Видається, звернення до цього кольору зовсім не є випадковим. Тим більше, що в історії Росії до нього уже зверталися борці з тоталітаризмом, тоді ще тільки-но народжуваним.
Мракобесие. – Смерч. – Содом.
Берегите Гнездо и Дом.
Долг и Верность спустив с цепи,
Человек молодой – не спи!
В воротах, как Благая Весть,
Белым стражем да встанет – Честь.
Ці рядки написані не нині, а влітку 1918 року. Авторка – Марина Цвєтаєва. В іншому вірші вона пише не менш афористично:
Белизна – угроза Черноте.
Белый храм грозит гробам и грому.
У ті часи «біла ідея» – на думку її адептів – символізувала собою опір, вимушено збройний, тим, хто руйнував Росію і заганяв її в історичний глухий кут. Генерал Павєл Залєський та лідер партії кадетів Павєл Мілюков вважали, що білогвардійці, білоармійці або просто білі – це гнані більшовиками люди з усіх шарів російського народу, які силою подій, через вбивства і насильство, які чинили ленінці, змушені були взятися за зброю, хоча багато хто з них і не хотів до останнього це робити. Походження ж терміну «Біла армія» чи «білі» пов’язувалося з символікою білого кольору, що означав підтримку законного правопорядку та державності всупереч деструктивним силам, а ще – чистоту й благородство устремлінь.
Читайте також: Білогвардійці на службі рейху
При цьому тодішній Білий рух не можна пов’язувати з якоюсь партією, хоча, безсумнівно, домінантний вплив у ньому мали кадети (що стосується «верхів») та меншовики й есери у «низах». Монархісти та чорносотенці також брали участь у Білому русі, проте їхній вплив загалом не був вирішальним і вони не становили у ньому більшість, хоча інколи (про це далі) й ставали політичним обличчям цього руху. Звичайно, більшість кадрових офіцерів мала монархічні переконання, але суспільною опорою руху були земства, деякі профспілки, інші громадські організації.
Білі використовували гасло «Законність і порядок!», розраховуючи тим дискредитувати своїх супротивників, які зробили законом для всіх свої власні партійно-політичні прагнення. У цьому була очевидна сила – і менш очевидна, але цілком реальна слабкість Білого руху, яка стала однією з головних причин його занепаду і поразки.
Надзвичайно цікаво і повчально для сьогодення розмірковував з цього приводу активний учасник Білого руху, а пізніше – його вдумливий дослідник генерал Алексєй фон Лампе: «Коли йшли червоні – населення вдоволено підраховувало, що у нього після них залишилося… Коли йшли білі – населення зі злістю вираховувало, що у нього взяли… Червоні погрожували, і погрожували вельми недвозначно, взяти все і брали частину – населення було обдурене і… задоволене. Білі обіцяли законність, брали небагато – і населення було озлоблене… Білі несли законність, і тому їм ставилося всіляке лико в рядок».
А далі логіка нещадної громадянської війни, що призводила до заміни високих ідеалів прозою буденного насильства, а на додачу – небажання російського Білого руху визнати не те що незалежність, а навіть автономію неросійських національних держав, посталих на просторах колишньої імперії, мали фатальний наслідок для білих. Не в останню чергу тому, що вони не змогли знайти адекватні відповіді на виклики більшовицької влади.
Генерал фон Лампе наголошував що гасла більшовицьких лідерів, які грали на ницих інстинктах натовпу, на кшталт: «Бий буржуїв, грабуй награбоване», і говорили населенню, наче кожен може взяти все, що завгодно, були нескінченно більш привабливі для народу, який пережив катастрофічне падіння моралі внаслідок чотирирічної світової війни, ніж гасла білих вождів, які говорили, що кожному належить лише те, що належить за законом. За словами генерала, «червоні заперечували рішуче все і звели до закону свавілля; білі, заперечуючи червоних, ясна річ, не могли не заперечувати і застосовувані червоними методи свавілля і насильства… Білі не зуміли або не змогли бути фашистами, які з першого моменту свого буття стали боротися методами свого противника! І, можливо, саме невдалий досвід білих і навчив згодом фашистів?»
