґризлова до Києва й усіляко демонструє світові свою миролюбність. Але й тут є свій рецепт успіху: приклад верхівці традиційно подає суспільство — тиском ізнизу воно змушує проводити реформи, блокувати Крим, воювати, врешті-решт.