Для сучасної російської еліти важливу роль у мобілізації електорату та утриманні влади продовжує відігравати гіпертрофована показова увага до зазвичай уявних проблем «співвітчизників» у раніше підвладних Москві сусідніх державах. Причому до останніх зараховують не лише усіх громадян, які мають російське походження, а й часто більш чисельних представників інших народів, зрусифікованих протягом століть імперської історії.
Навіть коли відкинути негативний вплив такої політики на атмосферу міждержавних відносин, то очевидно, що таке «піклування» аж ніяк не сприяє перспективі нормального співіснування цих етномовних компонентів із більшістю населення, а їхній повноцінній інтеграції до складу політичних націй відповідних країн і поготів, крім того, провокує до них насторожене чи навіть відверто вороже ставлення представників корінних, титульних народів.
Цілком зрозуміло і те, що розігрування проблеми «російських громадян», «русскоязычного населения» та інших різновидів «співвітчизників» у Абхазії, Південній Осетії, Придністров’ї, країнах Балтії, Україні (насамперед Севастополі та Криму) уже багато років давало змогу Кремлю більш або менш успішно використовувати їх у власній геополітичній грі, але зазвичай не поліпшувало їхнього становища ані в соціально-економічній, ані в гуманітарній площині. У свою чергу досвід лояльних до сучасної російської еліти режимів у країнах Центральної Азії є яскравою ілюстрацією справжньої зневаги до долі цих «зарубіжних співвітчизників» (втім, як і до населення РФ).
Натомість саме вони, як розмінна монета в геополітичних торгах, у разі зміни ситуації змушені будуть розплачуватися за набутий імідж п'ятої колони.
Європа вже має доволі трагічний досвід розплати етнічних меншин, які замість реальних широких прав національної меншини в демократичній державі обрали оманливу перспективу відновлення свого статусу панівної нації у великодержавній імперії. Здавалося б, історію про роль німецької п'ятої колони в сусідніх країнах, які до 1918 року входили до складу Німецької та Австро-Угорської імперії, що активно прокладала шлях до агресії нацистської Німеччини у 30–40-х роках минулого століття вивчали усі ще в школі, але, вочевидь, знову фатально спрацьовує сумнозвісне правило «історія нічому не навчає».
Надто вже багато спільного між реваншистською політикою гітлерівської Німеччини 1930-х років та сучасним курсом Кремля на пострадянському просторі.
Напередодні Другої світової війни на території Чехословаччини, що здобула незалежність 1918 року, нараховувалося близько 3,5 млн німців, а це майже 25% населення. Здебільшого вони проживали у прикордонних промислово розвинених районах Судет і великих містах. Навіть столиця Чехії – Прага – у перші роки незалежності була переважно німецькомовною.
Попри те, що уряд Чехословаччини надав німецькій меншині широкі права (зокрема, представництво в парламенті, де вони мали право виступати німецької мовою, можливість місцевого самоуправління у регіонах компактного проживання, дозволив розбудовувати мережу шкіл із німецькою мовою викладання тощо) місцевим німцям цього було замало. І пояснювалось це насамперед їх принциповим небажанням прийняти новий статус – національна меншина. Збереження ностальгії за старим статусом представників панівної нації у Німецькій та Австро-Угорській імперіях сприяло зростанню популярності у їхньому середовищі реваншистських ідей, плеканню надій на можливість відновлення великої німецької імперії та повернення під її владу Чехії та Польщі.
Прийшовши до влади, Адольф Гітлер розпочав використовувати питання судетських німців з метою підготовки агресії проти центральноєвропейських країн. У самій Чехословаччині йому активно підігрували місцеві німецькі політики на чолі із Конрадом Генляйном, що здіймали істерію довкола «постійних утисків» з боку Чехословаччини. Це дало нацистському керівництву привід для агресії, якого вони і потребували. В лютому 1938 року Гітлер з трибуни рейхстагу закликав «звернути увагу на жахливі умови життя німецьких співвітчизників у Чехословаччині».
Через три місяці в заселених німцями районах цієї країни спалахнули сплановані Берліном заворушення, а Німеччина стягнула до кордону війська. Рішучі дії чехословацького уряду, який увів до Судет свої війська, та негативна реакція світової спільноти тоді змусили Берлін розпочати переговори. Лише у вересні 1938-го, спровокувавши чергові виступи генляйнівців у Судетах, нацистське керівництво зірвало ці перемовини й ультимативно вимагало від Чехословаччини передати прикордонні райони. Покинута напризволяще внаслідок Мюнхенської змови країна мусила виконати вимогу.
Проте сподівання західних демократій на можливість умиротворення нацистської Німеччини виявилися марними. Інакше й не могло бути, адже реваншизм у всіх його проявах неможливо умиротворити поступками, а виключно жорстким придушенням на ранніх стадіях. На жаль, тоді демократичні держави цього не зрозуміли і за півроку після окупації Судет в березні 1939-го до складу Третього рейху було включено всю територію Чехії, вона як держава перестала існувати. Ще за півроку, у вересні 1939-го, Німеччина напала на Польщу.
Приводом став так званий Данцизький коридор. Ця територія до здобуття Польщею незалежності також була у складі Німецької імперії. Хоч серед її населення німці й становили лише 19% , проте традиційно, як представники панівної в імперії нації, посідали провідні позиції в економічному житті. Загострювало проблему і сусідство коридору із «вільним» Гданськом (нім. – Данциг), що перебувало під управлінням Ліги Націй (аналог сучасної ООН). В цьому ключовому порту польського узбережжя Балтики, що 1793 року був приєднаний до Німеччини (на той час Пруссії), у 1920–1930-х роках німецьке населення сягало 95%.
Помилки, яких припустилися, сподіваючись на можливість умиротворити німецький реваншизм, були виправлені лише через шість років, після поразки Німеччини у Другій світовій війні. Але німецьке населення центральноєвропейських країн, що дозволило себе використати як інструмент у знищенні Польської та Чехословацької держави, заплатило дуже високу ціну за свою ганебну роль. Загальна ненависть до представників п’ятої колони з боку місцевого населення змусила їх виселитися із колонізованих під час існування німецьких імперій польських та чеських земель, які на той час уже стали для них рідними, до центральних та західних районів Німеччини. І додому ані ці мільйони, ані їхні нащадки уже не зможуть повернутися ніколи.
Те, що нині прихильники реанімації втраченої внаслідок «найбільшої національної катастрофи ХХ століття» (як хто не знає, – це вислів Владіміра Путіна щодо розпаду СРСР) імперії таврують терміном «фашист» (маючи на увазі все таки «нацист») будь-кого, хто виступає проти сучасного російського реваншизму, у жодному разі не змінює того факту, що аналогій із німецьким нацизмом 1930-х років значно більше саме у них. А мільйонам представників російської меншини у колишніх республіках СРСР варто нарешті визначитися з тим, де їхня Батьківщина.