Одного разу відомий політолог Павло Жовніренко самотужки мало не розігнав мітинг «вітренківців». Для цього виявилось достатньо двох фраз:
«На мітингу ПСПУ в Одесі я, відряджений на міжнародну конференцію з питань безпеки, прислухався до вигуків, серед яких переважали стандартні вигуки про чоботи НАТО-вських солдатів.
Не стримався: перекриваючи захриплого дідуся, вигукнув: «Ніколи чоботи вояків НАТО не топтатимуть землю України!». Російськомовний натовп примовк і з цікавістю подивився на мене. І я вигукнув ще раз: «Ніколи чоботи НАТО не топтатимуть землю Одеси!»… Дідусі та бабусі підбадьорююче загукали те саме. Але я перекрив їх могутнім: «ТОМУ ЩО ВОЯКИ НАТО НЕ НОСЯТЬ ЧОБІТ!!!» Після цього раптом запанувала тиша, а по тому жіночий голос сердито поцікавився: «И чего мы тогда здесь стоим?!».
Можливо, вперше мітингувальниця задумалась про те, що НАТО – це не лише зовнішня політика, А ще й інші «дрібнички», на зразок комфортного взуття й теплих шкарпеток, які носять натівські солдати на противагу нашим.. Як каже один з чільників Альянсу Мішель Дюре (до речі, колишній керівник Центру інформації і документації НАТО в Україні), «стандарти Альянсу високі в усіх сферах: від умов життя військовослужбовців та технічного забезпечення армій – до демократичних вимог у всіх сферах життя країн – членів… Якщо казати коротко, ідеться про високу якість життя у цілому».
Так що «натівському чоботу» ще довго не топтати українську землю. Бо ж проблема не тільки в грошах на армію. А й у тому, що психологія чиновників та військових начальників майже не змінилась за понад дев’ятнадцять років існування Незалежної України. Тож армія, на думку екс-міністра оборони Анатолія Гриценка, «зависла» поміж радянським «вчора», українським «нині», а її «завтра» й досі не визначено (українське все-таки чи малоросійське?).
Ще більш прямо висловився мій сусід – професійний військовий і справжній полковник (ветеран Афгану): «Радянського Союзу не існує, а радянська казармена психологія і ментальність залишились! Усі – у сірому, усі – строєм, усі – під прапор однієї партії!».
Куди «іде стрій під прапором» теж зрозуміло. Як стверджують експерти центру Defence Express, армія відкочується у радянському напрямку. Точніше, у напрямку ОДКБ, який сьогодні жодним чином своєї дієвості не продемонстрував. Оглядач Михайло Самусь, аналізуючи ситуацію із реформуванням української армії, наголошує: «Офіційний Київ не розуміє, що позаблоковість – це витрати на оборону, і то чималі. Це також збільшення безпекових ризиків для України, особливо з урахуванням перевантаження відносин між США і Росією, Євросоюзом і Росією. Так, адміністрація Президента Обами вказує на доцільність розглядати Росію як окремий елемент пропонованої системи безпеки за схемою НАТО – ЄС – ОБСЄ – Росія.
На перший погляд, для України такий розвиток подій у галузі безпеки виглядає привабливим: перебуваючи у стані зародкової позаблоковості та скорочення Збройних Сил, Україна має відчути полегшення унаслідок зближення Москви та Вашингтону…
Насправді, усе залежить від того, як ці «полюси» реально домовляться – бо якщо Україна не сформує свою систему захисту (кордонів, цілісності території, інтересів), не матиме нормальної сучасної армії, її просто можуть розглядати як предмет міжнародних торгів!».
Здається, в Адміністрації Президента України над цим теж замислились: під час візиту до Франції Віктор Янукович заявив, що Україна повинна бути готовою до участі у створення європейської системи безпеки. За його словами, «безумовно, від цих процесів неможливо відлучити Україну!». Водночас, не міг Президент Янукович навіть в Єлісейському палаці у серці Парижа, не згадати і про свого «російського партнера» – Президента Медвєдєва…
Та і як його не згадати? Якщо до натівських стандартів Україні – ще роки і роки, то поруч маємо армію, яка як дві краплі подібна на нашу. І там, і тут більшість командирів звертаються одне до одного «по-радянському», і радянський же варіант «дідівщини» ніхто не відміняв. По обидва боки кордону процвітає корупція, майно розкрадається чиновниками від армії, а офіцери залишаються без квартир, без належної зарплати і без перспективи зробити нормальну військову кар’єру.
Єдине, що слава Богу, різнить наші армії – це участь у бойових діях. Мій колега – міжнародний оглядач газети «День» («Diena») з Латвії Атіс Климович різницю між стандартами НАТО і Росії пояснює просто: «В Альянсі воюють технології, автоматика. У росіян – люди, гарматне м’ясо… Якщо у «гарячій точці» гине хоча б один рядовий – керівник держави, звідки він походить, або надсилає листа родині загиблого, або особисто зустрічає тіло, це вже не кажучи про по життєве забезпечення сім’ї вояка… А у Росії, та і в Україні, про подібне ставлення до своїх солдатів можна лише мріяти …».
Шкода, що гарматне м’ясо не вміє мріяти.