Читайте також: В інтернеті опозиція перемогла Путіна
Ось такий сумний і парадоксальний висновок. Чи вірний він? Навряд чи, якщо дивитися з історичної перспективи; але написані ці слова в середині 1920-х, коли тоталітарний режим в Італії ще не усталився, але його перемога над місцевими комуністами (які було розгорнули збройну боротьбу проти влади і поставили на меті встановлення совєтської влади) була очевидною. Тож, найшвидше, досвід сьогодення підказує дещо інші формули, але не заперечує необхідності рішучої і послідовної боротьби з тоталітаризмом, який неодмінно тим чи іншим способом спирається на плебейські прошарки населення та їхню ненависть до людей освічених та самодостатніх.
Але фон Лампе майже повністю оминає у своїх міркуваннях національну проблему, яка стала для Білого руху фатальною. Адже, як зазначав знаний совєтолог Абдурахман Авторханов, у той час, коли війська Денікіна йшли на червону Москву, третина його армії застрягла в бунтівній Чечні, а третина – на українських землях, воюючи з Петлюрою та Махном. Додам до цього, що саме в цей критичний момент польський лідер Пілсудський раптом уклав із більшовиками угоду про перемир’я. А справа в тому, що Денікін був переконаним прихильником «єдиної і неподільної Росії», на чому дуже вміло зіграли більшовики, привернувши до себе (тимчасово, ясна річ) симпатії практично всіх народів Північного Кавказу і значного числа українців. Утім, генерал Врангель, який замінив Денікіна, представляв іншу групу білих, тож був позбавлений великодержавних комплексів, і навіть підписав восени 1920 року угоду про спільні дії з посланцями Петлюри, проте вже було запізно…
Загальний висновок генерала фон Лампе, втім, заперечує його певні симпатії до «ранніх» фашистів: «Білі могли б перемогти червоних, якщо б вони самі, в своїх методах, у своїй діяльності… стали теж червоними. Але безсумнівно й те, що вони могли бути тільки білими! За ними залишилися їхнє незаплямоване минуле, їхня безмежна любов до батьківщини, їхній гіркий досвід минулих невдач… І я хочу вірити, що вони доб’ються таких необхідних їм матеріальних і політичних можливостей і, залишаючись самі собою, переможуть як білі!».
Одне слово, як незламні лицарі з поезії Цвєтаєвої:
Белогвардейцы! Белые звезды!
С неба не выскрести!
Белогвардейцы! Черные гвозди
В ребра Антихристу!
Отож сьогодні у Росії, де панує недемократичний неосовєтський режим Путіна, відбувається своєрідне «друге пришестя» Білого руху – з його первинно високими ідеалами, надпартійним характером й вельми освіченою соціальною базою. Іншими словами, логіка історії знову висуває на сцену історичного противника більшовизму та його породжень. Білий рух – це іманентний продукт власне російської дійсності, відтак всі розмови Путіна й Ко про його «завезений» характер – зайве свідчення їхньої некомпетентності і страху перед реальністю. Але ж, з іншого боку, й більшовизм був питомим російським продуктом, що б там не говорили чорносотенні публіцисти.
Читайте також: Репортаж з російських виборів
Отож ідеться про нову фазу двобою суто російських ідеолого-політичних систем, в якому перемога буде на боці тих, хто зможе зробити найґрунтовніші і найпрагматичніші висновки з минулого. Генерал фон Лампе мав рацію – Білий рух може перемогти, не зрадивши себе й не уподібнившись своїм опонентам. Головне, щоби новітня російська Біла гвардія засвоїла уроки минувшини і взяла з достатньо строкатої ідеології своїх попередників найкраще, неухильно дотримуючись високих моральних приписів і залишивши «за бортом» великодержавні забобони. Важко? Але чи є інший вихід, якщо йдеться про остаточну деконструкцію більшовицько-чекістської системи, про ствердження чесного, ефективного і відповідального перед народом політичного ладу?
І тільки тоді виповниться пророцтво Марини Цвєтаєвої, яке в силу цілої низки причин – названих і неназваних вище – не здійснилося 1918 року:
Только агнца убоится — волк,
Только ангелу сдается крепость.
Торжество — в подвалах и в вертепах!
И взойдет в Столицу — Белый полк!